Пані Сміт, чи не відчуваєте ви, що сучасні музиканти ставлять себе занадто високо?
Я не думаю, що люди, які грають рок-н-рол мають носити корони. Ми не королі й не королеви. Будь-хто може грати.
Будь-хто?
Рок-н-рол належить людям. Коли я починала, то не вміла гарно співати, і не вміла грати на інструментах. Я не знала нічого про техніку. Я ніколи не стояла перед мікрофоном. Я ні чорта не знала, окрім рок-н-ролу і я вірила, що це насправді моє. Я була простою людиною, а це було моє мистецтво. Я відчувала, що це моє право на самовираження і що я можу висловити через музику свої почуття, додавши поезію, політику, чи щось в цьому роді. Тож це не питання скромності, чи відмінності від інших, це лише моє визначення рок-н-ролу, яке несе в собі дух простої людини.
Ви досі розглядаєте себе як рок-зірку?
Я не те щоби музикант. Я більше виконавець, і я люблю рок-н-рол. Я захопилась рок-н-ролом через те, що він поєднував в собі усі речі, в яких я була зацікавлена: поезія, революційність, сексуальність, політична активність - всі ці речі можна знайти в рок-н-ролі. Але я також пов’язую себе з усіма цими речами в окремості. Я не уявляю себе, коли просто йду по вулиці, що я рок-зірка, чи хтось там. Я людина, я друг, я матір, я письменниця, я митець. Так, я граю на електрогітарі і все таке, але врешті решт, я просто особистість. Я не живу життям рок-зірки, в фінансовому плані, чи соціальному. Я й досі веду доволі просте життя, окрім туристичної складової. Я живу разом зі своєю донькою, і її друзі і музиканти часто сплять у нас у вітальні. Ми живемо щасливе життя й особливо нічим не відрізняємось.
Єдине, що дійсно справжнє - це чистота зв’язку, взаємодії і в цьому нема «зірковості», ікон, чи людей вище за інших.
Чи не втомились ви бути рольовою моделлю за всі ці роки?
Чесно кажучи ні, бо я думаю, що люди розуміють це в позитивному ключі. Так само би і я відносилась до цього, якби зустріла Волта Вітмена і базікала би до нього, чи до Вільяма Блейка. Я дуже добре знала Вільяма Берроуза, і завжди була вражена, перебуваючи поруч із ним. Я обожнювала його. Я думаю це чудово. Це дає мені гарні почуття, але я не відчуваю, що я краще, чи щось таке; я просто відчуваю, що нам вдалось побудувати певний зв’язок, який митці, чи виконавці можуть створити.
Але ви все ще та людина, якій не дуже комфортно зі своєю популярністю…
Всі ці речі - називайте їх лестощами, чи як вам заманеться - можуть здаватись незручними, але врешті решт ми усі пов’язані між собою і це відчувається по-справжньому. В цьому нема жодної ієрархії, ніяких привілеїв, все просто як є. Це звичайні людські речі, ми не можемо нічого з цим зробити. Ми можемо бути невпевненими, чи в постійному захваті. Єдине справжнє - це чистота зв’язку, взаємодії і в цьому нема «зірковості», ікон, чи людей нижче за інших. Тож це справді те, що робить мене щасливою, а якщо ми можемо знайти якийсь об’єднуючий принцип, не дивлячись на те, як ми поводимось і виглядаємо, то це і є сама суть.
Ми поєднані з рок-н-ролом не тільки завдяки музиці, а й завдяки людям і образам цих людей. Ваш образ сильно пов’язаний з фотографією, яку Роберт Меплторп зробив для обкладинки вашого альбому «Horses».
Я люблю цю фотографію. Вона нагадує мені про мою дружбу з Робертом Меплтропом і показує мене такою, як я була. Я не наряджалась спеціально для цієї фотографії - це те, що я носила. Образ був важливим для мене, тому що образ Боба Ділана був таким потужним. Образ Бодлера був потужним. Образ несе в собі всі ці чудові аспекти, окрім краси, бо про красу можна забути з новим образом. Я думаю образ Джима Моррісона був сильним, але його робота була сильніша. Без таких пісень як «Texas Radio» чи «Riders of the Storm» ми б втомились від картинки, і за нею була би нова картинка. Але ці образи зберігаються, тому що їх підтримує робота, яка стоїть позаду них. Це те, що робить його легендарним.
Ви стали голосом покоління. Як ви гадаєте, чому це сталось?
Те, що ми хотіли зробити, було показати речі такими, як вони є, повернутись до істоків, повернутись до людей. CBGB(нью-йоркський музичний клуб) дав нам місце, де ми могли б грати нашу музику, одягатися як ми хочемо і де ніхто з нас не мав грошей. Коли я записувала «Horses» і вийшла з ним в світ у 75 році, те, що я казала кожному було: «Створи свій власний гурт». Я зустріла барабанщика у сімдесятих коли він був ще просто дитиною з Ірландії і сказала йому «Створи свій власний гурт». Пізніше він опинився у U2. Тому що я захопилась ідеєю, що рок-н-ролл може стати глобальним рухом, який може зупиняти війни, який буде уважним до нашого оточення, вільним і буде способом комунікації усіх людей у світі.
Коли ви згадуєте Нью-Йорк сімдесятих, які відчуття це приносить вам, коли ви дивитесь на нього зараз?
Шокуюче, я досі не можу в це повірити. Том Верлен і я жили на Іст-Вілледж, у місці, яке коштувало сто доларів на місяць - шостий поверх, жодної ванни - і зараз таке саме помешкання коштує під тисячу. Місто не просто змінилось зовнішньо, бо було знесено і зруйновано багато місць. Сама краса Нью-Йорку для мене полягала у людях, якими він наповнювався - молодих людях, людях будь-якого віку - з ідеями, без грошей, але з творчим відчуттям, з певним планом, які могли приїхати у якусь дешеву квартиру, влаштуватись на роботу у книжковий магазин, як це зробила я і будувати своє життя. Ви більше так не зробите; економічна складова повністю змінилась. Ну тобто, я дивлюсь на всі ці заклади навколо і не бачу більше жодних людей, які б сиділи і писали вірші.
Лише люди з ноутбуками…
Саме так. Тільки родини, люди з мобільними, бізнесмени, люди, що роблять фотографії і все таке. Це абсолютно інша атмосфера. Це настільки стресово, що я просто йду звідти. Те, як великі міста змінюються - це пригнічує. Люди мають бути обережними, бо ми втрачаємо креативність. Краса міст була в тому, що вони постійно були на межі, навіть трохи небезпечними. Митці, поети, активісти могли приходити, єднатись і проводити демонстрації. Не лише модні демонстрації, а ті, які були б політично впливові. Коли я приходжу зі своїм записником у кафе сьогодні, щоб писати, навколо стільки всього, що я просто йду геть. Великі міста стають настільки орієнтованими на високі класи, корпоративну моду, моду, яка точно не про самовираження. Я не знаю, для мене ці відчуття «міста на межі» давно втрачено, куди б я не пішла.
Так, боротьби в Нью-Йорку більше немає. Всі ті люди, які робили місто гарним, більше не можуть дозволити собі там знаходитись.
Це правда. Також всі ці люди, як приїжджають з передмістя, оскільки міста тепер стильні та охайні. А вони всі бажають свої «передміські штучки». Тож ми бачимо все більше Starbucks, K-Mart, банків…
Нові покоління мають безпрецендентну силу робити великі зміни.
Тепер навіть є банк на Авеню С.
Коли ми там жили, не потрібно було ніяких банків, бо ми не мали грошей, які можна було б туди покласти.
Чи помічаєте ви цю зміну у музичній індустрії?
Так, єдина позитивна сторона для мене у цій зміні - це Інтернет і те, що усе тепер онлайн. Люди казали мені «О CBGB зруйновано, де наш старий добрий CBGB?» Він на Myspace. Коли люди питають в мене «Де взагалі нові гурти?» я завжди кажу їм, що вони на Myspace. В мене теж там є акаунт, який зробила моя донька. Мене він не дуже цікавить, але іноді я ходжу по сторінкам випадкових людей, вивчаючи їхню музику.
Попадається щось гарне?
Що мені здається цікавим, то це те, що всі ці люди, про яких певно ніколи не дізнаються і ніколи не почують, вони мають таку сильну творчу енергію. Я думаю, що це дійсно чудово, що люди діляться своїми роботами, за які ніхто не заплатить. Я думаю це дуже здорова річ, яку ще не захопила корпоративна культура. Я знаю, що воно може бути під впливом корпоративної культури, але врешті решт ви бачите купку людей, які час від часу діляться своїми дурницями. Деякі з них гарні, деякі навіть дуже гарні. Деякі навпаки погані, а деякі навіть кумедні, але у всіх рівні можливості. Наш час дуже матеріалістичний. І нам ніяк не допоможе просто сидіти склавши руки і казати, що все навколо суцільне лайно.
Чи є в вас ідея для вирішення?
Що ми маємо зрозуміти, то це те, що нові покоління можуть це подолати. Нові покоління мають безпрецендентну силу робити великі зміни. Взяти, наприклад музичний бізнес. Нові покоління похитнули музичну індустрію завдяки обмінам файлів, завантаженням, Myspace. Бо рок-н-рол належить людям.
