Що ми взагалі можемо використати із наших спогадів? Про що можемо розповісти? Про те, як у тому старому будинку з дитинства пахло сирістю? Чи про ті старі шафи, що стояли в кімнаті? Про потертий килим, який, здавалось, не прибирали років двадцять. І все якось так застигло в часі. Ніби це дім-музей, місцева пам'ятка тому часу, який уже давно минув. Та чи не кожна наша оселя – пам'ятка нашим спогадам? Чи ми самі по собі не ходячі пам'ятки людині? Чи не збираємо ми увесь пил, що літає в повітрі, лише тому, що не хочемо прибрати? Не хочемо відкрити вікно назовні?
А на вулиці так гарно. Порівняно з тим темним приміщенням, із килимами і шафами, тут – справжня насолода. Квіти, які повиростали у саду. Просто самі по собі, бо ніхто за ними не доглядав. Просто вирішили, що цей будинок спогадів і так надто похмурий, тож треба його чимось прикрасити. І вирішили розміститись попід стінами, іноді заглядаючи у вікна, ніби кличучи на вулицю.
А надворі сьогодні так ясно. Пташки навіть не думають припиняти співати. І таке ясне, синє небо. І сонечко, яке зовсім не пече. А ти вирішив сховатись там, за своїми килимами. Чому б тобі просто не подивитись у вікно? На те, як там гарно? Як свіжо, як пахне травою і чимось таким солодким. Певно, квітами, бо вони відчувають себе тут доволі впевнено. Мабуть, тому, що не бояться, що їх хтось зірве чи зріже. Тому що нікому вони на цьому подвір'ї не потрібні.
Людина там зайнята лише власним пилом і спогадами, намагаючись не звертати увагу на все, що відбувається навколо. Вона час від часу виглядає у вікно, але наче нічого не помічає. І сидить далі. Дивиться на стіну, на годинник, ніби когось чи чогось чекаючи. Але чого саме? Так можна дочекатись того моменту, коли всі квіти сховаються перед приходом осені, а потім зими.
Можливо, йому байдуже. Його більше цікавить стіна. Порожнеча цієї стіни, її гладка поверхня. І цей годинник, який тільки й робить, що тікає. І кудись постійно поспішає. Навіщо? Хіба в нього немає свого помешкання з пилом і килимами? Хіба обов'язково треба кудись бігти? Хіба не можна просто присісти, зупинитись на хвилинку і подивитись так само кудись, в одну точку?
Але ці дві протилежності дивляться одна на одну без жодного розуміння. Один – постійно кудись поспішає, так само не дивлячись навколо. Ніби намагаючись кудись встигнути. А інший... інший просто нічого не робить, сидить, роздивляючись стіну. Це просто дві крайності, які зійшлися разом. І яким байдуже на квіти, на сонце, на небо. Може, їм і залишається тільки сидіти вдвох і дивитись один на одного? Бо вони більше ні на що не здатні і ні до чого не готові.
А може, колись прийде момент, коли один точно прокинеться. Бо не можна так сидіти вічність і нічого не вигадати. Не можна просто роздивлятись стіну і не прийти до того, що час йде. Що ти це бачиш. Що килими стають бруднішими, в шафах стає більше пилу. І так і ти сам у якийсь момент можеш перетворитись на пил. І ніхто цього не помітить.
