Усі дітки, попри їх часті питання, насправді, знають звідки вони приходять. Дорослішаючи, звісно, вони це забувають і тому, власне, перепитують. Але від початку свого "Є" вони відчувають, що саме їх сюди привело.
О, ні! Це - аж ніяк не банальні історії про лелек чи капусту. Нас всіх у цей світ приводить Любов. У кожного із нас цей шлях, милі мої, різний. Хтось приходить бо його вже дуже люблять і дуже чекають, хтось приходить, аби принести цієї любові, а хтось - аби навчити любові світ чи навіть одну людину (можливо і себе). Ох скільки відтінків у цієї любові. Ох, скільки причин.
Яссі був одним із тих, хто пам'ятав свій шлях до про.Я!влення. Він навіть мав власну філософію і один дуже специфічний дар. Річ у тім, що він був переконаний - всередині кожної людини є музичний інструмент. Він вважав, що любов - це музика і поки Всесвіт не створить унікальногої п'єси для того чи іншого інструменту - він не про.Явить себе.
- Наприклад, - розмірковував собі Яссі, - людина всередині себе носить скрипку. Це-вишуканий і тендітній інструмент. Таку людину треба дуже довго чекати, вона потребує неабиякого прояву любові і терпіння, аби явитися. аби зазвучати. А от людина, скажімо, дзвіночки. Вона, ніби й проста, але готова заповнити своїм звуком-любов'ю від найменшого поруху вітру. Але ж які мелодійні ці дзвіночки...
І, зізнатись, Яссі мав причини до таких роздумів, бо як ми вже говорити - він мав певний дар - бачити ці самі інструменти.
- В дитинстві у всіх нас так яскраво звучать наші мелодії, - помічав Яссі, - а от дорослі не всі вміють звучати, - сумував він.
Річ у тім, що, дорослішаючи ми намагаємось не лунати тонами любові, які нам написав Всесвіт, експериментуючи і змінюючи мелодії. У кожного приходить час, коли нам кажуть пасувати до загальної композиції і не збивати ритму.
- Але ж виходить це не у всіх, - сумував Яссі, - от, скажіть, як може лютня звучати як ксилофон? Чому треба "ламати" інструменти, якщо можна змінити порядок нот.
Про це та інше думав Яссі, коли сидів у тиші із собою. Він міг чути усіх і припилений барабан-тата, і маму-сопілку, з якою вони грали у дисонансі так довго, що замовкли назавжди. Яссі чув свою вчительку-табурин, яка так-сяк прикидалася маракасом і своїх однокласників усіх, які вже шукати вдалі тональності, або ще продожували любити свій звук.
Яссі не чув тільки себе. Лише тиша і стукіт серця.
Ооо, як він хотів звучати. Хлопець роками чув всі ці мелодії довкола себе і так мріяв про власну. Яссі точно знав - він ЗВУЧАТИМЕ справжньо, по-своєму, непідробно, він проЯвиться. він про.Я... натомість - стук.
Ої прийшла колісною лірою, але думала, що краще їй бути віолончеллю. Стояти затиснутою у задньому ряду і рівно звучати. З дитинства Ої чула "хто так поводиться? хто так проявляється? будь іншою! не будь собою! пасуй цьому світу і не смій його змінювати!”
Тод Ої з усіх сил намагалась бути правильною "віолончеллю" вона розбила корпус, намагаючись дістати струни, шукала смичок і опору, вона стояла і падала, знову вставала, попри те, що це було не її.
Врешті вона просто розбилась на друзки, порвала усі струни, втратила клавіші і колесо і вже не могла звучати ніяк.
Яссі слухав воду, вона заспокоювала його тишу, гамувала стукіт серця, коли поруч на березі сіла Ої.
Розбита і беззвучна, вона мала зовсім іншу тишу, аніж та, що була у Яссі.
- Ти чуєш своє серце, коли тобі тихо? - спитав зненацька Яссі. Чого він це спитав взагалі?
Тиша Ої була занадто дивною для нього, тож він намагався її заповнити словами. Слова це не музика, і не любов, але все ж вони живі. Тож Яссі говорив. Переважно питав. Він ставив питання одночасно і Ої, і собі, не прагнучи відповідей вслух.
- Відповідь не має бути проказана, відповідь має бути чесною, - це Яссі сказав вголос.
- Але чесні відповіді важко формулювати, - вперше за цей час сказала Ої.
- То просто відчувай, живи з ними. Живи в них доти, доки тебе не почне оточувати лише правда.
- А якщо ці відповіді уже перестануть бути правдою? - повернула до нього голову Ої.
- Тоді постав собі іншіі питання, - сказав Яссі.
Ої ж нічого не сказала. Вона встала і пішла.
Вона повернулась наступного дня. І ще опісля цього. Вони говорили. Вони мовчали. Вони дихали. Ої починала повертати собі себе: струни, форму, клавіші. Відкинувши зайвий смичок - повернула колесо, але досі боялась звучати.
- Я боюсь збитися, - якось поділилась вона, - як мені грати?
- Слухай себе, - порадив Яссі.
- Але я тебе чую. Так чітко, кожен удар чую "тук.тук.", - відповіла Ої.
"Ого, - подумав Яссі, - то от як я звучу!"
Він просто до цього не зустрічав людей-метрономів, тих, хто допомагає іншим увійти у свій власний ритм.
- А давай разом зіграємо, - запропонував Яссі, - опирайся на мене і слухай себе.
"Виявляється, це - так легко чути себе", - подумала Ої. Але вголос вона цього не сказала, бо деякі речі краще відчувати, а не говорити.
