Ніхто не знає достеменно, коли тут виросло це дерево. Міцне та потужне настільки, що усі вітри оминали його стороною, дерево стояло на прикордонні лісу та містечка так впевнено, мов декларуючи: "Це Я! тут росту, а ви всі довкола МЕНЕ надбалися!". Та чи так це було насправді, ніхто точно сказати не міг.
На вигляд горіхові, а так, любі, це - саме горіх, було років зо 200 - не менше, але старожили кажуть, колись тут розташовувалась площа. Просто площа. Найзвичайнісінька. Звичайна площа. Бруківка -замість моху, трави та дерену. Лави рядочками - замість плетива коренів, під якими спокійнісінько собі мешкали зайці та їжаки. Акуратні і, вочевидь, безликі ліхтарі - замість зір, які щоночі плутаються у горіховому листі - достатньо самотні, аби бути ближче ніж бачить їх око і достатньо егоїстичні, аби зігріти чимось окрім білого сяйва пустопорожніх мрій.
Можливо тут ще й клумби були. О, вони тут однозначно були натомість. Тож, де тут взявся горіх, коли жоден не бачив ані насіння, ані саджанця, ані молодого деревця - досі загадка для місцевих.
До горіха, чи то пак колишньої площі, вело дві алеї. Одна, впорядкована, як зошит в клітинку, прямувала з міста, її створили люди. Інша - вишуканіша, створена природою так, мов усі дерева розступаються, в учті схиливши голови, линула до горіха. А у окремі миті здавалось, що от-от вигулькне з-за рогу якась фейрі, мавка ну чи за біди, хоч метелик.
Пряма і безлика та витончена і загадкова, вони обидві, мов меридіани сходилися у одній точці, тож так чи інак, їх вже звикли вважати однією алею - Горіховою алеєю.
Горіхова алея, яка, до слова, була єдиною великою вулицею цього містечка та стежкою у лісі, слугувала оселею багатьом персонажам. Звісно, що дехто із них вважав, що він живе на алеї, але давайте будемо відвертими: єдиним господарем тут був саме горіх. І от він, як справжній домовласник приймав у себе загублені мрії, втрачені сподівання, солодкі надії та опівнічні окрилення. Із чим тільки не приходили до нього місцеві.
Але якось окрім нематеріальних ефемер, якими так любимо, як шлейфом дорогих парфумів захомутатися ми, смертні, горіх відчинив свої двері для цілком реальної, кожна навіть сказати, буквально, матеріальної людини. А точніше - дівчинки.
Ось тут і почнеться наша історія.
Дівчинка жила у горіховій шкарлупці, у самісінькому куточку. Їй не було місця, хоч сама шкарлупка - у порівнянні із дівчинкою видавалась велетенською, та наша героїня увесь простір заповнювала кольоровими олівцями.
Оо, мала вона тих олівців так багато, що, здавалося, природа не має стільки барв, скільки кольорів було у палітрі дівчинки. Тільки синього вона тримала - від блаватного до лазурового. А скільки червоних, жовтих чи зелених відтінків було у дівчинки... Вона могла би намалювати все: і важкі грозові хмари, у всіх переливах їх переддощової важкості, і ніжний весняний ранок чи пристрасний літній вечір, солодку хрумкість свіжоскошеної трави, або теплу пастель осіннього лісу.
Але от… при цьому багатстві кольорів та барв у дівчинки не було жоднісінького аркушика. Тож вона лише милувалася своїм різнобарвним багатством і не сміла його зачепити і пальчиком, бо колись таки планувала намалювати щось гарне, а поки не бралась бо не вміла. Тож і тулилась в куточку, поки її кольорові мрії присипало пилом, який дівчинка планувала струснути одного дня ... Коли він прийде.
День все не йшов. Кольори ставали тьмянішими, але дівчинка так само ними насолоджувалась та милувалась. Якось вона сиділа під осіннім зоряним небом - достатньо яскравим, аби закохатися і достатньо далеким, аби розуміти, що це не назавжди і створювала у своїй уяві малюнки, яких ніколи, врешті, не намалює. Вона розглядала усі зорі разом та кожну окремо і говорила зі своїми кольорами, наче вони були живі, хто з них міг би їй прислужитися.
- Тебе брунатний, я би з радістю теж покликала, але ти надто яскравий, вибач, - пояснювала дівчинка, - хочаааа, - потягнула вона, - якщо тебе додати лише трішки і приглушити, буде багатогранніше. Так. Так точно. Без тебе, брунатний, нам нікуди. Але який колір тебе врівноважить?
Поки дівчинка розмірковувала, сидячи під захистом горіхової крони - у корінні дерева кутався у свої рими Поет.
Поетом цей чоловік не народився і навіть не став, радше так собі вигадав, але в нього не дуже виходило бути поетом. Річ у тім, що його родина була дуже прозаїчною і замість мерехтливої амброзії вони любили хліб, але Поет так не хотів. Ні, звісно, що він хотів хліба, але не звичайного, а возвеличеного. А де його взяти - не знав.
Тому Поет ображався, бундючився, сердився на всіх і ходив шукати натхнення. У одній із книжок, які, зауважу, наш Поет читав пачками, він підкреслив (буквально - олівцем, а оскільки книжка була бібліотечною і на нього довго сварились, то і запам'ятав), що натхнення треба шукати у серці. Тож він прийшов до горіха, який, як ми знаємо, і був серцем цього містечка.
Але ні осінь, ні ніч, ні горіх не надихали, тож ні мистецької тобі амброзії, ні маминого хліба (бо його Поет з'їв дорогою сюди).
Осінь, осінь, досить -досить.... Яка ти, осінь? Мокра. О, мокра, дощовита осінь, струснулась як кудлатий пес... Не те!
- Панее, а чого осінь має бути на дотик? І неприємною? Якщо вона може бути для споглядання і гарною, - почулося згори.
- Ого, вже з деревами розмовляю, - подумав собі Поет, - не діло це. Треба йти додому. О, так, це я застудився і у мене лихоманка, - сказав він вже вголос.
- Дядечку, я не лихоманка. Я дівчинка, - знову почулося згори, - ой чекайте- но я залізу.
І справді. Біля Поета злізла, чи то пак, скотилась дівчинка. Невисока, навіть у порівнянні із ним, куцим Поетом, дівчинка мала кучеряве мідне волосся, яке кулькою обрамлювало її кругленьке веснянкувате лице. Це робило її схожою на кульбабку в ореолі привечірнього сонця, подумав собі Поет, але далі цієї думки не просунувся.
І справді, будучи у темному зеленому комбінезончику, вона таки нагадувала квітку. Хоча на думку авторки, все ж чорнобривця, аніж кульбабу. Але хіба можна оповідачці втручатися в життя своїх персонажів, особливо, якщо вони уже живуть своє життя самі? От уже, навіть, і роззнайомилися між собою.
- А чому ти просто дівчинка? – запитав поет, тим часом, - тебе так назвали чи ти так схотіла собі? І який сенс у цьому всьому?
- Не знаю, пане, - відповіла дівчинка. – я ніколи не думала про свій сенс, якщо чесно. Але я з радістю подумаю про це. Тільки скажіть, будь ласочка, що таке той «сенс» і я одразу почну про нього думати.
- Людям не треба думати про свій сенс, дитино, людям треба самим бути сенсом, - повагом сказав Поет, розтягуючи кожне слово, як лакричну цукерку. Ймовірно він це десь прочитав, або й сам придумав. Врешті, він стільки всього в житті прочитав, що мав би думати щось своє.
- Ви таке розумне кажете, очевидно, що ви точно маєте сенс, - відповіла дівчинка. - А я, певно, і не була народжена для сенсу, бо ж ніколи про це не думала. Зате я була народжена для щастя, бо його я постійно відчуваю. І ще для суму трішечки. Ну і для мрій. Так, я дуже була народжена для мрій. І для своїх олівців, і ще..., - почала набирати обертів дівчинка, аж поет її урвав.
- Ні, почекай, дівчинко, тобто, дитино, тобто.. Ай я вже заплутався з тобою. Пояснюю: людина - губка і вона вбирає в себе, досвіди, які надають їй значення і сенсу. От бачиш у мене є блокнот. Я Поет і записую туди свій поетичний досвід. І це надає мені сенсу, як Поетові.
- О, у мене є олівці. Але … вони лежать без сенсу, - зізналась стиха дівчинка і поспішно додала, - але вони лежать для мети. Колись я буду малювати.
- То ти Художниця? Чи, якщо збираєш їх, може Колекціонерка? – уточнив поет.
- Та ні… - засумнівалась дівчинка. Вона вже й сама не знала, хто вона і дуже шкодувала, що зачепила розмовою цього дивного пана.
- То може ти….не знаю… Авторка, Мрійниця, - не вгавав Поет, - має ж у чомусь бути твій сенс!
- Пане, а давайте я не буду так багато думати, мені вже не цікаво мати свій сенс, - сказала дівчинка, - Я не хочу думати хто я, я хочу бути собою. Я хочу бути Дівчинкою. Дівчинкою, що живе на горіховій алеї, Дівчинкою, що витає у мріях, Дівчинкою, що колекціонує олівці і точно намалює щось неймовірне.
- Можливо у цьому і є твій сенс… - задумався про щось Поет.
Він хотів щось записати до свого блокнота, аж раптом його сірий олівець зламався.
- Йой, чекайте, пане, я вам подарую, - скрикнула Дівчинка, - вона побігла до свого олівцевого сховку, розвіваючи за собою хмарки пилу. Вона вже точно знала, який колір пасуватиме цьому химерному панові. – Ооось! Фіолетовий! Тримайте, дядечку! А що це?
Поет вирвав зі свого блокнота аркуш і вже протягував його дівчинці.
- Ти ж Дівчинка-художниця, - усміхнувся Поет.
Того вечора Поет написав свій перший – Фіолетовий вірш. Він був направду гарним: «Про ілюзію пошуку сенсу Буття, за якою ми, власне, втрачаємо власні Життя» (але Авторка ще би попрацювала над римою, хочааа вона ж не поетка)).
Дівчинка – намалювала свою першу не уявну картину. Вона обмалювала аркуш з усіх боків, боячись втратити, хоч крихту життя, відкладаючи його на слушний момент. Вона відчувала себе Творчинею, Художницею, Мрійницею, подекуди, навіть, Поеткою кольору та форми. Врешті самим сенсом, бо ж навіщо шукати те, чим ти є сама? На її картині бракувало лише одного відтінку фіолетового, але Дівчинка раділа, знаючи, що цей олівчик став частиною іншої картини, яку її друг Поет творив тим часом зі слів.
Старий Горіх творив свою картину: із нот місячного сяйва, відтінків пісні цикад та цвіркунів. Йому було спокійно за свою мешканку і людей, що жили на його алеї. Він знав, що це лише перша зустріч Дівчинки і, що дуже скоро у її сховку стане набагато менше олівців, а у серці – набагато більше друзів.
