У тісних коридорах одного літературного порталу, де нормальні автори публікували свою містику, поезію та романи, завівся дуже специфічний "критик" і за сумісництвом недо-автор.
Звали його, скажімо, Григорій Високомірний. Сам він так сильно пишався своєю невизнаною геніальністю, що подумки завжди додавав до свого імені титул — Наділений Обдарованістю.
От і виходив у нас такий собі пан Г. і В. Н. О.
Пан ГіВНо вважав себе титаном пера. Він писав монументальні, сухі й абсолютно нечитабельні тексти. Його персонажі розмовляли так, ніби ковтнули картонний словник, а сюжет стояв на місці, як прибитий цвяхами. Звісно, його ніхто не читав. Його сторінка обростала віртуальним мохом, а лічильник переглядів викликав лише жалість.
І тоді пан ГіВНо знайшов своє справжнє "покликання". Він зрозумів: якщо не можеш піднятися сам, треба опустити інших. Він одягнув маску великого літературного інквізитора і пішов у хрестовий похід чужими сторінками.
Особливо його дратували ті, кого читали й любили. Він вривався в коментарі під чужими книгами з грацією ображеного бегемота і починав робити те, що вмів найкраще — випромінювати свою внутрішню суть.
— Це графоманство! Це не література! У вас тут немає глибини! — безпідставно стукав він по клавіатурі, бризкаючи слиною на монітор. — Ось я пишу шедеври, а ваші історії — сміття!
Він нападав на чужі ідеї, намагався знецінити чужі емоції та чіплявся до всього, до чого міг дотягнутися. Він свято вірив, що його отруйність — це ознака високого інтелекту і тонкого смаку. Щоразу, коли він кидав у когось грудку свого фірмового бруду, йому здавалося, що він височіє над натовпом.
Але іронія життя пана ГіВНо полягала в простому законі фізики: коли ти постійно набираєш у руки бруд, щоб жбурнути ним в інших, твої власні руки ніколи не будуть чистими. Тим часом як інші автори просто змахували цей пил, продовжували писати свої історії, спілкуватися з читачами та видавати нові книги, він залишався на місці.
Щовечора він сидів сам на сам зі своїми геніальними, але нікому не потрібними текстами. Він кипів від злості й роздувався від власної значущості, так і не зрозумівши головного: скільки б ти не намагався забруднити інших, люди завжди запам'ятають лише те, що ти сам залишаєш після себе виключно неприємний запах.
Збіг з реальними людьми чи подіями є випадковим!
