За вікном уже почало темніти, але в кімнаті горіло тепле жовте світло, що м’яко лягало на стіл, аркуш паперу, мої руки. Я тримала простий олівець і водила ним по білому аркушу, додаючи нових ліній. В усьому цьому була якась магія: штрихи перепліталися, утворюючи щось живе й особисте. З динаміків ноутбука, що лежав на ліжку, лунала спокійна, комфортна музика. Її обрала Домі. Я іноді наспівувала щось собі під ніс, зовсім не звертаючи уваги на те, як це звучить.
Раптом пісня обірвалась, і я відчула коротку паузу - кілька секунд, поки Домініка підбирала нову пісню. Замість звичних звуків розлився інший мотив. Я підняла очі на Домі, яка лежала на моєму ліжку. Ноутбук якраз був перед нею, і її погляд ковзнув у мій.
- Як тобі ця пісня? - запитала вона, нахиливши голову у бік.
- А що? - перепитала я, не одразу зрозумівши, про що вона.
- Не знаю, думаю, це моя улюблена, - відповіла вона просто, неначе й не очікувала навіть чути мою думку.
Після відповіді Домі я трохи зашарілась, прислухалась до музики - вона почала змінюватись, звучати для мене по-іншому. Я поглянула на екран ноутбука, на якому висвітлювалась насправді знайома мені пісня - “Knee Socks”.
- Мені теж дуже подобається.
Домініка тихо засміялась, розпливаючись в якійсь хитрій посмішці, і знову схилилась над своїм ноутбуком. Музика продовжувала заповнювати кімнату, а Домі нічого більше не говорила, продовжуючи свою роботу. Я опустила погляд назад на аркуш, але олівець вже не рухався. Мелодія стала настільки виразною, що я перестала чути щось інше.
Насправді мені ніколи не подобалась ця пісня, проте після того, як ти сказала, що вона твоя улюблена, я слухала її раз за разом. І вона стала найпрекраснішою піснею яку я тільки чула. Можливо, це було бажання бути ближче до неї. Можливо, я шукала себе в її світі. Але тепер ця пісня стала чимось більшим, ні просто музикою.
