Скільки разів я заплющувала очі, підлаштовувалася під людину, приховувала образу... Я ніколи не ставила себе на перше місце, але зараз я змінююся. Навчилася легко відмовляти. Добре, не завжди це легко, але в більшості випадків саме так. І, знаєте, мені від цього значно легше. Це ніби все життя йти вгору з важким камінням, а потім раптом його відпустити.
Не бійтеся говорити «ні». Як виявилося, це не егоїзм, а своєрідний прояв піклування про себе.
Моє життя не настільки яскраве, щоб брати з нього приклад, але воно достатньо побите, щоб дати пораду чи просто про нього розповісти.
Часто я знаю, які проблеми маю та як із ними працювати, але розумію, що деякі речі неможливо просто вилікувати. Психотерапевти чи психологи можуть вислухати й трохи допомогти, а якщо йдеться про ліки чи алкоголь, то це лише тимчасове рішення зі своїми наслідками. Для чого намагатися викреслити те, що стало невід'ємною частиною нас самих? Треба просто навчитися з цим жити.
Давайте подумаємо. Коли ми ненароком щось собі розіб'ємо чи поріжемося, це боляче й неприємно. Минає певний час, рана починає загоюватися й уже майже не болить, але не дає про себе забути. Згодом залишиться лише шрам, і ми все життя пам'ятатимемо, звідки він у нас. Але ж ми продовжуємо з ним жити.
Так само відбувається і з іншим видом болю — душевним чи сердечним. Час не лікує. Він радше помічник, який надає першу, але дуже важливу допомогу.
Деякі люди сприймають це як досвід, інші ж — як нокаут, після якого втрачають усе й падають. Падають так, що вже не мають сил підвестися до кінця своїх днів, залишаючись у цій ямі та гниючи заживо.
А є люди, яких я називаю «феніксами». Вони також падають, але їхня відмінність у тому, що з кожним разом вони піднімаються й перероджуються ще сильнішими та яскравішими.
Це люди-воїни. Так, вони часто втомлені. Вони також хочуть опустити свої крила, плачуть від тиску цього непередбачуваного світу, але не здаються. Кожен із них щодня веде свою власну боротьбу.
Такі люди зазвичай тихі й зосереджені. Їхній вираз обличчя найчастіше серйозний або дуже втомлений і, на перший погляд, зовсім не доброзичливий. Та насправді саме вони є найдобрішими людьми, бо пройшли у своєму житті настільки складні випробування, що будь-хто інший навряд чи вибрався б із тієї ями.
Я все менше відкриваюся людям. Не показую себе справжню, бо це нікому не цікаво. З тебе або посміються, або зроблять вигляд, що слухають, або взагалі подумають, що ти божевільний.
Я завжди була не такою, як усі. Із самого дитинства я відчувала цей світ на іншому рівні.
Я дивилася... і бачила...
Люди зі своєю біганиною забули помічати те, що їх оточує, що їх знищує і що знищують вони самі. Ми стали маріонетками. Час став платою за наш інтернет. Соціальні мережі стали методом впливу. Ліки — вірою в те, що ми обов'язково хворі. Нав'язані стандарти стали причиною психологічних розладів. Валюта дедалі частіше знецінює для нас усе живе.
Мені сумно від того, що дійсно розумні, мудрі, добрі та милосердні люди почали ховатися й боятися за своє життя. Ми живемо в епоху, де за правду та прояв власної позиції тебе може спіткати «нещасний випадок». Та чи ставили ви хоч раз собі запитання: «Кому це все вигідно?»
Я людина із СДВГ. Мені трохи важко дружити зі своєю головою. За одну хвилину я можу подумати про безліч речей. Це прокляття й дар водночас.
Я прийшла у цей світ зовсім чистою, живою істотою, а тепер інколи не знаю, хто я. Відчуття таке, ніби всередині мене живе кілька різних людей. Не тому, що в мене синдром множинної особистості, а тому, що думки не зупиняються ні на мить. Іноді це нагадує «Спліт» чи історію Біллі Міллігана.
Я думаю, настав час звернутися до таких людей, як я.
Уявіть собі: ви щось готуєте на кухні. Раптом стає якось тихо. Ви вмикаєте на фоні музику чи якийсь фільм. Уже цікавіше, але все одно щось не те. Потім права нога має впертися в ліву — так чомусь зручніше. Опускаєте погляд на підлогу й помічаєте, що вона не зовсім чиста. Думаєте: «Зараз закінчу тут і помию підлогу».
Поки щось готується, ви йдете мити підлогу. Помічаєте, що треба поставити прання. Боковим зором бачите пил на меблях. А ще дзеркало брудне...
І понеслося.
Тисячі завдань одночасно.
Ось так і закінчився день.
Я, наприклад, можу читати одну сторінку по кілька разів, бо через потік думок не пам'ятаю, про що щойно прочитала. І таких прикладів безліч.
Так само я й пишу. Сьогодні можу полінуватися, а через якийсь час написати цілий мініщоденник.
Тому моя порада людям із СДВГ — почніть займатися спортом. Виберіть саме той, який підходить вам.
Я почала ходити до тренажерної зали на силові тренування. І, знаєте, це було моє найкраще рішення за останній час.
Коли я тренуюся, у моїй голові настає абсолютна тиша. Півтори години — тільки ти, музика й рух.
Ще я зрозуміла одну важливу річ: про багато що краще мовчати. Результати мають говорити за мене.
Скільки б ви не робили, люди завжди знайдуть привід до чогось причепитися.
Тому я вирішила ставати кращою тихо...
