Одна дівчина їхала потягом із дивною назвою “Нещасливе сімейне життя”. Час від часу з регулярною повторюваністю машиніст різко гальмував, дівчина падала і набивала синці. Вона би вистрибнула із цього потяга на ходу після першого ж такого падіння, якби не одне важливе “але”. Вона була не сама! За обидві руки її тримали маленькі ніжні дитячі рученята, тому їй було страшно вистрибувати. Щоразу падаючи, вона намагалася зробити це так, щоби діти не травмувалися, та їй це не завжди вдавалося.
Потяг мчав, перевищуючи швидкість і не зупиняючись на станціях. Періодично дівчина намагалася поговорити з машиністом, щоб їхав обережніше. Але щоразу чула відповідь, що сама винна у падіннях і синцях. На його думку, цього б не сталося, якби вона міцніше трималася на ногах. А ще краще, якби вчепилася в поручень, сіла і сиділа всю дорогу, не відволікаючи його безглуздим ниттям і прискіпуванням. Тож дівчина поверталася на своє місце, обіймала дітей і сиділа мовчки.
Чому взагалі сіла на потяг із такою дивною назвою, спитаєте ви? Справа в тому, що прийшовши на перон, вона побачила потяг із назвою “Сімейне життя”. Саме у цю подорож вона і хотіла вирушити. Привітний машиніст одразу запропонував, не зволікаючи, пройти у вагон. Але після кожного різкого гальмування, що супроводжувалося її падінням, у назві потяга з’являлися нові літери. Так до привабливої назви “Сімейне життя” дивним чином додалося колюче слово “нещасливе”.
Після чергового падіння дівчина підвелася з дітьми на ноги, зазирнула у вікно і побачила, що потяг виявляється змінив напрямок руху. А машиніст навіть не повідомив її про це! Втративши останню краплю свого залізобетонного терпіння, вона попрямувала до машиніста. Дівчина кричала йому: “Я більше не можу так їхати! Ми з дітьми постійно падаємо, після падінь з’являються синці. Нам страшно! А тепер я взагалі не розумію, куди прямує цей потяг”. Машиніст лише розсміявся їй в обличчя і сказав: “Ти дурепа, сама в усьому винна! Ще й дітьми прикриваєшся”. До того ж він нагадав їй, як пропонував залишити одну дитину на пероні. Задля цього він готовий був навіть зменшити швидкість, щоби вона змогла виштовхнути дитя з вагону. На його думку, так би їй було набагато легше, але вона не погодилася. Сама ж винна!
Дівчина повідомила: “Я хочу зійти з дітьми з потяга!” Машиніст лиш голосно зареготав натомість: “Ти думаєш, що я вас відпущу? Зупинок не буде, навіть і не мрій! А швидкість така, що розіб'єтеся, якщо наважитеся зіскочити на ходу. Тож раджу сісти і слухатися мене. Я тут головний, а ти взагалі ніхто! Сидиш собі й нічого не робиш”.
Дівчина ще якийсь час намагалася сперечатися і переконувати, поки не зрозуміла, що все марно. У суперечках вона тільки втрачала свою енергію і сили. Відтепер вона почала думати мовчки.
Одного разу вранці вона розплющила очі від дивних звуків. Ці звуки були схожі на вибухи. Потяг почало кидати в різні боки, все двигтіло і лякало їх до смерті. Машиніст теж злякався, тому зупинив потяг, доїхавши до першої ліпшої станції з назвою “Шанс на щастя”. Дівчина не розгубилася. Вона схопила дітей за руки і вибігла з вагона. Помітивши втрату, машиніст почав бігати по перону, голосно кричати, навіть погрожувати. Але так і не зміг їх повернути.
Коли ненависний потяг рушив зі станції та від’їхав на безпечну відстань, дівчина вийшла на перон, тримаючи за руки найдорожче, що в неї було, своїх дітей. Вона озирнулася довкола і побачила вказівник під назвою “Щасливе майбутнє”. “Нам туди!” - сказала впевненим голосом, глянувши на дітей. І вони пішли в майбутнє, міцно тримаючись за руки. А місяць освітив їм шлях.
