Філ повільно зупинив машину біля старого будинку, де колись вирували спогади. Дощ шумів так сильно, що здавалося, ніби весь світ занурився у водну стихію. Він машинально смикнув важіль двірників, і краплі змивалися з лобового скла. "Ось знову цей дощ", — подумав він, виходячи з машини. За кілька секунд він уже промок до нитки, а в кишені відчув вологу пачку цигарок.
Філ струснув мокрі кучері, обтрусив краплі з куртки й підійшов до домофона. Натиснув кнопку й озвався:
— Мілене, це я. Відчиняй, поки не перетворився на дощову статую.
З дверей почулися кроки, і через кілька секунд перед ним з'явилася Мілена. Висока, з мокрим волоссям, що було загорнуте в рушник, вона виглядала так, ніби зійшла зі сторінок давньогрецького міфу — елегантна й недосяжна. Її обличчя все ще було трохи рожевим після гарячого душу.
— Чому не подзвонив? Я б підготувалася, — усміхнулася вона, стискаючи рушник в руках. — Я щойно з ванни.
— Та нічого, все чудово, — відповів він, швидко піднявши очі до неї, намагаючись не звертати увагу на мокру сорочку, що липла до тіла.
— Трохи зачекай, я швидко одягнуся, — сказала вона й пішла до своєї кімнати.
Філ залишився стояти у холі. Мокре взуття противно скрипіло, а шкарпетки вже повністю просочилися холодною вологою. Він повільно зняв черевики, поставив їх біля дверей і, озирнувшись, кинув оком на знайому обстановку. Тут все нагадувало про їхнє минуле. Будинок залишився майже таким, як і був багато років тому, коли вони ще проводили тут дні, будучи дітьми. Однак тепер, здавалося, час тут зупинився — старий диван, потріскані стіни, меблі, що бачили і кращі часи.
Він згадав, як багато років тому вони були нерозлучні. Їхнє життя, насичене пригодами й дурними витівками, було безтурботним і простим. Згодом все змінилося — вони виросли, обидва пішли своїми шляхами, але зв’язок між ними ніколи не зникав повністю. Мілена завжди залишалася тією частиною його життя, яка була схована глибоко в серці, де згадка про неї завжди викликала тепло.
Одного вечора, вона несподівано зателефонувала і запитала: "Філе, а що як провести вечір, як у старі часи?" Він засміявся й пожартував, що вони говорять, наче старі друзі на порозі пенсії. Вона образилася, але запросила його. І ось він тут, у її домі, який залишився непохитним, як і їхня давня дружба.
— Ну, все, я готова, — раптом озвалася вона з-за дверей, виходячи у затишному білому светрі. Він ідеально підкреслював її фігуру, а її легка усмішка робила її ще прекраснішою.
Філ на мить затримав погляд на ній і відчув, як серце легенько стислося. Чому саме зараз вона виглядала так неповторно? Можливо, це через дощ за вікном, що додавав особливого затишку, або ж через те, що з кожним роком він все більше цінував її присутність у своєму житті.
— Ти неймовірна, — тихо сказав він.
— Та не лукав, — відповіла вона, грайливо дивлячись на нього, але в її голосі була тепла нотка.
Годинник на стіні відраховував секунди, але час, здавалося, зупинився для них. Їхні тіла наповнювалися надіями на нове майбутнє, а крізь вікно пробивалося світло світанку, синьо-золотаві кільця якого огортали їх, наче запрошуючи почати нову сторінку в їхній історії.
