Чоловік захотів провести жінку до «Ордену Міна». Згідно з договором, так і мало бути, хоча його присутність не була обов'язковою. Але він хотів цього. Хлопець хотів зазирнути вглиб дівчини. У її душу. Адже весь час, поки вона була з ним, він мав її тіло. Безумовно і згідно з договором. Але хотів більшого. Хотів мати ще й і душу. Як би дивно, містично чи навіть по-дурному це не звучало.
Ця забаганка виглядала абсурдною навіть для нього самого. Людина, яка звикла купувати все — час, мовчання, покірність і бездоганні форми, — раптом забажала того, що не мало цінника. Душу, яку неможливо зафіксувати на папері чи прописати дрібним шрифтом у параграфі про обов'язки.
Він дивився на неї крізь темне скло автомобіля, поки лімузин плавно котився нічними вулицями. Ліліт знову була собою: холодною, зібраною, недосяжною. Роль скінчилася, гроші надійшли на рахунок, контракт виконано до останньої букви.
Але цього чоловіку було мало. Усі ці години її тіло належало їм беззаперечно. Вони вивертали дівчину навиворіт, змушували танути, кричати й підкорятися. Вона була ідеальною лялькою, витвором мистецтва, механізмом для задоволення. Та щоразу, коли він намагався зловити її погляд на секунду довше, ніж вимагала сцена, відчував дивну порожнечу. Дівчина ніби залишалася десь на дні власного всесвіту, за товстою бронею, куди жоден гаджет, жоден дотик і жоден контракт не мали доступу. Чоловік хотів розбити цю стіну. Хотів змусити її дивитися на нього не як на замовника, а як на чоловіка, який зміг торкнутися не лише шкіри, а й самої суті.
Орден Міна зустрів їх важкими, готичними дверима і прохолодою високих стін. Місце, де вирішувалися долі таких, як вона, і де закони плоті поступалися місцем іншим правилам.
Коли автомобіль зупинився, старший чоловік першим вийшов із салону й відчинив дверцята. Простягнувши їй руку — не як господар речі, а як чоловік який хотів більшого. Він нахилився до вуха дівчини і тихо промовив:
— Наступного разу я обов'язково побачу жінку, яка ховається за лотом №13.
Дівчина не відреагувала. Просто йшла мовчки, наче й не чула цих слів, зберігаючи бездоганну дистанцію між ними. Її кроки були легкими й вивіреними, а постава — прямою, ніби жодної бурі щойно не сталося. Чоловік простежив сумним поглядом, як її постать зникає за важкими дверима «Ордену Міна».
Погроза це була чи виклик — тепер уже не мало значення. Важливо було лише те, що вперше в житті він зустрів стіну, яку не міг ані купити, ані зламати грубістю. І від цього азарт у його крові розгорявся з новою, непоборною силою.
У приміщенні Ордену Міна Ліліт одразу попрямувала до бухгалтерії. Гроші не любили ні поспіху, ні того, щоб про них забували. Дівчина давно вирішила: наступною її покупкою стане житло за кордоном. Вона вже пригледіла квартиру в Неаполі — з видом на море. Нерухомість вона купувала не тому, що мріяла про дім. Для Ліліт така покупка означала свободу.
Неаполь був містом контрастів. Тут поруч існували розкіш і бідність, туристи й місцеві, старовинні палаци та вузькі галасливі провулки. У такому місті люди рідше цікавилися чужим життям. Якщо не прагнути виділятися, можна було буквально розчинитися в натовпі.
Саме цього вона й хотіла.
Бухгалтерія Ордену зустріла її звичним приглушеним гудінням техніки та запахом дорогої кави. Ліліт чітко знала вартість кожної хвилини й кожної краплі власного поту, тому всі розрахунки пройшли швидко та холоднокровно. Цифри на екрані збіглися з її власними підрахунками. Рахунок поповнився так, як і належало за контрактом. Тепер у неї було головне — ресурс для здійснення плану. Вона вже мала одну квартиру для себе й ще одну здавала в оренду. Про яку ніхто не знав. Але жити тут надалі не планувала. Зробивши свої справи в бухгалтерії, дівчина попрямувала до своєї гримерки, щоб переодягнутися й викликати таксі.
У гримерці на неї вже чекав магістр торгів. Єдина людина в Ордені, яка ніколи не дивилася на неї як на Лот № 13. Саме він привів Ліліт сюди в день її повноліття — у день, коли вона пережила власну смерть. Відтоді вона більше ніколи не святкувала свій день народження.
Того вечора, сім років тому, Ліліт працювала звичайною офіціанткою в шумному ресторані. Як це часто буває з красивими дівчатами, вона привернула увагу одного заможного відвідувача. Розуміючи, що дівчина ще неповнолітня, він не міг діяти відкрито.
Тоді він знайшов інший шлях — вийшов на її вітчима. Чоловік, для якого чуже життя не важило нічого, за значну суму грошей продав Ліліт, мов непотрібну річ.
Вітчим приніс їй папірець із підписом. Та Ліліт навіть не захотіла його слухати. Для неї та розписка була лише брудним клаптем паперу. Вона різко й без вагань відмовила нахабі, показавши свій характер. Та світ великих грошей не прощає непокори. Особливо якщо ти не маєш ні захисту, ні того, хто стане на твій бік. Після зміни Ліліт підстерегли, викрали й привезли до розкішного будинку того багатія. Саме там закінчилося її колишнє життя. Усе, у що вона вірила, усе, що відчувала, залишилося по той бік тієї жахливої ночі.
Магістр і досі надто добре пам'ятав той день. День, який назавжди змінив їх обох. Розтріпана, зболена, розгублена від жаху й пережитого насильства, вона дивом вирвалася з пастки. Тікаючи від переслідувачів, дівчина вибігла просто на дорогу — у темряву, назустріч сліпучому світлу фар, просто йому під колеса.
Він сидів у кріслі в кутку гримерки, недбало крутячи між пальцями тонку срібну ручку. На ньому не було парадного костюма — лише темна сорочка із закатаними рукавами, що видавала людину, яка звикла керувати закулісним життям Ордену без зайвого пафосу. Коли двері за Ліліт зачинилися, магістр навіть не обернувся. Він лише спостерігав за її відображенням у великому дзеркалі, обрамленому лампами. У його погляді не було ані краплі тієї хіті, якою були просякнуті аукціонні зали. Не було й почуття власності. Лише спокійна, уважна оцінка людини, яка свого часу власноруч викувала цей клинок.
— Неаполь?- запитав він.
Ліліт мовчки кивнула.
— Вирішила відпочити?
— Ні.
— Тоді втекти?
Вона повільно зняла сережки й поклала їх на столик.
— Теж ні.
— Тоді навіщо?
— Купую можливість одного дня більше ніколи сюди не повернутися.
Магістр задоволено похитав головою адже це саме те, чого він її колись навчив — завжди мати шлях до свободи.
Ліліт їхала в таксі, а її думки були далеко від цієї реальності. Вона знову опинилася там — у спогадах, де все було зовсім інакше. Де шалено закоханий юнак пристрасно клявся їй у вічному коханні. Тоді все здавалося справжнім, доки життя не розбило ці ілюзії об жорстокі рифи реальності.
Єдиною людиною, яка знала все, що відбувалося з нею в тому жахливому будинку, був він.
Увесь біль, усі приниження, які їй довелося пережити, Ліліт довірила лише коханому. Але хлопець не витримав. Не зміг жити з думкою про те, що не захистив кохану. Не зміг прийняти тієї несправедливості й безкарності, які зламали її життя.
Він покінчив із собою.
Після тих подій проста юна дівчина на ім'я Аліна померла.
Саме тоді народилася Ліліт.
І вже сім років вона жила під цим ім'ям, назавжди поховавши те, яким її колись нарекли батьки.
Дівчина зайшла в квартиру, закрила двері на ключ і завмерла перед великим дзеркалом у коридорі, уважно розглядаючи своє відображення.
Ліліт була з тих жінок, яких неможливо забути, навіть якщо дуже хотілося. Не через красу — красивих жінок світ бачив безліч. У ній було щось таке, що не вкладалося в звичні уявлення про живу людину. Довге волосся кольору холодного платинового срібла спадало м'якими хвилями донизу, надаючи її образу майже примарної легкості. Світла шкіра з ледь помітним розсипом веснянок через перенісся робила її схожою на витончений витвір мистецтва, а не на жінку з плоті й крові. Найбільше запам'ятовувалися очі. Світлі, золотаво-бурштинові, вони змінювали відтінок залежно від освітлення — від теплого медового до холодного, майже хижого. У них не було ні ніжності, ні смутку, ні звичного людського тепла. Вони дивилися уважно, спокійно, ніби оцінювали співрозмовника не як особистість, а як змінну цифр та алгоритмів у складному рівнянні.Темні густі брови чітко окреслювали погляд, додаючи обличчю сили. Повні губи майже ніколи не розтягувалися в щирій усмішці. Якщо Ліліт і посміхалася, то лише куточками вуст — рівно настільки, щоб людина навпроти побачила саме те, що хотіла побачити.
Її врода не кричала про себе. Вона діяла тихо, майже непомітно, як аромат дорогих парфумів, що залишається в пам'яті довше, ніж у повітрі. Поруч із нею чоловіки часто були переконані, що вона дивиться тільки на них. Насправді ж Ліліт не дивилася ні на кого. Вона спостерігала. Аналізувала. Запам'ятовувала. Здавалося, ніби за цим красивим обличчям немає ні болю, ні радості, ні спогадів. Лише бездоганно створений образ, у який кожен підставляв власні фантазії. І саме тому майже всі були впевнені, що знають її. Хоча ніхто не знав Ліліт насправді.
Навіть зараз, дивлячись на власне відображення в темряві порожньої квартири, вона не бачила там себе. Вона не знала, ким є. Не знала, ким була. Лише ким ще може бути. Грати ролі так, щоб у це повірили не тільки сторонні, а й вона сама, її навчав магістр. Як не дивно, це не зайняло багато часу: холодний розрахунок і жага вижити виявилися сильнішими за душевний біль. Через пів року після тих болючих подій Ліліт уперше було виставлено на торги, які закінчилися успіхом і тріумфом для неї.
Той чоловік, який першим викупив її, тоді був для неї лише незнайомцем із холодними очима. Згодом він став її найвідданішим шанувальноком і людиною, поруч із якою вона вперше відчула фінансову незалежність.
Він зумів розгледіти за її зовнішньою байдужістю не просто черговий розкішний лот, а вкрай небезпечну й захопливу гравчиню, яка бездоганно володіла мистецтвом керувати чужими бажаннями.
Він був тим, з ким вона жила місяць. Саме він купив їй першу квартиру. Саме він учив її тонкощам дорослих ігор. Він спонукав дівчину весь час ходити оголеною, щоб вона не соромилася свої наготи та краси тіла, аби почувалася так само комфортно без одягу, як і в ньому. Навіть коли до чоловіка приходили друзі. Навіть у його машині. Він навчив її користуватися власним тілом як інструментом який не лише задовольняє але і отримує.
Магістр навчив її правилам гри.
Але вибір навчатися, спостерігати, запам'ятовувати і ставати сильнішою зробила сама Ліліт.
Чоловік з холодними очима навчав як стимулювати себе саму, як пестити чоловіків і жінок. Однією з таких жінок була лот №10. Вона прийшла в Орден перед Ліліт.
Дівчина зі світлими очима, наче вигорілими на сонці, і з поглядом, у якому не було ні смутку, ні ніжності, ні страху. Лише залізна рішучість людини, яка вже втратила все, що могла втратити, і більше нічого не боялася та навчилася перетворювати свій біль на зброю. Ліліт лот №10 подобалася, бо вона бачила в ній себе. Дівчата часто бували на аукціонах разом, їх продавали в парі.
