Ефект присутності. 9

Дорогою до аеропорту вони майже не розмовляли.

Водне таксі м'яко ковзало нічною лагуною. За бортом мерехтіли вогні Венеції. Ліліт дивилася на них, як завжди, проте, здавалося, не помічала. Марк кілька разів переводив на неї погляд.

— Болить? — запитав він, вказуючи на синці на її зап'ястках.

— Ні, — відповіла дівчина, хоча він підсвідомо розумів, що мова йшла не про зовнішній біль.

До аеропорту вони дісталися мовчки.

Увесь політ Ліліт спала. Або ж удавала, що спить. Марк не наважувався її турбувати.

Він розумів, що сталося щось значно страшніше, ніж поява синців на її зап'ястках, але не знав що саме. І був переконаний, що дівчина нічого не розповість.

Сам винен. Зі своїми правилами й холодністю він так ніколи й не спробував по-справжньому пізнати її світ. Та й вона його теж. Усе через ті самі правила.

Що він знав про дівчину, окрім того, що сам у неї вклав?

Ким вона була? Якою була? Чому опинилася в Ордені? Він ніколи не цікавився цим. Аж поки не усвідомив, що міг її втратити. Якби вечірка була не голою, а в нападника була зброя...

Марк почувався винним. Почувався дурнем, який лише й робив, що користувався дівчиною, в яку давно був закоханий, але сам собі цього не визнавав. Не хотів. Не бачив. Навіть не дозволяв собі про це думати. Він підвіз дівчину до Ордену. Ліліт так само без зайвих слів вийшла з машини. Вона не хотіла заходити до Ордену. Чекала, доки поїде Марк, щоб викликати собі таксі. Як тільки його машина зникла за рогом, вона взяла до рук телефон. Але на ньому помітила SMS-повідомлення від магістра: «Чекаю тебе в кабінеті. Негайно», — висвітилося на екрані. Вона аж ніяк не хотіла мати розмову з магістром, але зрозуміла, що Марк уже все йому розповів. Дівчина піднялася до кабінету.

Двері кабінету магістра відчинилися без стуку. Повітря всередині здавалося густим, пахло сигаретним димом і коньяком. Чоловік сидів за столом, спокійний і незворушний, ніби весь вечір насолоджувався якоюсь грою. Проте Ліліт знала, що коли він палив і випивав коньяк, ситуація була не простою.

— Хто це був?! — запитав чоловік, покручуючи в тонких пальцях келих із бурштиновим напоєм.

— Не знаю, — сказала дівчина і направилася в бік дверей, показуючи, що розмова, яка щойно розпочалася, вже закінчена.

— Аліна! — почула жінка за своєю спиною. Так він називав її лише один раз, тоді коли вона сама себе так називала,сім років тому.

Це означало лише одне: питання, яке поставив магістр, потребує щирої і негайної відповіді. Ліліт голосно видихнула.

— Та не знаю я! — вже більш роздратовано кинула вона. — Не певна... Маю сумніви...

— Не певна? Маєш сумніви? — магістр повільно підвівся з-за столу. — У Ордені «сумніви» — це розкіш, якої ми не можемо собі дозволити. Особливо коли ти впізнала людину з минулого. Ти ж здогадалася, хто напав на тебе?

Він зробив кілька кроків до неї, і Ліліт відчула, як подих сигаретного диму та дорогого коньяку змішується з напругою, що висіла в повітрі.

Дівчина сіла на крісло, яке стояло неподалік.

— Можливо. Кажу ж, я не певна. Це лише припущення. Та я була в масці, він мене не міг пізнати. А я бачила лише тату павука на руці, і все. Ні обличчя, ні чогось іншого. Темно було, — говорила дівчина майже спокійно.

— Тату павука, — повторив він, збиваючи попіл у попільничку. — Тож розумієш, що це не може бути збігом чи випадковістю. А якщо він шукав саме тебе?

Чоловік сів на край масивного столу, дивлячись на неї зверху вниз.

— І що ти пропонуєш? — Ліліт підняла погляд на магістра, не виказуючи страху, хоча всередині все натягнулося, як струна. І те, чого вона давно перестала боятися, настирливо вилізало крізь бетонну стіну її душі та свідомості.

Магістр важко зітхнув, гасячи недопалок. Його обличчя в напівтемряві здавалося вирізьбленим із каменю. Він був більше ніж певен, що чоловік із татуюванням павука з минулого Ліліт не просто принесе проблеми — він завдасть дівчині болю, який вона навчилася так майстерно приховувати.

Чоловік підійшов до бару і плеснув у свій келих ще трохи коньяку, не пропонуючи дівчині нічого. Магістр розумів, що біль, який приховувала Ліліт, нікуди не зник. Він, можливо, просто чекав на такий от момент, щоб знову розбити її вщент.

— Додому тебе відвезе мій водій. Ти маєш декілька днів відпочинку. З квартири без охорони не виходити. На таксі не їздити. Тільки мій водій і тільки з охороною. І повідомляєш про все, що видасться підозрілим, — вказівним тоном, який не терпів заперечень, промовив магістр.

Дівчина підвелася і зробила крок до дверей, та на півдорозі зупинилася.

— Я не крихка , не треба мене опікати.

Вона різко рушила до виходу, відчинивши важкі двері кабінету.

Чоловік лишився наодинці зі своїми думками: «Що керувало цією жінкою, він лише здогадувався. Але достеменно, певно, вона і сама не знала відповіді на це запитання».

Магістр пам'ятав ту нажахану юну дівчину, якою була Ліліт. Він ставився до неї якось по-особливому: не як до лота, не як до інструмента, а як до травмованої життям людини. Навіть не як до жінки. Почуття, які він до неї мав, були радше батьківськими, аніж чоловічими.

І саме це робило його тривогу ще гострішою. Він знав ціну її душевним шрамам.

Їдучи в таксі, дівчина намагалася не думати, не аналізувати, не згадувати. Для багатьох людей такий аналіз допомагає зрозуміти себе. Для Ліліт — навпаки.

Вона жила за іншим принципом: не думати більше, ніж потрібно для виживання.

За вікном темніли розмиті силуети нічних вулиць. Ніч невблаганно опускалася на місто, накриваючи його  важкою, похмурою ковдрою.

Повернувшись до своєї квартири, Ліліт зустріла тишу. Сьогодні вона здавалася густішою, майже в'язкою. Дівчина не вмикала світло і в напівтемряві пішла до ванної кімнати. Вона хотіла змити не бруд, не косметику. Вона хотіла змити спогади.

Ліліт втретє намилювала руки, хоча на них давно не залишилося ні краплі бруду.

Навіть після дивних оргій вона не почувалася такою брудною. Такою спаплюженою.

На ранок дівчина відчула, що не може отак сидіти в квартирі, наче у в'язниці. За що її покарано? Це абсурд.

За день у неї мали початися місячні. І в ці дні в неї був особливий клієнт. Про себе вона називала його містером Вампіром. Він мав пристрасть займатися сексом під час місячних. У нього взагалі був фетиш на її піхву. Подобалася вона йому більше за все. Якби можна було окремо від жінки купити цей орган, він би без вагань викупив його.

Дівчина не вважала цю пристрасть ні дивною, ні збоченою. Вона сама була не менш дивною чи збоченою. Тому це сприймалося як факт, а не як щось чудернацьке та незрозуміле.

Ліліт написала магістру, що завтра вона буде на аукціоні. Він знав, що дівчина не сидітиме в чотирьох стінах. Тому не став їй перечити. Просто посилив охорону. Аукціон розпочався, як зазвичай. Ліліт теж була у своєму звичному стані.

Але от торги були дивними.

Суми за вечір із Ліліт росли так, ніби гроші раптом стали сміттям. Магістр не розумів, що відбувається, але незворушно продовжував аукціон.

Сьогодні чоловік уважніше придивлявся до клієнтів дівчини. Він не мав наміру допуститися непоправної помилки.

Магістр змінив правила гри щодо лоту №13. Тепер вона не виконуватиме свою роботу поза межами Ордену. Усі зустрічі відбуватимуться лише на території, що належить Ордену: ресторани, готелі, СПА, казино та інші заклади.

Ліліт була трішки здивована, що місячні досі не почалися. Цей факт трохи насторожив її, адже, окрім презервативів, вона мала ВМС, тому ніякої небажаної вагітності не мало б бути. А бажаної — і поготів.

Дівчина не любила таких збоїв у своєму циклі. Як і всього того що ішло не за планом.

Торги закінчилися. Вона, як зазвичай після аукціону, пішла до кабінету магістра. Але його ще не було. Дівчина сіла в крісло, чекаючи на чоловіка.

Магістр був високим, худорлявим чоловіком із бездоганною поставою. Темного волосся вже давно торкнулася сивина, але це лише додавало йому шляхетності. Його обличчя важко було назвати красивим, проте в ньому було щось таке, що змушувало людей замовкати. Особливо очі — спокійні, холодні, уважні, які, здавалося, сканували людей із першого погляду.

Довгі тонкі пальці з акуратними нігтями більше пасували аристократу чи музиканту.

Його небезпека ніколи не була фізичною, хоча чоловік мав гарну фізичну форму. Вона жила в розумі, умінні прораховувати людей і змушувати їх грати за власними правилами.

Онікс — такий псевдонім він обрав собі сам. Темний камінь. Стриманий. Дорогий.

Його справжнього імені не знав ніхто в Ордені. А якщо й знав, то Ліліт не знала таких людей.

Та й Оніксом його називали не всі. Це право мали лише двоє чи троє найближчих до нього людей. Для всіх інших він був просто Магістром.

У цей час у кулуарах Ордену розгорталися бурхливі й не притаманні йому події.

Троє чоловіків сперечалися, що торги були нечесними і все куплено. Адже Ліліт мала дістатися саме одному з них. Онікс без емоцій слухав ці безглузді звинувачення, адже все було чесно й прозоро. Просто дехто не вміє програвати. Особливо пан Вампір.

А переможець сидів неподалік, вальяжно розкинувшись у шкіряному кріслі. Марк ледь стримував роздратування. Він хотів побачити Ліліт і поговорити. Пояснити. Але не очікував, що хтось переб'є його ставку. І тим кимось був той самий чоловік, який урятував Ліліт на карнавалі.

Десь за пів години до кабінету зайшов Онікс — як завжди елегантний, витончений і зібраний.

— Ти йдеш у номер готелю. Жодних виїздів за межі Ордену, — сухо кинув він. — Ось, ознайомся.

Магістр простягнув Ліліт контракт.

Дівчина швидко переглянула його. На її обличчі не здригнувся жоден м'яз. Лише в голові майнуло одне коротке запитання:

«Що?»

Вона мовчки підвелася й пішла вниз, де на неї чекав зовсім не той чоловік, який мав бути.

Ліліт підійшла до чоловіка, що стояв у холі, і побачила...

Перед нею стояв високий чоловік років тридцяти шести. Широкі плечі, міцні руки людини, яка не боялася фізичної роботи чи навантажень. Темне волосся було коротко підстрижене, а спокійний погляд карих, майже чорних очей уважно ковзнув по Ліліт. Його можна було назвати красенем. При цьому в ньому відчувалася чоловіча надійність. Він не справляв враження людини, яка прагне когось підкорити. Навпаки — говорив мало, уважно слухав і, здавалося, більше довіряв власним спостереженням, ніж чужим словам. Ліліт ще тоді, в каюті, помітила одну дивну річ: попри силу, яку він мав, його дотики завжди були легкими, спокусливими, а інколи — вимогливими, але ніколи грубими.

Ліліт підійшла до нього й ледь помітно кивнула, вітаючись. Він відповів таким самим стриманим кивком. Чомусь саме зараз відчув незручність. Так прагнув залишитися з Ліліт наодинці, витративши на це захмарну суму, а тепер, коли вона стояла поруч, несподівано розгубився.

Ліліт мовчки підійшла до ліфта й натиснула кнопку виклику. Він рушив за нею.

Дверцята ліфта відчинилися, і жінка неспішно зайшла до просторого, світлого ліфта. Хлопець мовчки зайшов слідом.

У ліфті запанувала напружена тиша. Ліліт її не відчувала. А от чоловік — дуже.

Опинившись у номері, чоловік помітно занервував. Це шокувало навіть його самого. Тому він одразу підійшов до бару й налив собі випити.

У голові засіла єдина думка: «Зберися. Не так ти собі це уявляв». Ліліт же була розслабленою, але готовою до своєї ролі. Просто дівчини.

«А як це — просто дівчини?» — подумала вона. «Як безглуздо так провести вечір, маючи таку можливість». Вона теж підійшла до бару. Хлопець мовчки налив їй вина. Собі ж — коньяку.