Пролог
Бувають миті, коли ти взагалі нічого не думаєш про чергові події в твоєму житті. Ти просто пливеш за течією і все, чого ти хочеш аби не стало гірше. Ти призвичаюєшся до ритму і стилю свого життя. Навіть, якщо це лише робота в пологовому-школа-гурток з футболу-супермаркет-дім. Час від часу можуть бути легкі втручання, от як зараз, але здебільшого ти живеш сумне і одноманітне життя. В 32 роки. Кращі роки життя, так би мовити.
Колись я була співачкою, точніше солісткою, якщо ще точніше однією з двох солісток. Підлітковий поп-рок гурт. Я була наймолодша і найскромніша. Точніше найсоромєязливіша. Але на сцені вдавалось відпустити себе. Було весело, цікаво і гучно. Та я скоро зрозуміла, що це не моє. Так, я відмовилась від слави і всього, що цю славу супроводжувало. Мені вистачило трьох років. А потім я почала жити життя звичайної дівчини. І мені подобалось. Я зберегла спілкування з Кейт, Тім і Дін були мені як старші брати, а Ден зальотний друг-бабій.
І так тривало до тепер. Я прожила пару страшних потрясінь, ледь не попала до психіатрії (але ж не попала!) і продовжувала писати пісні. Крім нестабільної роботи в пологовому, дякую за розуміння завідуючій мого відділення, написання пісень для інших виконавців, стало вагомим внеском в мої фінанси. Тому, коли Девід, продюсер мого колишньго гурту Static Bloom, написав мені, що має до мене ділову пропозицію, я хотіла відмовитись. Але як ділова людина він запропонував гроші і камерну роботу, де я не “світитимусь на людях”. І я погодилась. Я-Козеріг, я люблю гроші і мати декілька робіт, щоб були ті гроші. А ще я мати-одиначка.
- Варто було написати маркером плакат з картону. – промовив Тім, блокуючи екран свого телефону.
- Ще не пізно. – я посміхнулась, не відриваючи погляд від дороги. – Що б ми написали?
Тім знизав плечима і відвів погляд у вікно. Він хруснув костяшками пальців. Нервувався. Я знала це. Він довго чекав на мить, коли зможе знову повернутись до гурту і справи життя – барабани. І ця мить вже почалась.
- Дурня? – скривившись, він глянув на мене і я кивнула.
Ще декілька кілометрів ми проїхали в тиші, відчуваючи, що ми жалюгідні і травмовані. І скільки років ми не були б в терапії, і скільки б не старались, ми обидва не станемо такими, як були в 17 чи, можливо, хоча б в 22 роки.
А потім вже був аеропорт. І він. Не Тім. Не Девід. Не інші. Він!
