Містере Марр, протягом років ви були постійним учасником численних гуртів, включаючи The Smiths, The The і Modest Mouse, ви робили колаборації з іншими артистами на безлічі альбомів та фільмів. Ви взагалі колись відпочиваєте?
Протягом цих самих років я намагався пояснити, що я взагалі-то зовсім не трудоголік. Колаборації, гра в декількох гуртах, участь у фільмах - всі ці речі заплутують людей, тому що якщо вас першочергово знали як людину, яка грає у гурті, то ви маєте лише стояти навпроти стінки у шкіряній куртці з трьома такими самими хлопцями протягом 45 років.(Сміється) І якщо ви змінюєте один проект за іншим, то вже маєте клеймо “трудоголіка”, ніби в вас якась патологічна гіперактивність. Але це ніколи не турбувало Брайана Іно, наприклад…
Це правда.
І через те що я рок-гітарист, то існує певний архетип, якому ти маєш слідувати. Я дуже радий, що спромігся зламати цей архетип. Рок-гітаристи не мають застрягнути у цьому архетипі сімдесятих, в цьому культі гітарного героя. Я, особисто, не хотів би щоб він остаточно був знищений, тому що я був тим самим маленьким хлопчиком, для якого гра на гітарі була чимось епічним. Я й досі так думаю. Але якщо ми можемо це осучаснити, то я буду дуже радий це зробити. Врешті решт я хочу працювати кожного дня, бо це так гарно! В мене є друг художник, і він помітив, що усі ці люди, які мені подобаються, такі як Девід Хокні, Люсьєн Фрейд, Демієн Герст…
Якщо б вони постійно робили одне й те саме, то люди б давно про них забули.
Саме так. В цьому й різниця між рок-музикою й іншим мистецтвом. І навіть незважаючи на те, що мені подобається й те і інше, як і всьому світові, мені набрид класичний рок. Він більше не є актуальним. Я захоплююсь ним, але він мені більше не подобається. В мене все ще дуже ідеалістичний погляд на те, яким має бути гурт. Я вважаю що гурт - це дуже й дуже почесно і круто. Там ти можеш зробити щось таке, що ніяке інше мистецтво не може передати… Це дає людям приклад для наслідування, у хорошому гурті є своя історія: члени гурту приходять і йдуть, людське життя змінюється. Гурт може бути висловлюванням не дивлячись на те, великий він, чи маленький.
Яку роль грає дружба, коли йдеться про перебування у гурті?
Та ситуація, в якій я перебував у гурті, була повною протилежністю тому, що люди думали усі ці довгі роки. Люди думали, що це якась випадковість, чи погоня за кар’єрою, коли насправді це на 90% відсотків трималось на вірі, чи на зв’язку з іншими членами гурту. Вірі в те, що ми несемо свого роду місію. Мої відносини з Меттом Джонсоном і моя роль у The The - бути компаньоном у цій місії. Те саме з Ісааком Броком та Modest Mouse. Я не сидів десь там, в лимузині, балакаючи по телефону зі своїм менеджером: я постійно був на місці. Те саме було з The Cribs. Тож в мене мають бути дійсно гарні відносини з рештою, щоб насправді бути в гурті, інакше я просто зроблю запис і піду звідти.
Це має сенс, особливо якщо ви гастролюєте. Деякі люди можуть почати ненавидіти своїх найкращих друзів після перебування в дорозі протягом декількох тижнів.
Це правда. І проблема у The Smiths була в тому, що коли дружба похитнулась, то я дуже розчарувався і почав бачити негаразди в музиці і невпевненість в майбутньому. Це стає настільки очевидним: ти більше не маєш того самого погляду на майбутнє, що був раніше, того самого погляду на музику, яку ти хочеш робити. Робити те, що я роблю, це значить повністю присвятити цьому своє життя і я дуже й дуже цьому радий.
Доки цьому щось не завадить…
Так, те що дружба може закінчитись - це дійсно було для мене ударом. Було дуже важко відновитись після цього ідеалізму близькості, який тривав кілька років. Але така була моя доля - бути в багатьох гуртах, навіть якщо вони не про успіх. Це виявилось на настільки погано, на щастя. З моїм власним гуртом, моїм сольним проектом, я підтримую цю дружбу з усіма вже протягом 10 чи 15 років. Я не збирав купу незнайомців в одних лише крутих шкіряних куртках.
Ви до цього казали, що почали робити сольні записи через те, що вам чогось бракує у поп-музиці. Чого саме вам бракує?
Я думаю, що те, чого мені дійсно не вистачає, то це відчуття, що поп-музику можна грати на гітарі правильно співаючи. В мене є проблема з тим, що зараз називають поп-музикою, тому що по факту це просто мутоване R&B. Вокал завжди відчувається як якась мелодраматична нісенітниця. І це проникло й в інді-рок також. В вас може виникнути думка, що коли щось виражено не в такий мелодраматичний спосіб, ніби це йде з найглибших глибин моєї душі, то це неавтентично. Що ж, кого взагалі хвилює автентичність? Мене автентичність особливо не хвилює. І чесно кажучи, це взагалі не автентичність.
А що це?
Це просто люди плутають “автентичне” і “сентиментальне”. (Сміється) Я не пропускаю цей варіант, таке може бути. Але легше випити цілу пляшку вина об одинадцятій вечора, опівночі, скурити косяк і написати якусь інтроспективну, щиру музику. Те, що я хочу робити зі своїм гуртом - це писати музику, яка буде відгукатись людям коли вони їдуть в потязі вранці. Музику, якій вдається об’єднувати людей які ходять по своїх справах протягом дня, і при цьому залишаючись крутою.
Ви пережили багато змін в особистому житті, але ви залишаєтесь з тією ж дівчиною з часів, коли ви були підлітком і ваш менеджер з вами теж приблизно з тих часів. Чи стабільність в особистому житті необхідна для вашого професійного життя?
Це просто про те, щоб не бути ідіотом. Я завжди кажу, що нам дуже пощастило. Ваш партнер має робити вас хоробрим. І це те, що сталось зі мною, коли мені було 15. Я зустрів дівчину, яка робила мене хоробрим. Я вже був на правильному шляху, шляху того, чим я збирався займатись і ми були як дві сторони однієї монети. Я думаю, що це частково інстинкт самозбереження. Якщо в вашому робочому середовищі присутня певна турбулентність, вам потрібно мати якусь іншу опору. Люди навколо мене доволі богемні. Ми дійсно віримо в богемність. Але разом з тим, будучи богемними і не будучи гетеросексуальними, моя дружина і мій менеджер розсудливі люди і не дають мені зовсім збожеволіти.
Чи відчуваєте Ви, що знайшли необхідний баланс?
Я думаю, що мені вдалось знайти баланс між сімейним життям і своєю нестандарністю. Мої діти такі самі. Моїм дітям вже другий десяток років і вони пишаються тим, що виросли у богемному стилі життя, присвяченому мистецтву. Але він не був анархічним, чимось на кшталт Озборнів. На щастя, я таких грошей не заробляв. Мій дім - це місце для рок-гітариста за містом, але це місце для інді-гітариста.
Але мені здається, що Ви могли б цілком вийти на інший рівень.
Мене запрошували доєднатись у пару великих гуртів в 80-х та 90-х. Але ви втрачаєте відчуття зв’язку з… Це може звучати банально, але з “вулицею”. Я почуваюсь дуже комфортно, маючи можливість ходити вночі по вулицях і дивитись на одяг, який носять люди, порівнювати його з моїм одягом, ходити у кіно… Мені ніколи не хотілось бути тим відстороненим багачем, який не має цього зв’язку. Для мене це дуже важливо зараз.
На щастя, мені більше не потрібно визнання та вулична довіра. Я думаю в моєму віці це було би доволі трагічно.(Сміється)
Але в вас цього достатньо.
Радий, що з цим не було проблем. Але мені подобається думка, що навіть у 60 та 70 років я все ще бігаю по сучасним книгарням в пошуках журнального мистецтва та речей, що є частиною сучасного мистецтва. Це дуже важливо, мені здається. Хто хоче всюди подорожувати і тягати за собою безліч людей? Сидіти біля басейну і розбиратись, ну, з різними дурницями? Це відчувається дуже віддаленим від мистецтва. Ви стаєте схожими на якогось директора! Я мав справу з багатьма музикантами, які поводились як директори. Це б мене вбило.
