Ден зібрався швидко.

Він покинув кімнату Лани так само тихо, як і увійшов до неї.

— Ну як ти, маленька моя? — сказав хлопець, ніжно проводячи пальцем по її обличчю, ніби перевіряючи, чи вона справді повернулася з того далекого краю насолоди. — Хочеш їсти? Я щось приготую. А ти... просто відпочивай.

Ранок був метушливим. Жінки збиралися в дорогу. Лана стояла, обпершись об стіну будинку.

— Я ніколи не була такою худою, як оце по телевізору показують. Ну не жінки, а пробніки. 🫣 У мене було за що потриматися. І чоловіки це любили. Ох, любили...Вона мрійливо посміхнулася й похитала головою.

Аліна лежала не рухаючись. Настя посиділа ще кілька хвилин і, так і не дочекавшись реакції доньки, рушила до виходу. Але щойно вона наблизилася до дверей, як відчула, що її ззаду обійняли тендітні руки Аліни.

Ранок наступного дня настав пізніше, ніж зазвичай.

Минув ще один день.

Жінка стояла біля хвіртки з невеликою сумкою в руці й дивилася кудись повз будинок, наче подумки все ще могла повернути назад. У її погляді не було ані полегшення, ані надії.

Ми можемо мати тільки "зараз" — і цього іноді вже достатньо, щоб вижити або полюбити. Щоб прийняти рішення чи зробити крок. Щоб змінитися чи лишитися там, де є. З таким життєвим кредо жила не одна жінка — жінка, якій за 30, 40, 50 чи навіть 60.