Мені було шість, коли обвалилася Перша Вежа. Я тоді грались із дощечками в маковому полі за селищем навпроти лісу, тому так і не побачили, як це сталося. Пам’ятаю, як до мене підбігла мати, сховала в обіймах і пестила по голові тремтячими руками, та казала — нібито буденно, нібито нічого такого й не сталося, але я все одно чули страх в її голосі, — що ближчим часом наше життя трохи зміниться.
Я спитали, як саме.
— Нічого, з чим ми не впораємося, квітонько. Нічого такого.
Вона взяла мою долоню у свою та повела додому — трохи поспіхом, хоча вона старалася, старалася здаватись спокійною, — і я слухняно йшли слідом.
Ввечері з’явився пил. Він надував із півдня, з того боку, де стояла розвалена Вежа. Вже на ранок наші домівки були засипані ним по коліно, вулиці тонули під дюнами, і ми вихляли між ними годинами, поки не вибралися в поля, до напівзруйнованих посівів. Пил дмухав в очі, поколював шкіру, розмивав горизонт, небо, обличчя — і не зупинявся.
Не зупинявся більше ніколи.
В той сезон від голоду померла чверть поселення — але мене, як і обіцяла мати, це не зачепило, бо я були дитиною, і мені їжу давали в першу чергу. В короткі проміжки спокою, коли пил стихав, ми будували захисні споруди для полів, забивали щілини у стінах ганчір’ям та згодом — глиною, шили хустки на обличчя. Кожного ранку я виходили з дому та допомагали підмітати вулиці від пилу; ми згрібали його в купи, зсипали у величезні мішки та вивалювали за селищем, у яр між нами та лісом, який за роки перетворився на сіро-буре озеро, що розвіювалося за вітром на північ.
Складніше за все було засинати, бо пил бив по стінах, по вікну, по дахах — всю ніч, і мені весь час здавалося, що він шкребе по мене.
Але мати була права. Нічого, з чим ми би не впоралися.
Мені було чотирнадцять, коли на Другій Вежі з’явилися тріщини. Вони дивилися на нас — чорні провалля на гладкій графітній поверхні, немов посмішки з безодні. Ми стояли всім поселенням і не могли відвести погляд, поки пил кружляв навколо наших тіл. Я стискали мамину руку, таку маленьку в моїй долоні. Я хотіли сказати їй, що ми впораємось і з цим — але я не вміли брехати.
Коли на нараді вирішили, що Вежу треба ремонтувати, я визвались на руїни Першої, щоби зібрати матеріали. Ми продиралися через завали пилу декілька годин, і весь цей час я дивилися на захід, де через буру завісу ледь-ледь виднівся ліс. Колись давно я спитали в матері, чому ми не можемо переселитись туди — там менше пилу і є чим поживитись — але мати шикнула на мене, ніби я дурне дитя, і більше я цю тему не піднімали. Я пам’ятаю, що відтоді старалися не дивитись на ліс — і тоді, на тому шляху, я теж, як могли, відвертали погляд — але ліс знову і знову повертався в поле зору, ніби знав краще за мене.
Знав, що ніхто так і не дав мені відповідь.
З Першої Вежі ми зібрали все, що змогли, хоча більшість уламків були заважкі, а з тих, що можна було підібрати, майже всі поросли до верхівок пухнастим іржавим мохом, непридатні для ремонту. Залишками ми забили тріщини Другої Вежі, ледве тримаючись на тоненьких дерев’яних підпорках під поривами пилу. Це все, що ми могли зробити. Немов мурахи, що забивають дамбу пожухлими листочками в надії, що це стримає потік води.
Друга Вежа протрималась шість років. Коли мені було двадцять, вона просто хруснула, осіла в землю — та розвалилася на десятки частин. Я пам’ятаю мов зараз, як я стояли посеред поля та дивилися, як падають ті уламки на землю в цілковитій, приголомшливій тиші, і здіймають під собою пил до самого неба.
І тоді прийшли бурі.
Розірвали блискавками хмари та вдарили по селищу, зірвали дахи з домівок, розтрощили стіни, вигризли дерева з корінням, здійняли з землі пил, пил і ґрунт, що заковтнув вулиці чорною хвилею — і як, як ми могли з цим впоратися, що ми могли зробити?
Тільки сподіватись. Тільки чекати тиші, і в тиші відбудовувати домівки, і в тиші хоронити загиблих, і в тиші чекати… слідкувати за Третьою Вежею.
За останньою Вежею.
Так проходили роки — від бурі до бурі — і ми помирали один за одним: хтось під завалами, хтось від голоду, когось вітер підняв у небо та відпустив. Материну могилу засипало камінням, коли мені був двадцять один. У двадцять два вирвало з землі опори нашого будинку — і я переселились до сусідів.
Третя Вежа стояла подаль — високий графітовий циліндр без вікон і дверей, покритий тріщинами від зарослої мохом основи і до самої верхівки, схованої за хмарами.
У моїх двадцять три, коли останні дні спокою потемніли від чорних хмар на горизонті — таких, що грім було чутно за десятки кілометрів, так гучно, ніби він був під боком, — ми всі знали, що Вежа не перенесе цей шторм.
Я тікаю одні, бо ніхто не захотів бігти туди, куди й я. Позаду мене темрява зжирає поселення, наступає мені на п’яти. Я біжу маковим полем — тим, що колись ним було — і пил здіймається у мене під ногами.
Я не бачу, як падає остання Вежа. Але я знаю.
Знаю, бо пил перетворюється на зірки. Бо по небу йдуть брижі, а внизу розквітають маки, а простір перетворюється на тисячі складинок паперу, а час звужується до струни, і вона бринить, і разом з нею бринить буря, і я течу проміж зірок та води, без ніг та без рук, без зору та без розуму —
і наді мною здіймаються сотні, тисячі дерев, порослих іржавим мохом, з корою, що ніби посміхається мені — чорні провалля на гладкій графітовій поверхні,
і я нарешті, нарешті
заходжу
в ліс.
