Машина під’їхала до під’їзду. Він вийшов і повільно пішов до дому.
У квартирі все ще пахло знайомим ароматом. Таким рідним і улюбленим.
Але дім був порожній. На цій землі не було його найрідніших людей.
Спогади.
Війна. 24 лютого 2022 року.
— Прокинься, маленька, мама зараз тебе збере, і нам треба їхати.
— Куди? Тату, я хочу спати…
— Я знаю. Але ми поїдемо подорожувати…
А що ще казати дитині — він не знав. У голові крутилася лише одна думка:
їх треба негайно вивести в безпечне місце.
Прокляття… де це місце?
Прощання.
— Ти повинна їхати. Мені так буде легше. Якщо що — знай: я люблю вас більше за життя…
— Я не хочу. А як ти? Мені страшно. Ти хоч не йди, залишся тут, у Львові. Благаю…
— Ні. А хто має це робити? Ми переможемо цих тварин. І ви повернетеся додому. До мене. Я обіцяю!
Було вже пізно. Він зайшов у спальню, сів на ліжко і подзвонив їй.
Точно знаючи, що вона не спить.
— Привіт, маленька. Як ви?
— Нормально. Ти вдома — це добре. Я так скучила за нашою квартирою…
— Все буде добре. Подивись, твої парфуми на тумбочці… Скільки ти ними вже не користувалась, а я досі відчуваю їх аромат.
Вони посміхнулися.
— Так, знаю, ти їх не любиш.
— Люблю. Дуже люблю рідна.
— Коли це закінчиться? Я хочу до тебе. Додому…
— Потерпи. Ще зарано.
— Інші їдуть… повертаються…
— Ні. Я ж казав тобі. Якщо я буду кожну секунду думати, де впала ракета — там чи ні — я не зможу виконувати свої обов’язки.
— Знаю… Вибач. Але мені дуже важко. Я півтора року не була вдома. Я так сильно люблю тебе… — вона плаче.
— Ви мої маленькі жінки. Ви любите мене — і це дає мені сили. Не плач. Лягай спати. Я люблю тебе.
Спокійної ночі.
Він встав, пройшовся кімнатами, взяв іграшку доньки й пішов на кухню.
Заварив її улюблений чай. Ромашковий.
Вона завжди пила його ввечері. Варила, сідала йому на коліна і розповідала про свій день. Зараз це мрія.
Згадав, як донька прибігала до них у спальню і просилася спати разом, бо посварилася з іграшковим вовком..
— Тату, іди і скажи цьому вовку, що ти ведмідь, а я твоя донечка! Нехай знає!
Дружина сміялася до сліз.
Ромашки…
Як давно він їй їх не дарував. Невже це так?
Він набирає друга.
— Привіт. Вибач, що так пізно.
— Привіт. Немає проблем. Ти як? Ти де?
— Я вдома. Дали три дні.
— О, чудово. Як ти друже?
— Та нормально. Слухай… у вас там є ромашки?
— Думаю, є. Ми ж в Америці а не .. десь там..А що?
— Просто хочу подарувати їй… ну ти розумієш.?!
— Без питань. Вранці у твоїх красунь буде найбільший і найгарніший букет. Не хвилюйся!
— Дякую, братику. Скажи їй, що я люблю.
— Обов’язково. Бережи себе.
— І ви теж.
Він пише їй, звідки не відправити листа..
«Пробач, що так давно не виходжу на звʼязок, не знаю скільки ми тут ще пробудемо. Знаю ти там з розуму зараз сходиш, але я живий. Я виживу, я ж обіцяв! Я повернусь, заради вас. Люблю тебе і малу.
Обіцяю..
P.S. Тепер у тебе є письмове підтвердження;)
Скільки ще часу пройде, поки вони зможуть зустрітися — ніхто не знає.
Головне — що вони є одне для одного. Тут і зараз. Вони там, на іншому кінці світу, оберігають його своєю любов’ю, поки він захищає їхній дім.
