Мені завжди подобались спокійні дні. Я перегортаю сторінку, дозволяючи словам поглинути мене, але думки вперто відволікаються. Голова Домі легко лежить на моєму плечі, і це так просто, природно, ніби вона завжди мала бути тут. Я намагаюсь зосередитись на словах, але погляд раптом ловить відблиск її волосся, і в грудях виникає дивне відчуття - щось між ніжністю та тривожним очікуванням. Мої пальці мимоволі злегка тремтять, коли я перевертаю сторінку.
- Мені так спокійно, - тихо промовила вона, не піднімаючи голови.
Моє серце зробило дивний, нерівний удар. Весь світ ніби звузився до відчуття її ваги на моєму плечі, до теплоти, яка розлилася в грудях. Я відчула, як обличчя залилося рум’янцем, боялась поворухнутися, боялася, що вона відчує, як швидко б’ється моє серце.
- Так, мені теж… - прошепотіла я, з посмішкою на обличчі.
Кілька секунд було тихо. Тільки наші дихання зливались у єдиному ритмі.
- Рома, а ти б не хотіла скоїти подвійне самогубство?
Я загубилась в тексті. Слова просто почали розпливатися, я нічого не розуміла. Важкий клубок осів у моєму горлі. Невидима петля затягнулась на горлі, не даючи вимовити ані слова. Її голос звучав спокійно, з усмішкою, майже м’яко, ніби вона просто обговорювала погоду. Щойно серце було готове вибухнути від радості, а зараз, здається я його не відчуваю. В очах слабо темнішало, світ ніби зникав, розбивався, ніби хтось хотів забрати мене звідси.
- Одній дуже страшно. Було б легше, якби ми зробили це разом.
Тепер голос Домі надломився, здавалось, що всі іскринки, які світилися у ній, зараз погасли. Щось у грудях стислося, а голова стала важкою, наче в ній зав’язався шторм, готовий зруйнувати все. Я почала відчувати страх, як холод пробігає по моїй шкірі, залишаючи після себе ледь відчутний тремор. Шлунок почало крутити, ніби мене зараз знудить. Моє тіло вже реагувало, плечі напружилися, пальці затремтіли відпускаючи книгу. Не помітивши цього, я відсунулась від неї. Раптом відстань між нами стала трохи більшою, ніж була секунду тому.
Її погляд… Він змусив мене підняти очі, навіть якщо я ще не була готова. І те, що я побачила, мене зламало. Розбитий погляд, ні, в ньому навіть виднілось щось гірше - розчарування. Майже фізично відчутне. Усмішка, до якої я так звикла, зараз не була знайомою. Вона була інакша, втомлена і болюча, мов усе втратила.
- Вибач, я.. я в порядку. Дурно таке запитувати, можеш, будь ласка, все забути? -
Вона сказала це ледь чутно. Похапцем встала з мого ліжка і вибігла з кімнати. А я залишилась одна. У мене тряслися руки.
Я така налякана.
Я нічого не розумію.
Я не можу дихати.
