Вже й не згадаю, як починалась казка
Не згадаю, як звали її героїв
Мораль там недитяча, складна й неясна:
Кришталь зустрівся із палаючою стрілою
Вже й не згадаю записані ноти
Не пригадую початку мелодії:
До ре мі, мі ре до
Різні карти склались колодою
Вже й не згадаю, в якому світі
Не згадаю, чиї це слова:
«Ви - немов дерева, що переплелися стовбурами»
Безодня кличе до безодні під гуркіт страхів, криків та болей, роками тепло зберіга
Чи може рухатись та кінцівка, що завжди була лиш чиїмось продовженням?
Раптова сповідь перед дзеркалом о третій ночі (чи то вже ранку), останні крапельки валер'янки та трохи сліз
Чергова спроба розповісти у віршовій формі те, що дуже страшно розповідати усно
Пам’ятаю, як одного літа, коли я вкотре йшов гірською стежкою, слово радість — як той птах, що, бува, зненацька пролітає небом, якого не чекаєш і не відразу впізнаєш — промайнуло в моїй свідомості і викликало подив.
Пам’ятаю, як одного літа, коли я вкотре йшов гірською стежкою, слово радість — як той птах, що, бува, зненацька пролітає небом, якого не чекаєш і не відразу впізнаєш — промайнуло в моїй свідомості і викликало подив.
