Все тая ніч пустая
Все світять зорі в далечі
Та там більш нічого і немає
Одні лиш зорі далекі
Все вічність круте жорна тай лише
Засипає небокрай пилом золотавим
Зоряний вітер їх несе
У далекі небокраї
Все дме і дме
Засипаючи волосся всіх
Хто йде, чекає, не покине,
Усіх хто спить
Усіх кого зірки не минуть
З усіх усюд
Все буде пилом тих зорей укрито
Усе ж це буде на віки
Я йшов з нікуди в ніщо. За цей довгий час, що я тут я побачив безліч людей та тих, хто був людьми. Це місце... Воно вічно темне та наганяє страх. Мого страху немає, я його втратив. Все ж дійшов кудись.
Ніч. Темна. Автостанція. Останній автобус. Тільки одинока лампочка спробувала розривати в'язку темноту.
Сідаючи на потяг, нічого навіть нікого не очікував, бо вагони були пусті. Навіть попри це поїзди їздили, везучи лічених пасажирів.
“... Можливо це хайку, а може й ні – якесь воно аж надто складне, – відповів Джафі. – Справжнє хайку просте, як вівсяна каша, і водночас змушує бачити те, про що в ньому йдеться. Як ось це, мабуть найгеніальніше, написане Шікі: На мокрих лапках / Горобець / Стрибає ґанком..."
Одинока богиня віщує біль та смуток, очі в темінь озерця, і рукоять зламана в боротьбі з пітьмою, яка ціль її незламна? Знайти того, - хто погляне крізь дзеркало і тінь, міфів мовчазних
“... Можливо це хайку, а може й ні – якесь воно аж надто складне, – відповів Джафі. – Справжнє хайку просте, як вівсяна каша, і водночас змушує бачити те, про що в ньому йдеться. Як ось це, мабуть найгеніальніше, написане Шікі: На мокрих лапках / Горобець / Стрибає ґанком..."
Одинока богиня віщує біль та смуток, очі в темінь озерця, і рукоять зламана в боротьбі з пітьмою, яка ціль її незламна? Знайти того, - хто погляне крізь дзеркало і тінь, міфів мовчазних
