Феномен метадрами у всесвітньому літературознавстві, який досліджується паралельно з такими категоріями як метанарація та металітература, трактується досить неоднорідно. На початку дослідження теорії метатеатру та метадрами це поняття, як вважав один з основоположників Л. Ейбл, вважалося жанром, який з’являється в драматургії як логічне заміщення застарілого жанру трагедії. На сучасному етапі метадрама охоплює певну низку драматичних жанрів, серед яких комедії та водевілі, а сама метадрама розширилася до існування на перетині літератури, театрознавства та кінематографу.
Дослідження метадрами коренями сягає початку двадцятого століття, а активні дослідження датуються 70-80 роками цього ж століття. Уперше як термін метадраму вживає Ліонель Ейбл — американський драматург, есеїст та театральний критик. У своїй праці «Метатеатр: нове бачення драматичної форми» 1963 року Ейбл визначає метадраму як метатеатральну п’єсу Нового часу. Метатеатральність у сучасному розумінні і є тим, що певним чином рефлексує над театром.
Разом із суспільними трансформаціями двадцятого століття метадрама вийшла на рівень основного інструменту саморефлексії тексту та театру зокрема. Вважається, що література, як і мистецтво загалом, не може не бути метатеатральним, бо воно завжди є автореферентним та саморефлексивним. Метадрама, використовуючи загальновідомі принципи театру в театрі (θέατρο εν θέατρω) та античну метафору «життя це театр», виносить театральність як феномен за межі сцени й за межі окремішності, показуючи невіддільність драматичного тексту від усього культурного пласта, який існував до цього.
Стверджується, що метадрама характеризується саморефлексивністю та самосвідомістю. Зосередження на сцені та, власне, процесі театралізації життя дозволяє метадрамі поєднувати категорії ілюзії та життя, а сам текст перетворюється на театральну гру, у яку залучений і читач або глядач. Тобто, якщо говорити дуже спрощено, метатеатр це театр, який «знає» та «розуміє», що він — театр, і не приховує цього від глядача.
Ліонель Ейбл також зазначав, що герої драми часто перебирають на себе роль драматургів, авторів або режисерів. Метаперсонажі — особливий елемент метадрами — не тільки визнають власну вигаданість, а й вигаданість простору драми навколо них.
У класичній давньогрецькій трагедії зазвичай метатеатральність зазвичай групують у два чини: авторський і театральний. Авторський тип метатеатральності виникає безпосередньо в тексті. Театральний тип передбачає вираження метатеатральності безпосередньо у вигляді mise-en-scène. Зазвичай дослідження метатеатральності засновуються на метадрамі як літературній чи театральній категорії, дещо ігноруючи мовну складову п’єси. Проте серед мовних прийомів метадрами можна виокремити такі, як:
Прологи, епілоги, репліки «в сторону, прямі звертання до глядачів або читачів, «колективна мова»;
Метадраматичні повтори та коментарі, авторські коментарі, ремарки, які слугують засобами «подвоєння реальності»;
Самореференції автора чи героя до творчості, до себе і свого статусу трагічного чи комічного автора або героя, а також до способу написання твору чи створення тексту;
Автореферентні покликання, «рамкова» структура тексту, існування декількох варіантів розвитку подій;
Побудування сюжету за схемою «п’єси в п’єсі»;
Постійне звернення до театральних реалій, театралізованість простору.
Отже, під терміном метадрама найчастіше розуміють драматичну форму, яка характеризується самореферентністю та саморефлексивністю, яка має автореферентних персонажів, які часто беруть на себе функцію внутрішніх драматургів у межах вигаданої реальності п’єси.
