Ліна лежала на подушках, дивлячись у білу стелю. Вона чудово розуміла: його від'їзд був неминучим. Вони зустрілися тут випадково — він хотів пройтися горами, вона була його провідником. Але тепер усе змінилося. Чи до кінця вона сама розуміла, що саме змінилося? Жінка ще не була готова дати собі відповідь на це питання. Вона просто відчувала цю дивну порожнечу поруч — наче з його від'їздом із палати зникла якась невидима опора. Тиша після відходу здавалася оглушливою. Головний біль не відпускав — тупа, важка пульсація нагадувала про себе з кожним рухом. 14 днів лікарні витримати буде нелегко. Благо рятує ця постійна сонливість і тяжкість у тілі. З цими емоціями жінка заснула.
Наступні дні розчинилися в одноманітному лікарняному ритмі. Вона не чекала від нього дзвінків чи повідомлень. Ліна просто відновлювала сили, крок за кроком вириваючи себе з того нездорового стану, у якому опинилася.
Після виписки Ангеліна вже планувала повернутися до звичного ритму і справ, але Вольдемар виявився непохитним: ще тиждень повного спокою вдома, ніякої роботи чи зайвих навантажень. Сказав той, не слухаючи ніяких доводів Лі.
Дім зустрів її звичною тишею і затишком. Але вона настільки відвикла перебувати в ньому більше ніж декілька днів, що почувалася вдома, наче в гостях. Дівчина добре розуміла, що тижневий відпочинок не дасть їй сил і енергії, а навпаки, знесилить її емоційно.
Замість того щоб розслабитися, Ліна відчувала, як стіни кімнати починають тиснути. Вона вирішила зробити те, чого їй так бракувало. Вирватися з чотирьох стін на простір доріг.
Жінка переодяглася в одяг для байка і з нестримним бажанням вирішила поганяти на мотоциклі. Без маршруту і цілі. Аби врешті випустити свою душу на волю.
Дорога стелилася стрічкою під колесами, і з кожним кілометром дихати ставало все легше. Зустрічний вітер одразу ж ударив у шолом, здуваючи залишки днів, проведених у чотирьох стінах. А швидкість з кожною миттю знімала напругу думок, що ніяк не покидали її голову. Вона не думала про дорогу — просто спрямувала байк туди, де асфальт виривався на вільні простори.
Дорога вивела її на широке передгір'я. Ліна різко загальмувала, заглушила двигун, і тиша навколо здалася майже оглушливою після ревіння мотора. Вона зняла шолом і кинула його на сидіння. Довкола не було нікого. Жінка широко розкинула руки й випустила з горла крик.
Усе, що накопичилося за ці дні — втома, лікарняні стіни, надмірна турбота Вольдемара, безсила злість на цю ситуацію і той самий незрозумілий біль від його від'їзду — раптом стиснуло груди до неможливого. Вона кричала доти, доки в грудях не стало порожньо, а на очах не виступили сльози, які вона одразу ж змахнула тильною стороною долоні.
Потім сіла на траву, дістала цигарки і закурила, занурившись у свої думки.
___________
А за кілька тисяч кілометрів звідси, у галасливому Алмати, Аліхан сидів у трейлері на знімальному майданчику. Навколо кипіло звичне кінематографічне життя: гримери поравляли останні штрихи, режисер голосно обговорював наступну сцену, асистенти вигукували команди. Але він ніби випав із цього процесу. Між черговими дублями, дивлячись у вікно на місто, він усе ще ловив себе на тому, що думками повертається туди, у карпатські гори. В затишок нічого намету. В хатину Василя. У ту білу лікарняну палату.
І хоч на людях він грав звичну роль зібраного і жорсткого чоловіка, всередині вперто свердлило усвідомлення: ця поїздка змінила в його житті набагато більше, ніж він планував допустити.
___________
Повернення додому не принесло полегшення. Дівчина відчувала, що може рознести на друзки цю квартиру. Тому жінка весь час була в офісі. Вона прагнула руху і дії. І вже тиждень доймала Палича, щоб той дав їй роботу.
І це постійне капання на мозок шефу дало свої результати.
Він зайшов до офісу, кинув на стіл пачку документів і коротко відрубав:
— Хочеш дороги? От тобі дорога і по роботі, як ти і хотіла. Знімальній групі потрібен профільний спеціаліст для складних гірських локацій: організація безпеки, маршрути. Ти якраз шукала адреналіну. От тобі є шанс. Але це закордоном, — наголосив Вольдемар. Ліна навіть не сперечалася. Це був саме той рятівний вихід, який їй зараз був потрібен. Вона вхопила документи, підстрибнула та чмокнула Палича в щоку і побігла збиратися в дорогу.
А за кілька днів вже стояла... на знімальному майданчику в Казахстані. «Ну Палич, ну жартівник», — думала жінка. Так на нього схоже. Не може без спецзавдань для неї. Ангеліна усміхнулася. Все ж краще, ніж в чотирьох стінах. Вона з головою поринула в нове завдання, що давало їй відчуття життя. В такому темпі вона працювала майже тиждень. І це була її стихія. Зйомки були як вдень, так і вночі. Графіки ненормовані, але жінка не скаржилася. Це все рівно краще, ніж нав'язливі думки про нього.
Аліхан саме слухав режисера, який розмахував руками, пояснюючи кадр. Навколо шуміла техніка, бігали асистенти, пилюка підіймалася з-під ніг, звичний хаос знімального майданчика, де кожна людина була на своєму місці. Він підняв погляд, переводячи його на групу фахівців із безпеки, що саме підійшла з боку дороги. І застиг. Серед незнайомих облич, у звичній для неї дорожній екіпіровці, стояла Ліна. Вона щось спокійно слухала, дивлячись на карту в руках координатора. Аліхан на секунду забув, про що говорив режисер, а світ навколо ніби різко втратив звук.
Він просто дивився на неї, не вірячи власним очам. Хан хотів підійти до жінки привітатися чи хоч щось сказати. Він був радий бачити її, попри шок. Але їхні графіки виявилися побудовані ідеально навхрест. Ліна з'являлася на майданчику до початку дублів, перевіряючи безпеку , а щойно лунала команда «Мотор!» і з'являвся Аліхан — вона разом зі своєю групою відходила з майданчика. Чоловік бачив її лише мить, наче примару. А вона, певно, взагалі не помічала його. Вони були наче і близько, але робочий процес весь час розводив їх у різні сторони. В такому темпі минуло три дні.
На четвертий день на майданчику виникла накладка. Для короткої сцени була потрібна людина, яка добре орієнтується в горах, але запрошений актор масовки через травму не міг вийти в кадр. Режисер лютував, час ішов, а переносити зйомку ніхто не хотів.
Хтось із помічників махнув рукою, кличучи Ліну з натовпу:
— А наша спеціалістка? Вона ж знає локацію.
Ліна спочатку відмахнулася:
— Я? Та ви що, я не акторка.
Але її швидко переконали:
— Тобі треба просто пройтися кадром, вказати рукою напрямок і сказати дві фрази. Нічого складного, виручай!
Вона нехотя погодилася — виключно як робочий момент, щоб закрити проблему і не витрачати час. Накинула куртку, стала на зазначену точку й зосередилася на команді. Аліхан у цей час стояв на своєму місці, намагаючись зібратися з думками після чергового важкого дубля. Коли режисер гучно скомандував:
— Мотор! Поїхали!
Він підняв очі на знімальний майданчик.
Перед ним, у самому центрі кадру, стояла Ліна. Не за камерами з картами, не десь на узбіччі, а зовсім близько — на відстані декількох кроків. Вона була зосереджена на своїй маленькій ролі, дивилася на режисера і навіть не підозрювала, ким виявився той самий «партнер по сцені», перед яким їй потрібно було заговорити.
Ліна рушила стежкою, дивлячись наперед і готуючись вимовити слова для епізоду.
Дівчина відчувала напруження і тривогу, але намагалася її не видавати. У голові крутилася недавня інструкція режисера: «Поки не пролунає “Стоп!”, грати до кінця, жодних зупинок!»
Вона зробила крок, задивилася на секунду вбік, невдало стала на камінь і ледь не спіткнулася. Нога підвернулася, і земля почала зсуватися з-під ніг. Ліна вже готувалася незграбно падати, але її різко перехопили за руку, не даючи рухнути на землю.
Сильні долоні міцно вхопили жінку за передпліччя.
Ліна підняла погляд, збираючись випалити заготовлену за сценарієм репліку для провідника, але застигла з відкритим ротом.
Перед нею стояв Аліхан.
Камери продовжували працювати, знімаючи кожен мікрорух, а вона так і стояла відчуваючи його руки , не в силах вимовити ані слова,які застрягли десь у горлі.
Навіть режисер, здається, забув кричати: «Стоп!», дивлячись на цей раптовий, непередбачуваний поворот.
Зібравши рештки самовладання якимось дивним чином, Ліна все-таки промовила ті три речення, які мала сказати.
Аліхан миттєво підхопив партнерську лінію і відіграв свої слова рівно так, як вимагав сценарій. Хоча погляд його був красномовніший за будь-які репліки. Жінка відчула, як червоніє.
— Стоп! Знято! — нарешті пролунав голос режисера, який перші секунди теж не міг зрозуміти, чи це блискуча імпровізація, чи реальна драма.
Ліна навіть не дослухала похвалу режисера. Вона різко розвернулася й швидким, майже панічним кроком рушила геть із майданчика. У неї в грудях усе палало від сорому: мало того, що ледь не розпласталася на камінні, так ще й заклякла перед ним, як дівчисько. Думала вона, крокуючи до свого трейлера.
Але далеко втекти не вдалося.
Аліхан ішов слідом. Він наздогнав її біля самого входу в трейлер. Жінка зайшла, і за нею зайшов і чоловік. Двері зачинилися одразу ж, відрізаючи їх від шуму знімального майданчика, пилюки та сторонніх очей.
У тісному просторі трейлера повітря ніби згустилося. Він дивився на неї з таким виразом, у якому змішалися і злість за ці три дні гри в хованки, і полегшення від того, що вона нарешті тут, на відстані подиху. Ліна стояла, притиснута спиною до стіни, а в грудях шалено калатало серце — зовсім не від недавнього падіння чи біганини на майданчику. Вона була в абсолютному розгубленні. Почуття були змішані і зовсім заполонили її розум. Аліхан не поспішав робити рух на зближення, даючи їй час усвідомити реальність того, що сталося, хоча в його очах горіло все те, що він приховував.
— Ну? — тихо кинув він, зробивши крок ближче і заблокувавши їй шлях до відступу. — Може, поясниш, яким макаром ти опинилася на цьому знімальному майданчику?
Ліна підняла підборіддя, намагаючись повернути собі хоча б видимість стійкості, хоча голос ледь помітно тремтів:
— Повідомлю тобі новину, Аліхане: світ не обертається навколо твоїх знімальних майданчиків. Я тут по роботі. Палич направив мене сюди як спеціаліста з безпеки гірських локацій. У вашої групи якраз був завал із маршрутами, — випалила вона на одному диханні, чіпляючись за цей офіційний тон, як за рятівне коло.
Слова дівчини обурили Аліхана. Не стільки сухість, скільки холодність цих слів. Він розчарувався, що, виявляється, вона тут не через нього. Чоловік зробив крок, скорочуючи відстань до мінімуму.
— Отже, професійний спеціаліст з безпеки. Чудово. Якраз думав, кому б виставити претензію за те, що знімальний процес ледь не зірвався через твоє вміння падати на рівному місці, — холодно сказав він, не приховуючи роздратування.
Його слова прозвучали як ляпас, але Ліна й не думала опускати погляд. Від такої несправедливості в грудях закипіло все.
— Знаєш що, Аліхане? — її голос пролунав різко, дзвінко і зовсім без колишнього тремтіння. Вона втупилася в нього поглядом, повним відвертого виклику. — Якщо твоєму тендітному акторському его заважає наявність на майданчику людей із реальними обов'язками, то це виключно твої проблеми. Мені тут ніхто не платить за те, щоб слухати твої дешеві докори.
Вона вперлася долонями йому в груди, намагаючись відштовхнути від себе хоч на крок, але чоловік навіть не ворухнувся. Напруга між ними досягла такого градусу, що повітря в маленькому трейлері здавалося розпеченим до краю.
— Всі свої претензії можеш записати на листку, згорнути його в літачок і запустити нахрін звідси. А я піду туди, де від мене справді є користь, а не вислуховувати твої скарги.
Вона різко спробувала протиснутися повз нього до дверей, але Аліхан миттєво перехопив її руку, не даючи зрушити з місця.
— Куди ти зібралася? — його голос раптом втратив будь-яку напускну холодність. Тепер у ньому бриніла відверта пристрасть, змішана з чимось таким глибоким і теплим, що жінка мимоволі знітилася.
Він приблизився ще ближче, змушуючи її знову притиснутися спиною до стіни. Відстань між ними зникла зовсім. Аліхан схилився до самісінького обличчя дівчини, дихаючи важко і часто.
— Запустити літачок? — він коротко, нервово засміявся, не відриваючи від неї свого погляду. — Ти з'являєшся тут, зводиш мене з розуму три дні, ховаючись за спинами техніків, а тепер думаєш, що можеш просто грюкнути дверима? Ні. Цього разу я нікуди не піду, поки ми не розставимо всі крапки.
Аліхан не дав їй часу на жодне слово. Його рука різко перехопила її за талію, притягаючи до себе так близько, що між ними не залишилося навіть подиху.
Ліна задихнулася від цього різкого руху, але замість опору її пальці самі собою вчепилися в лацкани його куртки. Усі захисні бар'єри, вся гордість і злість розсипалися на порох від одного дотику.
У тісному просторі трейлера більше не існувало ні знімального майданчика, ні режисерів, ні довгих днів мовчання та образ. Лише напруга, яка накопичувалася надто довго, і гострий, нестерпний біль розлуки, що перетворився на чисту спрагу.
Він схилив голову, і його губи накрили її губи — жадібно, голодно, без жодних вагань і розмов. Це був поцілунок, у якому виплеснулося все: і божевільна скука цих трьох днів, і лють від неможливості торкнутися раніше, і те єдине справжнє, що вони так довго приховували за масками.
Ліна відповіла на поцілунок з відчайдушною силою, втрачаючи контроль над собою і потопаючи в його руках, забувши про весь світ за стінами цього маленького приміщення.
Цей момент стер усі межі — між роботою, горами, довгими ночами мовчання і тими тисячами кілометрів, що розділяли їх раніше. Уся туга, що накопичувалася місяцями, вихлюпнулася в цьому єдиному, шаленому русі, де не треба було підбирати слова чи контролювати кожен подих. Вони просто існували зараз — в одному тісному просторі, пропахлому тривогою, збудженням і дощем, який барабанив по даху, залишаючи увесь інший світ десь за його межами.
_________
Напівдоголені, вони лежали в в темряві трейлера, тяжко видихаючи після скаженої пристрасті, що мов лавина накотилася на них обох.
Хан міцніше обійняв Ліну, притискаючи до себе так, ніби хотів розчинитися в ній, сховати від усього світу. Торкаючись губами її скроні, він прошепотів на вухо:
— Я ніколи нікому тебе не віддам. Ці тижні без тебе здавалися роками. І я щодня жалкував, що не сказав тобі про свої почуття ще тоді, в лікарні, — він відсторонився від жінки, дивлячись їй в очі. — Я кохаю тебе, Ліно. Покохав ще тоді, в горах. А може, навіть тоді , коли ти пошкрябала мені авто, — він усміхнувся і в його погляді промайнули теплі іскорки. — Ще тоді я відчув: «Ця жінка моя». Хоч ти і вибішувала мене з півоберту.
Ліна піднялася, спершись головою об руку. Вона дивилася йому в очі своїм глибоким, сповненим ніжності поглядом і тихо прошепотіла, торкнувшись кінчиками пальців його неголеної щоки:
— Я так скучила за тобою. Так погано почувалася, наче в мене відібрали щось настільки важливе, а я це не одразу усвідомила. Все намагалася боротися з почуттями роботою на виснаження... не бажаючи приймати, що я теж тебе кохаю, Хане. Кохаю! -Останнє слово потонуло в гарячому поцілунку, коли вона знову припала до його губ, наново розпалюючи вогонь. чоловіка та паралельно знімаючи з нього залишки одягу.
На диво, їх чомусь ніхто не турбував — знімальний день у розпалі, навколо кипить робота, а тут тиша. Хан цьому зрадів щиро, по-дитячому, міцніше притискаючи Ліну до себе. А вона й не переймалася, щиро вірячи, що їхня робота на сьогодні вже закінчилася і можна просто дихати одне одним. Насправді ж молоді люди навіть не підозрювали, що всі ці ланцюжки випадковостей, які звели їх разом останнім часом, були чим завгодно, тільки не волею долі. За цим стояла ціла стратегічна операція, розіграна як по нотах. Вольдемар, режисери проєкту та інші закулісні ляльководи об’єдналися заради однієї мети — виконати останню волю та прохання покійної бабусі Аліхана, яка у своєму заповіті залишила чітку умову: знайти для онука саме українку, достойну й рівноправну партнерку, яка стане для нього справжнім коханням.
Мама Хана не полишала думки й ультиматумів: синові настав час знайти жінку, яка б втихомирила його бунтівну вдачу і стала рівнею. Про цю сувору умову бабусиного заповіту Аліхан не здогадувався. Тож і його неочікуване відрядження в Україну, і її поїздка до Казахстану під виглядом службових завдань були геніально спланованою багатоходівкою, де кожен рух фігур на дошці вів до цього трейлера.
Сама ж мама Аліхана взяла цей план під особистий контроль, задіявши всі зв'язки, старанно вишукуючи можливості й ниточки, щоб усе спрацювало ідеально.
Вольдемар, у свою чергу, дуже хотів щастя своїй підопічній і одразу погодився на цей план. Єдине, що було поза ним, — так це викрадення дівчини.
Але зрештою все склалося саме так, як було задумано. Та жоден з учасників змови навіть не думав признаватися в скоєному. Такі собі таємні Купідони, що прагнули залишатися інкогніто.
