Найяскравішим карнавальним образом, який ніби виник із народної сміхової культури, для мене не є Сервантівський Дон Кіхот чи Санчо Панса, а грек Зорбас з роману Нікоса Казандзакіса. Повненький, веселий старигань, робітник, який сповідує єдину філософію — свою власну (спочатку його можна навіть звинуватити в аморальності).
Грек Зорбас має начальника, але ні дня йому не підкорювався, а сам став йому наставником (перевертання образів Дон Кіхота та Санчо Панси?); він об'ївся черешень так, що більше дивитися на них не міг, аби тільки позбутися обтяжливого бажання. Його сміх над світом і собою в ньому є універсальним, абсолютним, навіть можна сказати визвольним, бо ніщо він так не цінує як свободу.
Карнавальний сміх мав владу перетворювати страшне на смішне, і таким чином світ довкола не здавався небезпечним та страшним, а якраз навпаки. Останні хвилини життя Зорбаса викликають дисонанс та нерозуміння: він сміється. Й оцей сміх перед обличчям небуття, згуби, а можливо, звільнення від пут, адже за відомими карнавальними звичаями, коли ми сміємося, ми звільняємося від страху перед страшним. Цей сміх незвичний, сміх діонісійського божевілля — ‘τρέλα’ — сміх трагічності, смертельний сміх людини, що дивиться в очі смерті та водночас відчуває своє звільнення.
Зорбас не безбожник, не амораліст, він просто вільний. Вільний від будь-яких умовностей та пут. У ньому сильний матеріально-тілесний аспект, такий важливий народній середньовічній культурі: коли йому не вистачає слів, він починає танцювати. Усе він бачить таким, яким воно є.
Власне, грек Зорбас є маленьким уособленням самого Казандзакіса — вільного Казандзакіса. Як написано на його могилі, 'Δε φοβάμαι τίποτα, δεν ελπίδω τίποτα, είμαι ελεύθερος' ("Я нічого не боюся, я ні на що не сподіваюся, я вільний").
Запис №2
