Коли я виклала свій перший пост, у мене тремтіли пальці. Ділитися тим, що після успішного бізнесу в Україні ти миєш підлогу в німецькому Pflegeheim — це як вийти на площу оголеною. Страшно. Але я це зробила. І знаєте чому? Бо мені це життєво необхідно.
Мій психолог якось розповів мені історію, яка перевернула моє ставлення до власних нотаток у телефоні.
Є така відома психотерапевтична методика — експресивне або наративне письмо. Свого часу в США її активно застосовували для військових, які повернулися з найтяжчих гарячих точок із глибоким ПТСР. Їм радили щодня сідати й записувати все, що вони пережили, усе, що болить, трансформуючи нічний кошмар у текст на папері. Це не був публічний процес — ці записи бачили тільки вони самі та їхні лікарі. Але це працювало. Коли ти витягуєш хаос і біль із голови й розкладаєш його по літерах, мозок нарешті починає «перетравлювати» травму. Життя, розірване вибухами, зшивається докупи рядок за рядком.
Коли я це почула, я подумала: «Чекайте, але ж ми, українські жінки, зараз теж пройшли і проходимо свою війну».
У кожної з нас вибухнув свій звичний світ. У когось — буквально від прильоту ракети, у когось — від звуку сирени й усвідомлення, що треба брати дитину за руку, кидати все й бігти в невідомість. Ми пережили (і переживаємо) колосальний стрес. Перші місяці в еміграції, мовний бар'єр, крики й перші серйозні сварки з рідними, бо нерви у всіх як оголені дроти. А потім — робота з нуля, коли твоє колишнє «я» кричить від несправедливості, а теперішнє «я» просто тримає ганчірку, бо треба виживати.
Я зрозуміла, що мої блокноти й забиті нотатки в телефоні, які я вела з дитинства, а особливо останні чотири роки — це і був мій рятівний жилет. Я писала, коли хотілося кричати. Я писала, коли було смішно від німецької бюрократії. Я писала, коли було щемливо до сліз від спогадів про дім.
Тільки я вирішила піти далі, ніж американські військові. Я винесла свої записи на публіку. Навіщо?
По-перше, для себе. Психолог каже — це лікує. І я вже відчуваю, як після першого тексту з моїх плечей упав величезний камінь сорому за те, що я «всього лише прибиральниця». Я не всього лише. Я жінка, яка будує свій новий фундамент.
По-друге — для вас. Бо я знаю, що серед моїх читачок є ті, хто зараз тихо плаче в орендованій квартирі в Польщі, Німеччині чи Чехії, чи засинає в тривозі у Києві чи Харкові. І якщо мої «дві ложечки реальності» допоможуть хоча б одній із вас посміхнутися або відпустити свій біль — значить, моє підвіконня створене не дарма.
Письмо справді лікує. І сьогодні я роблю черговий ковток кави і продовжую свій курс терапії. Разом із вами.
Дівчата, а у вас є свій спосіб «випускати пару»? Що вас рятує, коли здається, що внутрішній світ от-от вибухне? Пишете щось для себе, займаєтесь спортом чи, може, просто плачете під душем? Давайте поговоримо відверто в коментарях.
