Я поїхала в далеку та невідому для мене Корею ,щоб писати книгу.
Чому Корея? Та хто зна.
Не знаю....
Під час війни, втрат і довгих років, коли світ тріщав по швах, мені хотілося лише одного — тиші.
Здавалося, що на іншому кінці світу її буде легше знайти. Після депресій,сумнівів ,тривог та смертей хотілося спокою. Я думала, що саме там я зможу почати спочатку.
Я просто почала слухати себе. Знаєте як це буває? Коли живеш життям інших,а не своїм. І раптом усвідомлюєш :" а де я в цьому житті?" " Хто я?". " Де моє місце. ?"
І рішення прийшло раптово, але виявилося напрочуд впертим.
Через три місяці я стояла на вокзалі в Пхаджу з двома валізами і абсолютно не розуміла, що роблю.
В голові це виглядало значно романтичніше.,🫣
Невеликий будинок на околиці міста я знайшла ще з України. Господарка говорила англійською значно гірше, ніж я корейською, але ми якимось дивом зрозуміли одна одну.
Вона зустріла мене біля хвіртки і всю дорогу до будинку безперервно щось розповідала.
Мене здивувала тиша.
Я чекала хмарочосів, натовпів і неонових вивісок. Але все ж таки той спокій підкорив моє серце.
Я розглядала пагорби, вузькі дороги й будинки, схожі на декорації до якогось фільму.
Не можу сказати, що переді мною відкрилися якісь дивовижні чи екзотичні краєвиди. Ні.
Трава тут була такою ж зеленою, як і в Україні. Такі самі дерева. Такі самі річки й пагорби.
Лише не було тієї терпкої, нав'язливої тривоги, яка роками ходила за мною тінню.
Якщо хтось думає, що я поїхала шукати іншу землю, кращу землю чи кращих людей — ні.
Я поїхала шукати справжню себе.
А ще — пізнавати інших людей, якщо життя подарує мені таку можливість.
Будинок виглядав звичайно. Це не була якась архітектурна споруда. Але великі вікна та гарне подвір'я надавало йому особливої привабливості.
Господиня провела мене в середину. Щось на змішаній корейській з англійською мені розказувала та показувала.
— Kitchen... kitchen... — повторювала вона, показуючи рукою в бік просторої кімнати.
Потім відчинила ще одні двері й задоволено посміхнулася.
— Your room.
Скоріше ми розуміли одна одну мовою жестів🫣. Я віддала їй кошти за 3 місяці і попрощалися з нею. Все!
Тепер ,нарешті, я зможу відпочити. Коли за господинею зачинилися двері, я кілька секунд стояла посеред кімнати.
Тиша.
Я справді це зробила.
Подорожі звісно нас розвивають. Але ще ж і добряче втомлюють.
Відпочивши я розклала речі та продукти. Дістала свій ноут з різними наліпками на ньому і почала писати перші рядки книги.
Я до кінця не уявляла що це має бути за книга. І про що вона,але свої нариси та емоції я записала. Згодом складу з них щось путнє.
Так би я і стукала клавіатурою аж до ранку, як би мій шлунок не подав сигнал про те ,що він давно не працював на благо своєї господині. Кухня була просторою та світлою. З декором який не кидався у очі,а заспокоював. Я зробила собі салат та яєшню. Шо ще треба?🤣
Заварила каву...взяла цигарку і пішла на подвір'я.
Ніч...тиха спокійна і майже невагома.
Я ще досі не вірю що я тут, що я це зробила.
Наче це не зі мною.
Цигарка тихо шкварчала в цій тиші.
Я насолоджувалася спокоєм і умиротворенням яке давно не відчувала.
Навіть постійні хаотичні думки про все на світі відступили і притихли, наче таргани при світлі.
Спокій.
Тиша.
Я ,цигарка та кава і ніч.
А може мені це відмітити? Подумала я і пішла за вином.
Тепер карина виглядала зовсім завершеною.
Задоволена собою та злегка захмелівша я пішла до будинку і прямо в одязі впала на ліжко і заснувала. Не просто заснула ☝️я "вирубилася". Такого зі мною ніколи не було за останні роки.
Ранок почався тоді коли я прокинулася. А це вже була майже обідня пора🫣.
Прокинувшись я не одразу зрозуміла де я та, і власне,хто я?🤣 Тільки коли вже остаточно моє тіло прийшло в себе я згадала де я і хто я. Ну що ж...не варто сидіти в будинку. Потрібно пізнати місцевість . Тому я прийняла душ. Привела себе до людського вигляду. Та пішла показувати себе світові та людям. 🫣
Пхаджу виявився зручним і досить компактним містечком.
Звісно, я ще в Україні перечитала про нього все, що знайшла, і навіть склала список місць, які хотіла відвідати.
Залишалося лише втілити плани в життя.
Але життя вирішило почати з уроку смирення.
Виявилося, що мої улюблені Google Maps тут майже марні.
Телефон вперто не хотів показувати потрібні маршрути, а без місцевої сім-карти я почувалася людиною, яку висадили посеред незнайомого світу без компаса.
Першою пригодою в Кореї стало навіть не знайти визначне місце.
Першою пригодою стало не загубитися.
Через п'ятнадцять хвилин я стояла посеред незнайомої вулиці й зрозуміла, що телефон відмовляється мені допомагати.
Так почалася моя перша корейська пригода — пошук сім-карти.
Ну чудово, — пробурмотіла я. — Приїхала на інший кінець світу і заблукаю в перший же день.
Порадившись із перекладачем, я з'ясувала, що мені потрібна місцева сім-карта.
Звучало просто.
Рівно до того моменту, поки я не зайшла в невеличкий салон мобільного зв'язку.
За стійкою сиділа дівчина років двадцяти п'яти ( чи менше..бо зрозумій по обличчю азіатів скільки їм років) й привітно усміхнулася.
— Hello! — радісно сказала вона. За зовнішнім виглядом вона зрозуміла що я точно не місцева.
— Hello! — ще радісніше відповіла я, подумки святкуючи нашу міжнародну дружбу.
На цьому наш запас спільної мови майже закінчився.
Я показала на телефон.
— SIM card.
Дівчина закивала.
Я закивала.
Вона почала щось швидко пояснювати корейською.
Я продовжувала кивати, хоча вже не розуміла абсолютно нічого.
Через кілька хвилин ми перейшли на універсальну міжнародну мову жестів, перекладача в телефоні та малювання пальцем по екрану.
Зрештою дівчина вставила нову сім-карту, щось налаштувала й урочисто повернула мені телефон.
Я відкрила карту.
Точка мого місцезнаходження слухняно світилася на екрані.
— Працює! — вигукнула я.
Дівчина, хоч і не зрозуміла слів, але зрозуміла інтонацію.
Ми обидві усміхнулися так, ніби щойно разом запустили космічний корабель.
Вийшовши на вулицю, я відчула себе значно впевненіше.
Тепер у мене був інтернет.
А отже, принаймні теоретично, я могла знайти дорогу назад додому.
- ну що ж, сказала я вголос.
- вперед до нових знань!
Потім простягнула руку вперед, із таким натхненням, наче збиралася вести народні маси в світле майбутнє.
Першим культурним ,чи скоріше, грошовим шоком для мене були ціни🤦 від кількості нулів на цінниках в мене мало не зупинялися серце. 🫣
Шо це, бляха , за кава така. ? Вона що вирощена на горі де мешкають святі люди ,а обсмажували її на лаві з діючого вулкану руками незайманих красунь?!
Потім я допетрала, що проблема не в каві.
Проблема в тому, що я вперто рахувала все в гривнях.
Благо я завчасно відкрила собі картку банківську і не бачила як це все виглядало б коли я віддавала би шалену кількість грошей за горнятко кави .
А так..
.пік. ...
пік..
і все. Карта зробила свою справу.
Очі не бачать - душа не болить.
Поки що мій маршрут не завів мене далеко, але я вже втомилася. Тому я задоволена собою, що не загубилася в перший же день ,повернулася назад до свого будинку.
Та і вечоріло вже.
З цими змінами полюсів я зовсім втратила відчуття часу. А сьогодні ,майже ,втратила і відчуття простору.
Але менше з тим я себе похвалила .
Я вирішила що хвалитиму себе за все. Навіть за те, що сходила в туалет!☝️🤣
У пошуках себе Я раптом зрозуміла, як мало себе знаю.
Як рідко себе хвалю.
В моїй картині світу похвала не давалася просто так. Її обов'язково потрібно було заслужити.
Наче я не людина ,а пес ,якого дресирують.
Виконала команду -молодець.
Помилок допускати не можна було. За помилки завжди карали.
А лінощі вважалися щось на кшталт злочину.
Не втомою.
На рисою характеру.
Не потребу для відпочинку.
А саме злочин.
І це життя в режимі
"треба,"
"мусиш,"
"зберися",
"ти впала, а не вмерла -підводься".
Не минає за один день. А звички які вироблялися рокам не відступають за помахом чарівної палички .
Вони залишаються з тобою.
Підказують
Зупиняють
Знецінюють
Не дають ворушитися в іншому напрямку.
Наче друга шкіра ,яка ні як не хоче злазити з твого тіла.
Кави, яку я пила в містечку ,звісно мені було мало, тому я взяла собі локшини швидкого приготування.
Мала ж я скуштувати цю корейську народну страву.
Так і минув мій перший день. Нічого особливого чи захопливого. Але зате продуктивно і місцями кумедно.
Я знову сіла за книгу. В якій почав намальовуватися цікавий сюжет.
Я писала з таким натхненням наче спраглий пив воду. І напитися не міг.
Робила перерву на подумати і покурити.
І знову сідала до ноута і методично стукала клавіатурою наче радистка яка подає сигнали азбукою Морзе.
Здавалося, що історія сама проситься на папір, а я лише встигаю записувати.
Так непомітно для мене настав ранок!
Я це помітила лише тому, що світло світило не лише від екрану ноута, а ще і з вікна.
Мммда...оце так пошук себе!
Виявляється ,що частина цієї "себе" сидить за ноутбуком і стукає по клавішах до ранку.
Я завершила речення і пішла в душ. Знову перехопила щось із їжі на швидкоруч ,одягла піжаму і пішла спати.
Подальші декілька днів минули однаково
. Я писала.
Писала наче взавтра буде кінець світу і мій рукопис єдине ,що може врятувати цю грішну землю.
Так і ходила по домі в піжамі,з гніздом на голові замість зачіски
і маскою для сну замість окуляр. Такий собі хатній домовичок.
А шо?
Я сама по собі.
Ні сусідів ,ні знайомих ...
Ідеально.
Час ішов для мене не помітно. Наче всі ці дні як один великий день. Мало того ,що я вже звикла писати ночами, а відпочивати в день,так я почала звикати до корейської кухні.
Звісно вона загостра для мене. Про те разом із овочами ішло все на ура. Тим більше я їла лише двічі на день максимум.
Після такого потоку думок які я виклала у свою книгу я вирішила зробити перерву. Бо і тіло просило руху. Звісно це не про спорт,хоч варто було б, але прогулянки ,як щоденний ритуал, потрібно підтримувати .
Я знову вирушила в місто .
На славнозвісний квартал книг. Він називається Paju Book City.
Це не просто квартал із книгарнями.
Це ціле книжкове містечко, де розташовані:
видавництва;
книжкові магазини;
галереї;
кав'ярні;
культурні центри;
виставкові простори.
Якщо вже прикидатися письменницею, то робити це потрібно професійно. Серед книжок.🤣
Я побачила багато сучасних будівель зі скла й бетону, незвичної архітектури, широких просторів і не так багато людей на вулицях, як можна було б очікувати.
Тобто це не галасливий книжковий базар, а швидше спокійний культурний район.
Я увімкнула музику ,одягла навушники і просто насолоджувалася атмосферою. Споглядала , дивилася на людей, на будівлі і тихенько мугикала, підспівуючи пісні ,яка лунала в навушниках.
А голову заполонили образи, сюжети і нариси.
Так легко натхнення до мене ще не приходило.
Здавалося ,що мозок вибухне через нестримний потік думок ,які я конче мала записати.
Я дістала ноут і почала робити нотатки ,адже повністю зосередитися на одній думці я не могла. Надто багато їх було. Наче рій бджіл гуділи над головою.
Лише через деякий час я помітила, що кілька людей поглядають у мій бік.
Можливо, через ноутбук.
Можливо, через те, що я весь цей час усміхалася сама до себе.
А може, через те, що сиділа посеред книжкового кварталу і з шаленою швидкістю друкувала щось, час від часу зупиняючись і дивлячись кудись у простір.
Я посміхнулася у відповідь.
Трохи розгублено.
Трохи ніяково.
За мить одна жінка наважилася підійти ближче.
І тут почалося найстрашніше.
Вона заговорила до мене корейською.
Швидко.
Дуже швидко.
Настільки швидко, що я впізнала лише окремі слова.
Я ввічливо посміхалася, намагаючись виглядати людиною, яка розуміє хоч щось.
Не допомагало.
На щастя, людство вже винайшло перекладач у телефоні.
І через хвилину ми вже цілком успішно спілкувалися.
Не знаю, як люди подорожували раніше.
Без інтернету
Та, дякувати сучасним технологіям я скористалася перекладачем в телефоні.
І вуаля.... тепер я вже знала що від мене хочуть.
Мабуть, половина пригод виникала саме через те, що вони просто не могли зрозуміти одне одного.
Діалог був стандартний вона запитала чому я весь час щось пишу і чи я письменниця? Чи може журналістка?
Я відповіла що певно я щось і те і інше. Або ж я дуже добре вдаю ,що знаю що роблю.
І тут бабуся видає мені феноменальну фразу:
-"То, може, ти не вдаєш. Може, ти просто ще не знаєш, як називається те, що в тебе виходить.»
Я посміхнулася і подякувала.
Гарна фраза. Використаю її десь.
Вигулявши себе я повернулася до будинку. Подумала що не зайвим було б прибратися в оселі. Так, я була сама і далі своєї кімнати не виходила, але ж все таки освіжити приміщення потрібно було.
З цими думками я підійшла до фіртки де мене чекала господиня будинку.
Побачивши мене вона одразу почала щось швидко говорити і я, як завжди, нічого не зрозуміла. Зупинивши її жестом я попросила все повторити через перекладач.
Виявляється, вона здала одну з кімнат ще комусь. І той хтось має поселитися незабаром. Тому вона мене прийшла повідомити особисто.
В будинку дійсно була ще одна кімната -чи, може, і дві,я не розглядала нічого, що далі моєї кімнати,кухні та ванної.
Не мала ні цікавості, ні часу ,ні потреби .
Дивна маленька жінка весь час вибачалася за такі незручності. Казала, що тій людині вона відмовити не могла ,бо там якісь особливі життєві обставини.
Я відповіла ,що я не проти, аби мені не заважали.
Бо я точно нікому не заважатиму. Та і вибір я мала не великий - шукати нове житло коли тут я вже і звикла та і оплатила. ...тому я покривала головою в знак згоди і на цьому і розійшлися.
Лише коли прибирала в приміщенні ,подумала ,що я не запитала ні про стать людини, ні про те ,коли саме вона поселиться.
Але я була втомлена і перегружена своїми справами та думками. Плюс мені потрібно було шукати видавця.
Книга має мати жити.
Тому я забула за підселення.
Я знову писала,
гуляла,
спала вдень і працювала вночі.
У такі дні я ходила по будинку наче домовичок. Чи якась дуже виснажена життям фея. Іноді мені навіть здавалося, що я не зовсім людина в звичному розумінні — радше щось між думкою і дією, яка забула, де в неї межі тіла.
Темні кола під очима були моїм мейкапом. Розкуйовджене коротке піксі волосся, піжама, яка давно перестала бути “моєю” по розміру. Капці човгали підлогою як у старої бабусі, що ледь переставляє ноги. І я ніби теж трохи переставляла себе — не живучи, а пересуваючись між задачами.
Я навіть у дзеркало рідко дивилася. Наче там могла бути відповідь, якої я не готова почути.
Чи то від великого прагнення закінчити книгу, чи то від того, що я не вмію зупинятися, я поволі ставала чимось розмитим. Примарою домовика. Чи недо домовика 🤣
Якось, проходячи повз дзеркало, я навіть злякалася власного відображення. 🫣
На мить зупинилася і придивилася. Хто ця жінка з темними колами під очима, розкуйовдженим волоссям і поглядом людини, яка живе десь між реальністю та вигаданим світом? Вигляд мала такий, ніби кілька днів не спала, харчувалася виключно кавою та сюжетними поворотами.
Але прагнення закінчити почате було сильнішим за все.
Вночі я майже не вмикала світло. Мені вистачало блідого сяйва екрана ноутбука та ліхтарів з вулиці. Так і ходила будинком примарою, безшумно пересуваючись між кімнатою, кухнею та ванною.
Іноді мені здавалося, що якби хтось випадково побачив мене в таку годину, то вирішив би, що в будинку водиться щось надприродне.
Сьогодні був саме такий день. Ніч уже давно вступила у свої права, а я знову сиділа над текстом, не помічаючи ні часу, ні втоми.
Але поклик природи взяв своє, і я змушена була човгати до туалету, який був поруч із моєю кімнатою.
Маска для сну сиділа на лобі й уже сама поволі сповзала на очі, прозоро натякаючи, що мені давно пора спати.
Повертаючись назад, я краєм ока помітила, що на кухні наче щось змінилося.
Чи то меблі якісь нові з'явилися... Чи перестановка якась?.. 🤦
Я навіть пригальмувала на секунду, намагаючись зрозуміти, що саме не так. Але в напівтемряві нічого не розгледіла. Та й мозок уже працював у режимі енергозбереження.
«Зранку розберуся», — ліниво подумала я.
І зі спокійною душею пішла спати, навіть не зачинивши дверей до своєї кімнати.
Тому не побачила чоловіка, який саме в цей час в напівтемряві був на кухні з чашкою чаю.
Він теж мене не роздивився як слід.
Лише відзначив про себе, що господиня забула попередити його про одну дивну сусідку.
Те, що здалося їй новими меблями, насправді було кількома сумками та рюкзаком, залишеними біля столу.
Їхній власник саме стояв біля вікна і намагався зрозуміти, куди його занесло цього разу.
І що це було за чудо яке ходить примарою в темряві. ?
Спочатку вирішив, що в будинку живе підліток.
Потім — що студентка.
А потім зрозумів, що ця дивна істота в завеликій піжамі, з маскою на лобі і чашкою кави в руці, мабуть, доросла жінка.
Хоча впевненості не було.
За три дні він дізнався про сусідку небагато.
Вона любила каву.
Майже не спала вночі.
Часто розмовляла сама з собою.
І зовсім не помічала людей навколо.
За ці дні , а радше ночі, коли він переїхав в будинок вони майже не пересікалися, а як персікалися то співмешканка уперто не бачила його . Чи, що теж було цілком можливо, справді не помічала.
Чоловік навіть подумав що ,можливо, вона має вади зору.
Втім, ця версія розсипалася щоразу, коли жінка безпомилково знаходила на кухні свою чашку, телефон чи залишений напередодні блокнот.
Отже, справа була не в очах.
Просто він чомусь не потрапляв до переліку речей, на які вона вважала за потрібне звертати увагу.
Так минуло цілих три дні.
І от одного ранку чоловік, як завжди, прийняв душ і, обгорнувши рушник навколо стегон, господарював на кухні.
Він уже звик, що в цей час кухня і вітальня повністю належать йому.
Та дивна істота, яку він називав співмешканкою, зазвичай виходила зі своєї кімнати лише вночі.
Саме тоді, коли він уже спав.
Тому за ці дні чоловік майже переконав себе, що вони живуть у будинку почергово, а не разом.
Та цей ранок став несподіванкою для них обох.
Дівчина вийшла зі своєї кімнати саме в той момент, коли чоловік стояв біля кавомашини й чекав на порцію ранкової кави.
Чи то аромат свіжозмелених зерен розворушив її раніше звичного, чи то якась інша потреба змусила покинути своє сховище, але цього ранку вона таки з'явилася перед його очима.
Вперше не тінню в коридорі. Не розмитим силуетом у напівтемряві.
По-справжньому.
Це диво з маскою для сну на лобі застигло посеред кухні й кліпало очима так, ніби намагалося зрозуміти: воно ще спить і бачить сон чи вже прокинулося, але почалися галюцинації.
Чоловік завмер на місці.
Навіть дихати зайвий раз не хотілося.
Було відчуття, що один необережний рух — і ця дивна істота або зникне, розчинившись у повітрі, або втече назад до своєї кімнати, де, схоже, й мешкала більшу частину часу.
Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
Якщо, звісно, її розгублений погляд взагалі можна було назвати «дивилася».
Проте дівчина не зробила ні того, ні іншого про шо подумав чоловік.
Вона раптом різко випрямилася,наче олов'яний солдатик, голосно звернулася до нього і впевнено схопила кухонний ніж.
Серце чоловіка на мить вирішило, що прожило достатньо довге й насичене життя.
Вона щось швидко говорила, розмахуючи ножем у повітрі, ніби виголошувала промову перед багатотисячним натовпом.
Проблема була лише в тому, що чоловік не розумів жодного слова.
___________
Дівчина рушила до нього, тримаючи ніж перед собою.
При цьому вона щось голосно вигукувала. Слова були незрозумілими, але інтонація не залишала місця для сумнівів — говорила вона явно не компліменти.
Навпаки. Судячи з тону, це були або образи, або погрози.
Чоловік інстинктивно виставив перед собою руки й відступив на кілька кроків.
Але дівчина продовжувала наступати.
А він — відступати, паралельно намагаючись пояснити, що теж живе в цьому будинку.
У цій метушні, серед криків, жестів і ножа, яким йому постійно тикали в бік грудей, чоловік не помітив, як зачепився рушником за кут меблів.
Рушник благополучно сповз на підлогу, оголивши все, що до цього старанно приховувалося від сторонніх очей.
І тут настала тиша.
Абсолютна.
Дівчина впустила ніж.
Чи то від переляку.
Чи то від несподіванки.
Чоловік не одразу зрозумів, що сталося.
Аж доки не прослідкував за її поглядом.
Дівчина стояла нерухомо, з відкритим ротом, дивлячись кудись значно нижче його обличчя.
— О...
Це було все, що вона змогла сказати.
Потім підняла очі на чоловіка.
Потім знову опустила.
І ще раз підняла, ніби перевіряючи, що побачене їй не примарилося.
Чомусь вона відчула, ніби серце зараз вистрибне з грудей.
Не тому, що ніколи не бачила голого чоловіка.
Бачила.
Але зазвичай такі чоловіки не з'являлися несподівано на її кухні о сьомій ранку.
Та й вона зазвичай не стояла перед ними з кухонним ножем у руці.
Ситуація була настільки абсурдною, що мозок вирішив тимчасово самоусунутися від прийняття будь-яких рішень. 😄
Дівчина швидко натягнула маску для сну собі на очі, розвернулася в протилежний бік і, не поспішаючи, пішла геть.
Саме пішла.
Не побігла.
Не втекла.
А спокійно, з гідністю людини, яка взагалі нічого дивного щойно не побачила.
Щоправда, врізалась плечем у дверний косяк.
Але то вже були дрібниці.🫣
Лише зачинившись у кімнаті вона стягнула маску на шию.
— Це був сон, — впевнено повідомила вона сама собі.
Помовчала
Дуже дивний сон.
Ще трохи помовчала.
— Але якщо це був сон, то чому мені так соромно?🤦
В той час чоловік підняв рушник і знову огорнув його навколо стегон. Він дивився їй услід, не наважуючись поворухнутися.
— Вона щойно... надягла маску на очі?🤦
Відповіді на це питання в нього не було.
Як і на багато інших, що накопичилися за останні шістдесят секунд.
Робить ковток кави.
Кава була не гаряча.
Він дивиться в бік її дверей і намагається зрозуміти, що взагалі сталося.
Маска? Серйозно?
Вона просто натягнула маску на очі й спокійно пішла геть.
Чоловік кілька секунд дивився їй услід, намагаючись зрозуміти, що це взагалі було.
Потім фиркнув від сміху.
— Якби я знав, що моє голе тіло так її заспокоїть, то одразу зняв би рушник, — пробурмотів він сам до себе.
Цей ранок несподівано почав йому подобатися.
Попри непорозуміння.
Попри незручний момент.
Попри ніж, яким йому кілька хвилин тому погрожували.
У жінки був характер.
Це він визнав одразу.
А ще вона була іноземкою.
Певно, європейкою.
Принаймні її мова була зовсім не схожа ні на місцеву, ні на жодну іншу, яку він міг упізнати.
Цікаво, що вона взагалі забула в цьому будинку?
Ця думка промайнула в голові й залишилася там надовго.
Посміхаючись, чоловік пішов до своєї кімнати.
— Що це, бляха, таке було?! Подумала я сівши прямо на підлогу спершись на стіну.
Серце досі калатало десь у горлі.
згадала ніж.🤦
Згадала, як кричала на незнайомця.🤦
Згадала рушник.
І негайно спробувала не згадувати рушник.🫣
Не вийшло.🤣
— Господи...
закрила обличчя руками.
— Яке ж позорисько.
Чого я взагалі налетіла на людину?
От голова в мене дірява.
Мене ж попереджали про нового мешканця.
Попереджали!
І що тепер він про мене подумає?
Якась навіжена іноземка.
Вона застогнала й вперлася лобом у коліна.
— Оце так перше знайомство...🤦
Наче шалена валькірія накинулася на людину з кухонним ножем.
Ще й вигляд у мене був...
Маска на лобі.
Піжама.
Волосся в усі боки.
Боже...
А я ж вважала себе цілком нормальною людиною.
От і пізнала себе.
Ну що ж... часу назад не повернеш, — подумала я й вирішила старатися не потрапляти на очі незнайомцю в рушнику.
І раптом мені стало смішно.
І я почала сміятися вголос.
— Це ж треба таке... 🤣🤣
Оце так досвід.🤦
Виявляється, всі чоловіки однакові. Чи то європеєць, чи азіат.🫣
Щоправда, чоловік був явно азіатом.
Може, навіть місцевим.
Але тоді чому винаймав житло?
Думки посипалися одна за одною.
І раптом я помітила, що остаточно прокинулася.
Від сну не залишилося й сліду.
Зате з'явилося гостре бажання опинитися якомога далі від кухні.
А якщо точніше — від містера Рушника.
Тож я швидко переодягнулася й вирішила піти на прогулянку, а заодно й поснідати.
Адже сама думка про кухню все ще змушувала мене ніяковіти.🫣
Джіхун.
Прогулюючись містом вдень, а не у вечірню пору, як зазвичай, я помітила, що людей було мало. Багато кафе мали вільні місця, тож вибір, де можна поїсти, був значно більшим.
Отож я обрала щось зовсім нове для себе. Цей заклад і раніше привертав мою увагу своїм дивним виглядом. Мені хотілося дізнатися, що ховається за цим фасадом, як там усередині.
І я зайшла.
У кафе було затишно. Столики були розраховані на двох-чотирьох людей. Сюди не зайдеш великою компанією.
Якраз те, що мені потрібно.
Я взяла свого помічника і почала знайомитися з меню.
Дивні для мого ока назви мало про що говорили, тому обирала інтуїтивно — за картинками. Благо вони були в меню.
Працівник, що стояв за стійкою, уважно за мною спостерігав, чекаючи, коли я його покличу.
— Чоґійо, чумунхальке-йо, — промовила я. — Перепрошую, я хочу зробити замовлення. Таки дещо я вивчила. 🫣
Чоловік приємної зовнішності з усмішкою підійшов до мене.
Я тицяла пальцем у страви, які обрала.
Він кивав головою і сказав:
— Не, альгессимніда.- Так, зрозуміло -відповів чоловік і посміхнувся .
Дуже швидко принесли моє замовлення — з посмішкою, як це в них зазвичай буває.
Для мене трохи дивно було бачити, що люди весь час посміхаються незнайомці. Чи це захисна реакція, чи просто звичка — не знаю. Але, певно, і я їм здаюся дивною.
Я приступила до їжі.
І, о Боже, що це за пекельна страва?! 🤦
Та це ж ніби їсти розжарене вугілля!
— Ааааа!.. Уххх!..
Дихання не вистачало, щоб загасити цю пожежу.
Я, певно, дуже активно махала руками та видавала якісь дивні звуки, бо хлопець за стійкою раптом приніс мені склянку води. Все так само посміхаючись.
А може, навіть усміхаючись ще ширше. 🤣
Я негайно почала пити воду, наче верблюд, який не бачив води цілий місяць.
І тут на мене чекало нове розчарування.
Вода зовсім не допомагала.
Вогонь у роті чемно вислухав мої спроби його загасити й продовжив палати з подвоєною силою.
Хлопець приніс мені ще одну склянку води. 🤣
«По ходу, я просто нап'юся води, і їсти вже не буде потреби», — подумала я.
На очі навернулися сльози.
Оце так пекельна страва.
Ух!
Працівник знову підійшов до мене. Жестом показав на телефон, і я зрозуміла, що він хоче, аби ми скористалися перекладачем.
За хвилину все стало зрозуміло.
Виявилося, що всі страви, які я замовила, належали до категорії дуже гострих. Навіть за місцевими мірками.
Він запропонував замінити їх на менш пекучі.
Я погодилася без жодних вагань.
Хлопець пішов, але майже одразу повернувся.
Цього разу він присів біля мого столика.
Ми почали знайомитися.
Розмова була звичайною: як мене звати, звідки я, чому приїхала до Кореї.
Я пояснила, що приїхала писати книгу.
Що я з України.
Коли він прочитав це на екрані перекладача, його усмішка стала трохи іншою — вже не службовою, а людською.
— Мене звати Джіхун, — представився він.
Потім запитав, чи я втекла від війни.
Я задумалася на мить і відповіла:
— Певною мірою так.
Він кивнув.
І сказав, що йому дуже шкода через те, що відбувається в моїй країні.
Що війна — це страшно для всіх людей, незалежно від того, де вони живуть.
Від цих простих слів мені раптом стало трохи легше.
Я чомусь звикла думати, що тут, далеко від України, люди майже нічого не знають про нашу біду.
Але виявилося, що співчуття не потребує ні спільної мови, ні спільних кордонів.
Іноді достатньо просто людини, яка принесе тобі третю склянку води й сяде поруч, щоб поговорити. Він запитав моє ім'я
— Лілія, — написала я в перекладачі.
Джіхун уважно подивився на екран.
— Лі... лі... я...
Він спробував вимовити моє ім'я кілька разів і винувато усміхнувся.
— Можна просто Лія, — написала я.
— Лія! — зрадів він. — Лія!
Цього разу вийшло легко.
Так у Кореї я стала Лією.
Життя саме внесло корективи в моє ім'я.
В Україні я була Лілією.
У Кореї стала Лією.
Цікаво, що буде далі.
Джіхун виявився дуже цікавим співрозмовником.
Хоча наші діалоги проходили через перекладач, ми чудово розуміли одне одного.
Я ставила багато запитань про його культуру, побут і життя. Було цікаво відкривати для себе нове. І щоразу я знаходила щось знайоме.
Наприклад, ми теж знімаємо взуття перед тим, як зайти до оселі. Так само шануємо родину, традиції, любимо працювати. Та й до страв зі свинини, як виявилося, ставимося з однаковою повагою.
Звичайно, не все збігалося.
Але точка дотику між нами вже з'явилася.
Я запропонувала Джіхуну розділити зі мною обід.
Він погодився.
До того ж тепер і він встановив собі перекладач, тому спілкуватися стало набагато простіше.
Та одне його запитання застало мене зненацька.
Він довго дивився на мене, а потім написав:
— Чому ти весь час сумна?
Я здивувалася.
— Я не сумна.
Через кілька секунд прийшло нове повідомлення:
— Тоді, може, зла?
Я мало не розсміялася.
— Та ні ж!
Джіхун уважно подивився на мене.
Потім показав пальцем на власне обличчя.
І тут я зрозуміла.
Він говорив про мій вираз обличчя.
Про те, що я майже не посміхаюся.
— Це через війну? Через те, що ти пережила?
Я замислилася.
А справді...
Через війну? Не можна було цього заперечуити.
Чи я завжди була такою?
Можливо, справа не в мені зовсім.
Можливо, ми просто інакше ставимося до усмішки.
У нас не заведено посміхатися кожному перехожому.
Усмішка для нас — це щось особисте. Вона— Якщо дивитися на моє оточення, то до близьких ми маємо свою легеньку посмішку. До коханих — щиру. До дітей — м'яку, ніжну.
Але просто перехожим ми не посміхаємося, — відповіла я.
— Ми посміхаємося лише тим, кого справді раді бачити.
Усмішка для нас — не повсякденне вбрання.
Але коли вона з'являється, людина точно знає, що їй раді.
Що їй щиро раді.
Вона з’являється тоді, коли є причина.
А тут люди посміхаються так природно, ніби це частина повсякденного одягу.
Я дивилася на Джіхуна і не могла знайти правильної відповіді.
Бо раптом зрозуміла, що ніколи раніше не ставила собі цього запитання.
Джіхун задумався.
Потім усміхнувся своєю звичною корейською усмішкою і написав:
— Тоді ваші усмішки, мабуть, дуже цінні.
Я теж усміхнулася.
Можливо, вперше за весь день.
— Мабуть, так.
Посмакувавши їжею, я щиро подякувала Джіхуну за турботу та розмову.
Він сказав, щоб я заходила ще. Пообіцяв наступного разу приготувати щось не таке гостре спеціально для мене.
Я знову щиро посміхнулася і подякувала:
— Камсахамніда. ☝️
Тепер Джіхун усміхнувся ще ширше. Він уже знав, що цього разу моя усмішка була справжньою. Я дійсно була рада нашому знайомству.
Із відчуттям виконаного обов'язку я вирушила далі гуляти містом.
Бо ж побачила ще далеко не все.
За кілька кварталів шум вулиць почав стихати.
Через деякий час міські вулиці змінилися.
Замість звичних магазинів почали траплятися дивні будівлі.
Незвичні.
Наче кожен будинок тут намагався бути витвором мистецтва.
Здавалося, що я випадково забрела в місто людей, які не поспішають.
Саме тут я вперше подумала, що, можливо, приїхала в правильне місце.
Бо якщо десь і писати книгу, то саме серед людей, які теж намагаються створювати щось своє.Бо якщо десь і писати книгу, то саме серед людей, які теж намагаються створювати щось своє.
Ара.
Спокій, умиротворення та відсутність зайвих думок...
Ось чого я прагнула весь цей час.
Я сіла на траву.
Потім, із грацією юної дівчини, благополучно лягла на неї, підклавши руки під голову.
Наді мною було чисте, безхмарне і мирне небо.
Я дивилася на нього, ніби на щось давно забуте.
Не на фотографії.
Не на картинці.
А справжнє.
Мирне.
Без сирен.
Без новин.
Без тривожних повідомлень у телефоні.
Думки поволі стихали.
Дихання ставало спокійнішим.
Напруга, яку я носила в собі роками, потроху відступала.
Я заплющила очі лише на хвилинку.
Принаймні так мені здалося.
І...
Заснула. 🫣Не знаю, скільки часу минуло.
Прокинулася я від того, що буквально відчула на собі чийсь погляд.
Настільки сильний, що він ніби торкався шкіри.
Може, роки тривог і звичка прислухатися до кожного звуку зробили свою справу.
А може, люди справді здатні відчувати, коли на них дивляться.
Я повільно відкрила очі.
Просто переді мною було ще одне обличчя.
Я ледь не підскочила від несподіванки.
На мене дивилася молода дівчина.
Дуже гарна.
Тендітна.
Наче створена з ранкового туману.
Така легка і невагома, що першу секунду я вирішила: мені це сниться.
Але ні.
Побачивши, що я відкрила очі, вона голосно видихнула з полегшенням.
А потім почала швидко-швидко щось говорити корейською.
Настільки швидко, що я не зрозуміла рівно нічого.
Я сіла, дістала телефон і ввімкнула перекладач.
Через хвилину все стало зрозуміло.
Дівчина думала, що мені зле.
А потім почала підозрювати, що я знепритомніла.
А ще через деякий час вирішила, що я, можливо...
померла.
— Що?! — мало не закричала я.
Вона серйозно кивнула.
— Ви лежали дуже довго.
Не рухалися.
Не реагували.
І дивно дихали.
Я усміхнулася... Більше того я розсміялася.
Отакої.
Виходить, я настільки міцно заснула, що випадкові перехожі вирішили викликати мені швидку допомогу.
А я ж просто спала.
Чесно кажучи, це навіть трохи тішило.
Вперше за багато років я так глибоко заснула серед білого дня.Без тривоги.
Без страху.
Без потреби кожні десять хвилин перевіряти телефон.
Настільки глибоко, що мене прийняли за небіжчика.
Оце так прогрес. 🤦🤣
— А я хропіла?🤦
Дівчина усміхнулася і кивнула.🫣
Ось тобі й маєш.
У нормальних героїнь романів у такі моменти червоніють щоки.
У мене ж не червоніє нічого.
Навіть коли соромно так, що хочеться закопатися в ту саму траву, на якій щойно спала.
Тож зовні я виглядала незворушно.
Усередині ж відчайдушно намагалася пережити новину про те, що мене щойно прийняли за покійницю.
Люди часто намагалися вгадати, що я відчуваю.
І майже завжди помилялися.
Моє обличчя не дуже любило видавати секрети.
Воно жило своїм життям.
Тому поки корейська дівчина переживала, чи не померла я посеред парку, я сиділа перед нею жива, здорова і відчайдушно намагалася не розсміятися.
І тут у мене наче відкрилося друге дихання.
Замість того щоб повернутися до будинку, я раптом захотіла познайомитися з цією дівчиною-феєю ближче.
— Мене звати Лія, — представилася я своєю корейською версією імені.
Так було простіше.
А ще я вже починала звикати до того, що в Кореї я трохи Лія.
— А мене Ара, — відповіла дівчина.
Я запропонувала трохи поспілкуватися.
На щастя, вона нікуди не поспішала.
І схоже, їй теж було цікаво, як це — зустріти в парку іноземку, яка так міцно спить, що її можна сплутати з пам'ятником. 🤣
Виявилося, що Ара художниця.
Щоправда, поки що початківиця.
Вона мала невелику студію в місті, а сюди приходила шукати натхнення.
Так само, як і я.
Мене ця схожість одразу підкупила.
Я розповіла, що теж тільки починаю свій творчий шлях і зараз пишу книгу.
Очі Ари одразу загорілися цікавістю.
— Про що книга?
— Багато вже написано?
— Як ти знаходиш героїв?
— Де шукаєш натхнення?
— Чому приїхала писати саме до Кореї?
Запитання сипалися одне за одним.
Я ледве встигала відповідати.
І що найдивніше — мене це зовсім не дратувало.
Навпаки.
Мені було приємно.
Завжди приємно, коли тобою щиро цікавляться.
Не з ввічливості.
Не тому, що так заведено.
А тому, що людині справді цікаво почути відповідь.
Я розповідала про книгу, а Ара слухала так уважно, ніби це була найцікавіша історія у світі.
І раптом я зрозуміла одну дивну річ.
Від ранку я вже вдруге зустрічаю людину, яка ставиться до мене так, ніби ми знайомі набагато довше одного дня.
Спочатку Джіхун.
Тепер Ара.
Можливо, Корея насправді знайомила мене не з місцями.
А з людьми.
Тому моя книга не про Корею.
І навіть не про війну.
Вона про людей.
Про те, як після важких подій людина знову вчиться довіряти світу. Кожен розділ — нова людина.
Книга називається "Як навчитися жити після...." Після різних тяжких,болючих травмуючих подій...
Після війни.
Після втрати.
Після розлучення.
Після хвороби.
Після зради.
Після смерті близької людини.
Після депресії.
Після страху.
Після себе колишнього.
Бо рано чи пізно кожна людина переживає щось таке, після чого доводиться вчитися жити заново.
І це не завжди про стійкість і витримку.
Іноді після травми людина не стає сильнішою.
Іноді вона стає обережнішою.
Іноді — вразливішою.
Іноді втомленішою.
Іноді дивною.
Іноді починає спати посеред парку так міцно, що її приймають за покійницю. 🤣
І це теж життя.
Ми з Арою обмінялися контактами.
Точніше, спочатку Ара терпляче допомогла мені зареєструватися в КакаоТок.
Виявилося, що в Кореї без нього майже нікуди.
Принаймні так стверджувала Ара.
Я слухняно виконувала всі її вказівки, натискаючи на кнопки, призначення яких не розуміла.
Через кілька хвилин мій телефон радісно повідомив, що тепер я теж частина корейського цифрового світу.
Ара одразу надіслала мені повідомлення.
— Щоб не загубилася, — пояснила вона.
Потім додала ще одне:
— І щоб я могла показати тобі свою студію.
Я усміхнулася.
Здається, день сьогодні був багатим на нові знайомства.
Спочатку Джіхун.
Тепер Ара.
Якщо так піде далі, то моя книга писатиметься значно швидше, ніж я планувала.
І тут я згадала про своє ранкове знайомство з містером Рушником. 🫣
Усі емоції, які я пережила тоді, раптом повернулися.
Я навіть усміхнулася сама до себе.
Ара одразу це помітила.
— Що сталося? — написала вона в перекладачі.
І тут мене прорвало.
Просто нестерпно захотілося комусь розповісти цю історію.
Адже тут я поки не мала ні друзів, ні знайомих, із якими можна було б посміятися над власними пригодами.
А ця ситуація буквально благала, щоб її переказали.
Тож я почала розповідати.
Про ранок.
Про свою розгубленість.
Про містера Рушника.
Про те, як мій мозок відмовлявся розуміти, що відбувається.
Про всі свої геніальні висновки, які виявилися зовсім не геніальними.
Спочатку Ара чемно слухала.
Потім почала усміхатися.
Потім сміятися.
А потім узагалі зігнулася навпіл від сміху.
Я ще ніколи не бачила, щоб людина так щиро веселилася.
Її сміх був дзвінким, але зовсім не різав слух.
Наче десятки маленьких дзвіночків перегукувалися між собою на вітрі.
Час від часу вона намагалася щось сказати, але не могла.
Знову починала сміятися.
І від цього я теж почала сміятися.
Хоча вже й не була впевнена, що саме нас так розвеселило: історія про містера Рушника чи сама Ара.
В якийсь момент я зрозуміла, що давно так не сміялася.
Не ввічливо.
Не стримано.
А по-справжньому.
До сліз.
І саме тоді мені спала на думку дивна річ.
Можливо, моя книга буде не лише про те, як навчитися жити після болю.
Можливо, вона буде ще й про те, як знову навчитися сміятися.
Ми з Арою йшли містом, і в мене було дивне відчуття, ніби ми знайомі вже багато років.
Не зважаючи на різницю у віці.
Мені було тридцять п'ять.
Їй — двадцять п'ять.
Але я цього зовсім не відчувала.
Здавалося, що ми просто дві людини, яким цікаво разом.
Натомість Ару ця різниця помітно збентежила.
Виявилося, що в Кореї до віку ставляться дуже серйозно.
Це не просто цифра в паспорті.
Вік визначає багато речей: як люди звертаються одне до одного, як спілкуються і навіть те, хто першим може почати розмову.
Для мене це було трохи незвично.
В Україні все значно простіше.
Звісно, ми поважаємо старших.
Але десять років різниці мі
ж друзями навряд чи когось здивують.
Тому я сказала Арі:
— Зі мною можеш про це не хвилюватися.
Я не люблю будувати стіни з цифр.
Вік розповідає лише про те, скільки років людина прожила.
Але майже нічого не говорить про те, ким вона є.
Ара довго дивилася на переклад.
Потім усміхнулася.
Здається, ця відповідь їй сподобалася.
