Світ Ордену жив за своїми законами. Тут людське тіло давно стало товаром, інструментом і валютою. Механізм, у якому аукціони, контракти, клієнти, гроші та правила були звичним ділом. Спрут, що керував людськими пристрастями, таємницями й хіттю.
Саме хіть приводила людей до Ордену й утримувала їх у ньому. Вона текла його венами, живила кожне тіло і кожне рішення. Хіть була його валютою, рушійною силою й найнадійнішим засобом керування людьми. Саме на людській хіті працював увесь механізм Ордену. Це не просто примха ,це сила бажання взагалі. Для одних це тілесне бажання, для інших — жага володіти, купувати, керувати, ризикувати, порушувати заборони. Чи існував би Орден без людських таємних бажань? Чи зміг би він вирости до таких масштабів?
Орден Міна не був суцільним злом, але й не був благодійною організацією. Він не стільки про секс, скільки місцем, де людські бажання перестають маскуватися. Там люди показують те, що в повсякденному житті приховують від суспільства, а іноді й від самих себе.
Він працював як бізнес — тіньовий, але цілком реальний. Орден навчав, створював репутацію, знаходив клієнтів, забезпечував безпеку й організовував аукціони. Згодом цей «актив» починав приносити величезні гроші. Лоти приходили туди за власною волею. Чи через життєві обставини. На початку свого шляху вони мали вибір: залишитися чи піти. Була лише одна умова — ніхто зі сторонніх не мав дізнатися про існування Ордену. "Мін" торгував не сексом. Він торгував людськими бажаннями. Секс був лише одним із найприбутковіших способів їх монетизувати.
Ліліт жила за його правилами, за його канонами й умовами. Орден захищав її, давав чіткі межі та великі гроші. Мабуть, саме цього вона потребувала в той період свого життя, коли потрапила сюди. Тут існував дивний, але зрозумілий світ зі своїми законами, рамками й філософією. А головне — попри всі ризики, це було найбезпечніше місце, у якому вона коли-небудь жила.
Ні дім матері, ні розкішний ресторан, ні навіть її коханий не змогли дати їй того відчуття захищеності, яке вона знайшла тут. Для Ліліт цей світ виявився безпечнішим за звичайний. І чоловіки тут були зрозумілими. Вони хотіли її тіла, але їхні бажання мали чітку ціну, межі й правила. За це платили гроші. Там, за стінами Ордену, усе було інакше. Там теж жадали її тіла, але вже без правил, без меж і без права відмовитися.
Тому цей вибір не був болісним. Вона зробила його сама. Єдине, чого Ліліт не планувала, — прожити так усе життя. Дівчина ніколи не задумувалася, чому інші лоти опинилися тут. Вона була впевнена лише в одному: ніхто не приходить до Ордену просто тому, що захотів жити саме так. У кожного були свої причини. Свої історії. Свій шлях, який привів сюди. Лише одного Ліліт не знала напевне: чи існує шлях назад. До недавнього часу вона навіть не ставила собі цього запитання.
Сьогодні дівчина мала зайти до салону краси, який також належав Ордену. Там працювали професіонали, що добре знали свою справу і своїх клієнтів. Дивно, але Ліліт ніколи не ходила до інших майстрів чи косметологів. Навіть бари, кафе й ресторани вона обирала лише ті, що належали Ордену.
Не стільки через звичку, скільки через безпеку. А можливо, через і те, й інше. Тут ніхто ніколи не ставив зайвих запитань, якщо вони не стосувалися роботи. І не пліткували й не цікавилися чужим життям. Людина була лише клієнтом або об'єктом процедури, а не темою для обговорень. І Ліліт це цінувала.
Завтра в неї не було аукціону. Але була робота. Вона мала зустрітися зі своїм першим клієнтом, який колись придбав абонемент на персональні зустрічі. Це було його ексклюзивне право. Він, як і раніше, оплачував кожну зустріч, але мав перевагу перед іншими замовниками. Чоловік з холодними очима чекав на неї взавтра.
Такі дні завжди відрізнялися від аукціонів. Не тому, що в них не було інтиму. І не тому, що вона переставала працювати. Просто поруч із ним було безпечно. Навіть коли ситуація виходила з-під контролю, він завжди знаходив рішення, яке насамперед захищало її. Це був єдиний чоловік, якого вона називала на ім'я.
Ліліт не знала, як саме ставиться до нього. Марк був таким самим клієнтом, як і всі інші. Можливо, зі своїми особливими вподобаннями, але нічим принципово не відрізнявся. Він не порушував її меж, не повчав, не прагнув більшого. Не був нав'язливим і не виснажував її ні фізично, ні морально. Чистий розрахунок. Нічого особистого.
Поруч із ним Ліліт одночасно працювала й відпочивала. Мабуть, у цьому й полягав увесь їхній зв'язок. Дівчина не знала й не цікавилася тим, ким вона була для Марка. Їй цілком вистачало однієї ролі.
Марк приїхав по неї особисто до Ордену. Жоден клієнт чи сторонній замовник не мав права знати справжнє місце проживання або базу лотів. Дівчина вийшла крізь важкі готичні ворота й повільно попрямувала до автомобіля чоловіка, який чекав біля відчинених дверцят.
На ній була довга накидка, що повністю приховувала її постать.
— Ти, як завжди, чудово виглядаєш, — сказав Марк, подаючи Ліліт руку. — Сьогодні ми летимо до Венеції. На карнавал. Ліліт лише ледь помітно всміхнулася куточками губ — саме так вона зазвичай виражала свої емоції. Сівши за кермо, Марк повернувся до неї й мовчки скинув накидку — Ліліт залишилась зовсім голою, як того й вимагали незмінні правила їхньої гри. Чоловік повільно провів долонями по плечах, грудях, животу, дівчини- торкнувся стегон,колін, наче згадував кожен вигин її плоті.
— Така ж прекрасна, як і вперше, — тихо сказав він, заводячи двигун.
Тепле повітря салону огорнуло тіло Ліліт, а дотики Марка були звичними, вивіреними й водночас позбавленими поспіху. Він знав кожну лінію її постаті краще, ніж будь-хто інший у цьому світі. Вона відкинулася на спинку сидіння, спостерігаючи крізь скло за силуетами міста, що залишалося позаду.
Вони прямували до аеропорту. Ліліт знала, що головне завдання — просто бути поруч. Про все інше подбає Марк.
Карнавал. Як символічно для її роботи, де кожна маска приховує не лише справжнє обличчя, а й справжню сутність. Венеція зустріла їх тисячами облич, де кожен грав свою роль, приховуючи, ким є насправді, під оксамитом і пір'ям. У цьому світі маски були не просто карнавальним аксесуаром чи красивою традицією. Вони були самою суттю карнавалу. Марк обрав для Ліліт вишукану маску червоного кольору, що гарно контрастувала з її платиновим волоссям. Одягу на ній було мінімум. Легка, тканина лише підкреслювала її спокусливу постать.
— Моя воля — ти ходила б зовсім оголена, — сказав Марк їй на вухо. — Але тут так не можна.
Сам він був одягнений у вбрання римського бога. Попри свій вік, Марк мав гарну статуру. Ліліт не дуже любила такі скупчення людей. Але гра є гра. Вони були лише декораціями.
Навколо вирував карнавал: тисячі чужих голосів зливалися в суцільний гул, спалахи факелів відбивалися у золотій вишивці та на білому камені палаццо, а запахи вологи, парфумів і старого міста наповнювали легені. У цьому натовпі вони виглядали, мов античні божества, що випадково зійшли на землю серед смертних заради власної забави. Марк ішов поруч — упевнений і спокійний у своїй ролі римського бога. Час від часу він недбало торкався оголеного стегна дівчини крізь напівпрозору тканину — так, щоб інші бачили, хто є господарем цього коштовного витвору мистецтва, і не сміли підняти погляд нижче очей, схованих під маскою.
Марк випив вина. Потім ще. І ще.
Підійшли до помосту, де тендітна жінка виконувала спокусливий танець, майстерно керуючи палаючими факелами.
Потім звернули у вузький провулок, де Марк, притиснувши дівчину до холодної стіни, жадібно поцілував її, міцно притискаючи до жінки. Ліліт відчула його збудження.
— Тут занадто багато зайвих очей, Марку, — ледь чутно промовила вона, дивлячись крізь прорізи маски.
Чоловік мовчки взяв дівчину за руку й повів до каналу, де на них чекала гондола з невеликою закритою кабіною, що приховувала пасажирів від сторонніх очей.
Кабіна з оксамитовими завісами трохи відгородила їх від галасу карнавалу. Чоловік засмикнув завісу до кінця, відрізаючи останні промені світла з вулиці.
Він повільно стягнув з Ліліт червону маску, звільняючи обличчя, і знову припав до її губ — цього разу без поспіху, але з такою владною інтенсивністю, що в дівчини перехоплювало дихання.
— Тут нас ніхто не побачить, Ліліт — прошепотів він, звільняючи її від залишків напівпрозорої тканини й дозволяючи прохолодному вологому повітрю каналу торкнутися її шкіри. Марк не відривав від неї погляду, його руки впевнено й звично володарювали над її спокусливим тілом, перетворюючи гондолу на приватну сцену для їхньої двосторонньої гри. Ліліт прикрила очі. Вона повільно розчинялася в його руках, які знали свою справу. Дівчина притягнула Марка до себе й жадібно впилася в його губи довгим і пристрасним поцілунком.
Чоловік на мить забув, як дихати.
«А вона вправніша з кожним разом», — лише встиг подумати він, як поцілунок різко перервався. Ліліт штовхнула його на матрац і підняла його вбрання, під яким виднівся вже ерогований член. Вона опустилася на коліна, загорнула волосся за вуха й почала грати з його плоттю язичком, так як він її вчив.
Марк одразу видав не просто стогін, а рик.
Дівчина не поспішала, але чоловік під впливом алкоголю і суму за нею перервав її та поспіхом посадив верхи на свій доволі збуджений орган. Шкіряна оббивка кабіни ледь чутно скрипнула під різким рухом, а вузький простір гондоли наповнився густим, гарячим диханням. Його сильні руки міцно обхопили її за талію, ривком піднімаючи й насаджуючи на свій збуджений член. Ліліт різко видихнула від несподіванки, закинувши голову назад, коли його плоть заповнила її до краю. Усередині все спалахнуло знайомим, гарячим болем і солодким спазмом, що збуджував тіло. Чоловік, затуманений від жаги та володарювання, різко й упевнено почав рухатися , задаючи шалений, нестримний темп, абсолютно не зважаючи на те, що темна вода за бортом і стіни старовинних палаццо були єдиними свідками їхньої пристрасті.
— Ти моя... — хрипло вирвалося у чоловіка, поки його пальці боляче й владно впивалися в стегна Ліліт.
Бурхливий танець їхньої плоті завершився гучними стогонами. Чоловік і жінка лежали, тяжко дихаючи, у тісній кабіні гондоли, яку м'яко погойдували хвилі.
Марк, прикривши очі, лежав на спині, відчуваючи тепло її тіла поруч, тоді як Ліліт слухала, як удалині лунала музика, плескалася вода, долинали сміх і вигуки перехожих. Чоловік подумки картав себе за ті поспішні слова, які сказав у пориві пристрасті.
— Ти моя... — ці слова все ще відлунювали в замкненому просторі кабіни, дратуючи його власну холодну логіку. Марк уперше за довгий час зловив себе на тому, що втратив звичний контроль над ситуацією, піддавшись сліпому пориву, якого правила їхньої гри зовсім не передбачали. І найбільше чоловіка дратувало те, що саме він колись навчив дівчину цих правил.
Ліліт тим часом продовжувала дивитися крізь щілину оксамитових завіс на мінливі відблиски ліхтарів . Далека музика, приглушений сміх і тихе хлюпотіння води заколисали дівчину. Сон м'яко накрив її своїм покривалом. Марк теж подумав більше не займатися самокопанням. Принаймні цього вечора він вирішив узяти приклад із Ліліт.
