Я не можу заспокоїтись. Дихання настільки важке, що голова болить і крутиться так сильно, що здається, я втрачу свідомість. Тремтіння в руках - ртуть, що розливається по венах, роблячи кожен м’яз неконтрольованим. Так сильно я ще ніколи не трималась за краї умивальника. Дзеркало розмите, як і я сама. Через слюзи, я ледве бачу своє обличчя. Мені й не хочеться, але, розгладаючи свій оголений силует, помічаю вени на руках, які здаються готовими луснути, підкреслюючи напругу, що затоплює тіло, та синяки під червоними очима. Здається, зараз я або розірву все довкола, або впаду на підлогу й розплачусь, як маленька дитина.
Через певний час, мої емоції стають спокійнішими. Тепер у дзеркалі на мене дивилась дівчина з порожнім поглядом. Силует знається настільки чужим, що я більше не впізнаю, хто це. Повільно опустивши очі, бачу білі та червоні смуги, які хаотично перетинаються на моїх стегнах. Наче малюнок якогось автора, проте це не прекрасне мистецтво, а огидне полотно. У мені немає смутку чи злості. Єдине, чим я наповнена зараз, - розчарування і огида. Здавалося, що я люблю своє тіло, навіть захоплююсь ним. Проте, чомусь тепер мені навіть фізично огидно, хочеться блювати, дивлячись на нього.
Червона фарба тягнеться до колін і забруднює весь умивальник. Брудно. Противно. Коли я почала малювати? Чому я малюю? Чому я не зупиняюсь, якщо це настільки мені огидно?