Аукціонна зала була наповнена ароматом дорогих парфумів і прихованої тваринної хтивості. Тепер це все стало для неї звичним. Вона стояла за кулісами, вдивляючись у власне відображення в дзеркалі. Її шкіра вкривалася ледь помітним блиском — трансдермальний гель уже почав діяти. Знайоме тепло повільно розливалося тілом, роблячи шкіру чутливішою до кожного дотику. Афродизіаки, аромамасла й феромоноподібні суміші були таким самим атрибутом аукціону, як дороге шампанське чи приглушене світло. Дівчина була товаром найвищого ґатунку, чистим інстинктом, який нічого не бажав, окрім пристрасті, грошей і добре зіграної ілюзії.
Жінка отримувала свою ціну, а її тіло, одурманене хімією, отримувало свою розрядку. Жодної прив'язаності. Жодного болю. Лише холодний розрахунок і хімічне щастя, яке вона купувала за власні сльози та страхи минулого.
Дев'ять років тому:
Його запах був огидним. Суміш дешевого тютюну та туалетної води, яку він наче виливав на себе після гоління.
Дихання його було тяжким і вологим. Губи легенько торкалися її вуха.
— Маленька, не пручайся, — говорив вітчим, притискаючи мене до холодної стіни. — Ти ж сама того хочеш. Ну ось, і сосочки стирчать. Дихаєш тяжко. Скажи, ти ж хочеш мене? Ось... — він силою схопив мою руку й поклав собі на штани, де вже відчувалося його збудження.
Це було огидно, мене ледь не вивернуло. Я вхопила його за пах — міцно, безжально, вкладаючи в цей стиск усю ненависть за останні роки, за зраду матері, за кожну хвилину приниження. Я стиснула пальці так, наче хотіла розчавити його нахабний член, аби він ніколи не зміг ним скористатися. Вітчим зупинився та зігнувся навпіл пустивши мене.
У той момент я вирішила більше не бути жертвою. Не бути винною, а дати відсіч.
— Все! З мене досить! — крикнула я, вхопивши свою куртку, і пішла геть із квартири. З моєї домівки, де колись, до розлучення батьків, я була щаслива...
Я не кричала. Я не чекала, поки з кухні прийде мати, щоб знову сказати: «Ти сама винна». У свої 16 я зрозуміла головний урок свого життя: ніхто не прийде на допомогу. "Моє тіло — це єдине, що в мене є. І якщо збочений світ хоче його забрати — значить, я маю навчитися продавати його дорожче за всіх."
Сьогодення:
Вона поправила сукню, відчуваючи, як кінчики пальців стають гіперчутливими від найменшого руху тканини. Сукня була надтонкою, майже невагомою. Це було все, що вона одягала.
Для тих, хто приходив на аукціон, було важливе не просто тіло. Вони купували відчуття винятковості. Ілюзію того, що хоча б на кілька годин вона належить лише їм. Саме для цього існувала хімічна підготовка. На її туалетному столику завжди стояли три флакони. Їхню формулу створили спеціально для аукціону. Вона існувала лише для вузького кола людей і ніколи не потрапляла у відкритий продаж. Препарат не керував людьми. Він лише загострював сприйняття, підсилював реакції й робив ілюзію переконливішою. Але головну роботу завжди виконувала сама людина. Той, хто платив шалені гроші, уже приходив сюди зі своїми бажаннями, фантазіями та очікуваннями. Хімія була лише інструментом. Справжню ціну створювала не речовина, а майстерність переконати людину, що вона отримала саме те, чого прагнула.
Дівчина знала це краще за будь-кого. Саме тому вона продавала не тіло — вона продавала бездоганно створену ілюзію. І що переконливішою ставала ця гра, то вищою була її ціна.
І сьогодні знову настав час змусити їх платити — за кожну секунду гри, яку вони так жадали побачити. Лише дівчина знала правду: на аукціоні купували не її тіло. Вони купували образ, фантазію, бездоганно створену виставу. І що переконливішою ставала ця омана, то вищою була її ціна.
Неонове світло додавало загадковості й містичної атмосфери закритому товариству під назвою «Орден Міна». Потрапити туди могли далеко не всі, навіть маючи великі статки. Хоча гроші були обов'язковою умовою, їх самих було недостатньо.
Лоти не мали зазнавати ушкоджень без власної на те згоди. За дотриманням цього правила суворо стежили. Покарання за порушення було публічним і принизливим, після чого винного назавжди виключали з Ордену.
В цей день гості чекали на особливий лот.
Лот під назвою Ліліт.
Цю красиву, пристрасну й хтиву жінку бажали і чоловіки, і жінки. Ніхто достеменно не знав, у чому полягав її магнетизм і чому людей так невідворотно тягнуло саме до неї. Але одне було незмінним — попит на Лот № 13 завжди залишався шаленим.
Ліліт рухалася повільно. Кожен її крок був прорахований з точністю метронома. Вона не йшла — вона парила, відчуваючи, як сукня ковзає по тілу, ніби друга шкіра. Це тертя тканини об охолоджене тіло поволі збуджувало як саму дівчину, так і присутніх.
Вона не дивилася ні на кого конкретно, але відчувала на собі сотні поглядів — важких, голодних, сповнених надії та азарту. Це було відчуття, від якого у звичайної людини здригнулися б руки, але вона лише ледь помітно посміхнулася десь глибоко в собі.
Жінка зупинилася в центрі зали. І миттєво запала тиша, яку можна було різати ножем. Ніякої метушні, ніякого зайвого світла — лише вузький промінь прожектора, що вихоплював її силует із густої напівтемряви. Тут, під прицілом десятків очей, вона відчула те саме, що й завжди перед початком угоди: повну, крижану порожнечу всередині. Жодного хвилювання. Жодного сорому. Лише чисту концентрацію. На своїх фізичних відчуттях, на своєму тілі, на своєму збудженні, яке поступово, наче літній туман, одурманювало її шкіру і свідомість.
Почалися торги. Без зайвого пафосу чи крику — усе відбувалося методично, сухо й швидко. Лише голос магістра торгів, який монотонно озвучував суми, мав право порушувати тишу цієї зали. Напруга зростала з кожною новою цифрою. Сьогодні розгорілася справжня війна за лот № 13. І це не дивно — переможець отримував її на цілу добу.
Доба з Ліліт.
Для них це було не просто везіння. Це була виняткова удача, дотик до чогось недосяжного, що можна було лише орендувати на обмежений час.
Ліліт ніколи не вникала ні в процес торгів, ні в суми, які злітали до неймовірних висот. Її цікавив лише результат. Сухий факт. Усе інше не мало жодного значення.
Сьогоднішній сценарій вимагав від неї бути скромною й сором'язливою. Лялька. Пуста всередині, бездоганна зовні. Вона опустила очі, додаючи своїм рухам трохи невпевненості, приховуючи за цим фасадом свій холодний, аналітичний розум.
Грати себе — ту, якою вона стала, — виявилося напрочуд легко. Вона давно звикла бути порожнім полотном, на яке кожен із цих людей наносив власні хворобливі фантазії. Можливо, саме ця відсутність справжньої неї й притягувала їх. Адже вони могли бачити в ній те, що хотіли побачити, вкладати власні бажання й отримувати у відповідь лише мовчазне прийняття — без осуду, без запитань і без сорому.
Попереду на неї чекала доба з кимось. Можливо, не з одним. Але це не викликало ні страху, ні огиди. Лише спокійне очікування кінця гри.
Голос магістра змовк. Торги закінчилися. Ліліт, зберігаючи вигляд скромної, майже наляканої ляльки, повільно попрямувала до зали, де на неї чекав переможець.
Їх було троє. Молоді чоловіки, ледь за тридцять. Один із них здавався зовсім юним, майже хлопчиськом, чиї очі видавали суміш зухвалості та невпевненості.
Ліліт не аналізувала їх — вона вже увійшла в роль.
Її тіло розпашілося. Жінка відчувала, як кров приливає до найчутливіших ділянок, викликаючи приємний, майже болісний пульс збудження від самих лише хтивих поглядів, якими вони «роздягали» лот √13.
Дівчина насолоджувалася цим моментом. Для неї це було вищою формою задоволення: спостерігати, як ці «господарі життя» втрачають контроль, як їхні погляди важчають, як вони намагаються приховати своє збудження під масками впевненості.
Вона зупинилася перед ними, опустивши погляд, і ледь помітно куснула нижню губу. Сценарій «сором'язливої ляльки» спрацював бездоганно: чоловіки напружилися, їхні обличчя виказали готовність негайно насолодитися своїм трофеєм.
Ліліт ледь чутно зітхнула — і в цьому звуці для них була німа згода, а для неї — початок чергової порції «примарного щастя», за яке вони заплатили захмарну суму. Навіть з урахуванням того, що тридцять відсотків вона віддасть товариству, їй вистачить ще на одне житло.
Чоловіки, старші за віком, одразу взялися до справи. Вони обійняли її й повели до лімузина, тоді як третій, наймолодший, ішов позаду, не зводячи з неї очей.
Ліліт мовчки сіла до салону. Це була одна з умов: мінімум слів з її боку. Така вимога влаштовувала її якнайкраще — вона не терпіла душевних розмов, якщо вони не стосувалися справи чи грошей. Решта світу її не цікавила. Чоловіки назвалися, але Ліліт навіть не намагалася запам'ятати їхніх імен. Вони відкрито говорили, що хочуть бачити в ній ляльку для втіх: щоб вона виконувала кожен їхній каприз, дозволяла гратися із собою, наче з дорогою іграшкою. Вона лише мовчки кивнула, не виходячи з образу. Один із них сів поруч і почав повільно цілувати її пальці — один за одним. Інший, молодший, розташувався навпроти й повторював кожен його рух, не відводячи від неї погляду.
«Значить, сьогодні я буду тренажером», — байдуже констатувала про себе Ліліт, спостерігаючи за їхніми діями так само відсторонено, як спостерігала б за роботою бездоганно налагодженого механізму.
