Тарас кинув Ліну на старі, вкриті пилом лежаки. Повітря всередині було важким, застояним. Бувший на мить зупинився біля виходу, вслухаючись у звуки лісу.
— А що ти така тиха? — запитав з насмішкою Тарас. — Вже не така смілива, як у хаті у Василя? Бо немає поруч твого хахаля?!
Він голосно розсміявся, колючим поглядом оглядаючи жінку.
— Тепер ти знову тиха сіра мишка, Енджі, — вже реготав чоловік. — Знову моя... Знову та сама.
Ангеліна не відповіла, лише з ненавистю в очах глянула на Тараса. І зухвало усміхнулася. Так, наче не боялася, так, наче була впевнена, що він все одно програє.
— Ти паскудо, очі сміла підняти?! — вигукнув він, вдаривши жінку по обличчю. — Якби я мав час, то ще б ти стогнала піді мною, як клята сучка, але ж тебе, певно, покрив той боров. Я гидую брати після нього... Яка ж ти нікчемна! — крикнув чоловік, кидаючи жінку на підлогу старої колиби.
Вона не видала ні звуку, лише тяжко дихала, відчуваючи, як по губі стікає цівка крові солона і тепла.
— Ти думаєш, ти мені треба?! Думаєш, що твоє нікчемне і запаплюжене тіло тим... - він обірвав фразу спльовуючи на стару прогнившу підлогу.- Та й близько не так.
Гроші... Мені потрібні гроші. І ти їх маєш. Ви всі заплатите. Всі!! — кричав Тарас, наче божевільний. — Чортів Вольдемар... Міг же дати мені гроші, як я до нього приходив, та ні, він навіть слухати не став, послав мене. Мене! — не вгамовувався колишній.
— Еее нііі, так не буде... — процідив Тарас, витираючи спітніле чоло брудним рукавом. — Він думає, що може викинути мене, як непотріб, після того, як я стільки для нього зробив? Ні. Тепер він платитиме за кожен день моєї відсутності. А ти, — він зупинився і знову поглядом втупився в Ліну, — ти — мій квиток. Моя страховка. Я винен гроші одним людям і я їх отримаю від вас.
Ліна не слухала його монолог. Не вникала. Їй страшенно боліла голова в місці удару. Боліло все тіло, а особливо тісно зв'язані руки. «Треба щось робити». Діяти. «Думай, Ліна, думай». Вона знала, що доки Тарас в гніві, їй його не здолати.
Бувший підійшов до вікна, забитого дошками, і припав оком до щілини, поглядаючи в ліс. Нікого. Щось Палич довго добирається.
І тут в жінки задзвенів телефон, зрадницьки видавши його наявність. Серце Ліни шалено забилося. Остання надія на порятунок була втрачена. Тарас зі злобою дістав телефон жінки, поглянув на екран: «Мама» — було написано на екрані.
— Обійдешся стара суко, — сказав він, розбиваючи та ламаючи телефон.
Тарас відкинув уламки телефону в куток колиби, де він з глухим звуком упав на підлогу. Колишній підійшов до Ліни впритул, нависши над нею погрозливою тінню.
Підняв її підборіддя і жорстоко впився в її губи грубим поцілунком. Ліна виривалася і відштовхувала колишнього.
Він відступив і голосно розсміявся. Жінка сплюнула, гидуючи його поцілунком.
— Думала, хтось прийде на допомогу? — просичав він, вхопивши її за волосся і різко відкинувши голову назад.
Він знову глянув у бік вікна, вдивляючись у темряву лісу, що згущувалася навколо колиби. Грубо штовхнувши жінку.
Аліхан, який знаходився всього за двадцять метрів, застиг за стовбуром старого дуба. Дзвінок і наступний звук розбитого пластику він почув чітко. Його м’язи напружилися.
В голові малювалися сотні сценаріїв, як виманити Тараса з колиби, щоб той не нашкодив жінці. Він зрозумів: Тарас нервує, він на межі. Головне тепер самому не піддатися тим емоціям, які весь час рвалися назовні.
Жінка вирішила діяти. Бо якщо вони підуть з цього місця, де лишився її телефон, знайти їх буде тяжче.
— Мені потрібно в туалет, — нарешті сказала вона.
— Ооо, так ти не оніміла, — саркастично і з насмішкою зауважив чоловік. — А то мовчала весь час. Думав, мову відібрало. Ну, так роби свої справи.
— Мені потрібно на вулицю, — впевнено сказала жінка. — Тут не можу і не хочу. Чи тобі самому буде приємно бачити всі мої випорожнення? — Ліна знала гидливість колишнього.
— Ай... Ну, іди... — з неохотою дозволив він. — Але не далі, ніж дозволяє мотузка. Я триматиму тебе, Енджі.
Жінка старалася не видавати своєї тривоги і надії на шанс втекти. В неї є ніж, подарований Аліханом. Спробує скористатися ним.
Ліна повільно вийшла із старої колиби. Вона оглянулася, шукаючи місце, де можна було б сховатися від очей Тараса.
Колишній вийшов слідом за нею, але не випускав з рук інший кінець мотузки, якою були зв'язані її руки. Він стояв на порозі, спираючись плечем на одвірок, і зверхньо спостерігав за кожним її рухом.
— Швидше, Енджі. Не змушуй мене чекати, бо я втрачаю терпіння, — кинув він, сплюнувши на землю.
Ліна зробила кілька кроків у бік густих кущів, які росли за рогом колиби. Вона відчувала, як сильно б’ється серце, — так, що, здавалося, Тарас міг би це почути. Жінка прикинула відстань: мотузка давала їй достатньо свободи, щоб зайти за ріг, де він не бачитиме її рук.
Аліхан, який вже був зовсім близько, припав до землі за старим поваленим деревом. Він бачив їх обох. Він бачив, як напружилася спина Ліни, бачив, як Тарас, хоч і розслаблено стояв, все одно міцно тримав рукою мотузку якою були зв'язані руки жінки. " От же покидьок"- злився Аліхан.
Жінка неспішно присіла в чагарниках, вдаючи, що робить свої справи.
Це був її єдиний шанс. Вона обережно, наскільки дозволяли зв'язані зап’ястя, повела рукою до прихованого місця, де був ніж.
Хан завмер, чекаючи слушної нагоди. Будь-який поспішний рух міг спровокувати Тараса.
Ліна пальцями намацала ножа, якого сховала в халяві взуття. Благо руки були зав'язані спереду, що давало більше шансів на порятунок. Серце калатало шалено, солоний піт повільно стікав по обличчю. Вона зафіксувала ножа між стегнами і почала перерізати мотузку, час від часу поглядаючи на колишнього. Він усе ще ліниво спирався на одвірок, дивлячись у бік лісу, але його рука мимоволі торкалася ножа на поясі.
Тарас відчув напругу в мотузці й повернув голову:
— Довго там ще? Я сказав, не барися! — гаркнув він, роблячи крок вперед, щоб перевірити, чому вона досі не повернулася.
Це був критичний момент. Аліхан, бачачи, що Тарас відволікся на Ліну і втратив пильність до того, що відбувалося навколо. Чоловік беззвучно підвівся. Лише декілька ривків, декілька секунд — він мав бути поруч, перш ніж Тарас встигне зреагувати на рух жінки.
Мотузка піддалася, і Ліна відчула, як зап'ястя нарешті вільні. Одночасно з цим вона почула кроки Тараса по сухій хвої. Він наближався до кущів.
— Енджі, дєтка, ти чого так...? — Його слова обірвалися на півслові. Він побачив Ліну, яка в цей момент зірвалася з місця і побігла від нього.
У цю саму мікросекунду з іншого боку колиби, як хижа тінь, вискочив Аліхан. Він рухався мовчки, але з такою швидкістю, що Тарас встиг лише на мить змінити фокус погляду. Викрадач зреагував інстинктивно: він відсахнувся назад, намагаючись скористатись своїм ножем, але Аліхан був уже надто близько. Він перехопив руку Тараса за зап'ястя, жорстко закрутивши її, і змусив того випустити зброю. Ніж упав у траву.
Одним потужним рухом Хан звернув Тарасу руки за спину так, що аж хруснули суглоби, і притиснув його обличчям до стіни колиби. Тарас захрипів, хапаючи ротом повітря, але хватка Аліхана була наче сталеві лещата.
— Ліна! Ліна, повернися! — крикнув Хан кудись у простір, з надією, що жінка впізнає його голос і не побіжить надто далеко. Жінка, почувши знайомий голос, зупинилася за кілька метрів. Вона важко дихала, серце виривалося з грудей. Ліна розвернулася і побачила, як Аліхан тримає Тараса, бачила його напружені м’язи, його впевненість. У цей момент вона відчула, як страх, напруга та тягуча небезпека покинули її тіло разом із силами, завдяки яким вона трималася.
Ліна впала без свідомості прямо там, де стояла.
— Ворухнешся — і я зламаю тобі хребет, — процідив Хан крізь зуби, і в цьому голосі не було жодних сумнівів.
Він узяв ту мотузку, якою нещодавно була зв'язана жінка, і нею ж зв'язав покидька.
І наостанок вирубив його одним потужним ударом у щелепу. Так що Тарас, зойкнувши, відключився.
Аліхан зірвався з місця на пошуки жінки. Якщо вона почула його голос, то не мала б забігти далеко. Скоро буде сутеніти. Потрібно знайти її якнайшвидше.
Хан влетів у чагарники, де востаннє бачив Ліну.
Його погляд швидко вихопив темну пляму на фоні кущів. Вона лежала нерухомо, наче зламана квітка. Він опустився на коліна і підняв її. Притиснувши жінку до себе, в першу чергу промацав її тіло на наявність ушкоджень.
"Ціла... "— з полегшенням видихнув чоловік.
На зап'ястках майоріли фіолетово-криваві сліди від мотузки. Ці рани завдавали йому фізичного болю. Хан жалкував, що не вдарив кривдника ще більше. Але ця смілива жінка, яку він дуже боявся втратити, була важливіша, ніж той покидьок, через якого навіть рук бруднити не варто було.
Аліхан притиснув вухо до грудей жінки, полегшено видихнув, коли відчув слабкий, але ритмічний стукіт серця. Вона була жива. Це було головне.
І тут задзвенів його телефон. Він підняв слухавку. На екрані світилося: «Вольдемар».
— Так. Так, чекаю, — дуже коротко відповів чоловік.
Вольдемар Павлович прийшов не сам, а з цілою групою підтримки. Він організував усіх: і медиків, і поліцію, ...і колишніх колег із ДСНС.
— Жива? — запитав Вольдемар.
— Так, — відповів Аліхан.
— Рештою займемося ми.
Хан лише кивнув, не випускаючи Ліну з рук.
Медик уже простягнув руки.
— Треба покласти її на ноші.
Аліхан не відразу відпустив її. Наче варто було лише розтиснути руки — і вона знову зникне.
Дорогою до швидкої Хан чітко й коротко відповідав на запитання медиків щодо стану жінки: як довго вона непритомна, скільки часу перебувала без води, чи отримувала ще якісь травми, окрім тих, що були очевидними.
Чоловік відчував не просто тривогу. Він картав себе за зволікання, за міцний сон, за спізнення.
Лікарі повідомили про можливу черепно-мозкову травму. Ця інформація болем відгукнулася в душі чоловіка.
Ліна поворухнулася на ношах. Повільно розплющила очі.
Голова боліла, її нудило. Усе тіло було наче не її — тяжке й безсиле. Першим, кого вона побачила, був Аліхан. Він мав переляканий вигляд.
«Турбується», — подумала жінка й знову заплющила очі.
Ліну відвезли до лікарні, де провели ретельний медичний огляд. За рекомендацією лікаря її залишили на ніч під наглядом.
Поліція заарештувала Тараса. Друзі Палича допомагали медикам. Усе працювало як один злагоджений механізм.
Тільки Аліхан почувався так, наче був гвинтиком, що випав із цього механізму. Чоловік відчував безпорадність. Не знав, куди себе подіти, доки Ліну оглядали медики. Доки поліція робила свою справу, він почувався зайвим.
Усвідомлення того, що міг втратити жінку, яку покохав, з'їдало його зсередини.
Він навіть не підозрював про це почуття. Воно непомітно прокралося в його душу, крок за кроком, гірськими стежками. Наче той потічок, що з часом перетворився на повноводну ріку.
Коли емоції стихли. Всі питання з поліцією вирішилися. Здавалося б, можна було б видихнути. Але Аліхан не міг.
Продюсери і менеджери, що були з ним в Україні, повідомили, що завтра вони всі повертаються в Казахстан, адже вже час приступати до роботи над фільмом. Через цю поїздку в Карпати строки і так пересунули.
Хан вперше був розгубленим і спантеличеним. Вперше не знав, як вірно зробити. І чи правильним є те, що він щойно усвідомив?
Він сидів біля ліжка жінки, наче його присутність могла вплинути на її стан. Сам не знав чому... Але саме ця дія давала йому душевний спокій.
В палату зайшов Вольдемар.
— Ти б в туалет хоч виходив? — запитав чоловік. — Чого так хвилюватися? Лі живуча. А як ні, то я їй премії не випишу, — з легкою усмішкою сказав шеф. — Буде без грошенят, як не одужає...
— Еее... — почувся хриплий голос жінки. — Гроші — це гарна мотивація для одужання.
Хан взяв її за руку.
— Як ти? Нудить? Голова паморочиться? Покликати лікаря?
— Шшш... Спинися, — прошепотіла дівчина. — Я пити хочу... І премію, — ледь посміхнулася Ліна.
— От бач! — сказав Вольдемар до Хана. — Гроші роблять дива. А ти шо, лишень прикидалася, щоб з мене гроші виманити, мала шипро? — звернувся вже до Ліни чоловік.
Чоловіки засміялися, і Ліна теж. Не голосно, але цей момент значно покращив її самопочуття.
— Ну що ж, я піду, — сказав Палич. — А ви тут побалакайте. Але це, не перевтомлюй її, ок? — звернувся чоловік до Хана.
Той мовчки кивнув. Шеф вийшов, знаючи, що розмова буде не з приємних.
Двері палати зачинилися. Повисла неприємна тиша. Наче вона розділяла їх життя на до і потім.
— Тобі краще? Як ти почуваєшся? — почав Аліхан. — Може, лікаря?..
— Не переводь тему. Що сталося? Я ж бачу, є щось, чого я не знаю, — сказала жінка, повільно підіймаючись у ліжку, щоб сісти. Хан підійшов допомогти.
— Я... мені... одним словом, я взавтра вирушаю в Казахстан. Сьогодні лише дізнався. Буквально годину тому, — сказав чоловік, сідаючи поруч на ліжку.
Попри головний біль, жінка усвідомлювала, що цей момент колись настане.
— Я розумію, — вона відвела погляд до вікна. — Бізнес є бізнес. Ти не зобов'язаний сидіти тут під дверима.
Її спокійна відстороненість чомусь зачепила його. Аліхан відчув якесь неприємне, майже колюче відчуття всередині. Але попри ці емоції він сказав:
— Залишати тебе тут у такому стані — останнє, чого мені хочеться.
— Розумію, — сказала Ліна, опускаючись на подушки. — Але зі мною все буде добре. Я в безпеці. А тобі потрібно додому.
— До зустрічі, Ліно, — лише кинув він, встаючи з ліжка. Ненадовго затримавши погляд на її обличчі, перш ніж повернутися і різко вийти з палати.
Двері зачинилися з беззвучним клацанням, залишаючи її наодинці з білими стінами й власними думками, а його — наодинці з необхідністю повертатися туди, де все закінчиться, залишаючи тут частину себе, яку він ще й сам не до кінця зрозумів...
