Маленька сцена провінційного театру. Вона стояла просто по центру, дивлячись на порожню залу і думала. Думала про все на світі. Про велике майбутнє, заповнені шаленим натовпом концертні холи, хіти, які лунають на всю країну і про рояль, що стояв у кутку. Як же хочеться підняти кришку і занурити свої руки у клавіші, наче у котячу шерсть! Відчути, як кожен звук облітає приміщення і повертається назад; як ці звуки зливаються у ніжну мелодію і танцюють у такт із порухами пальців. Та тільки думки в її голові дійшли до кульмінації, Вона згадала про свого супутника.
Про що вони тільки думали, вдираючись сюди? Ще й уночі. Якщо їх помітять, проблем вистачить на цілий рік. Дивно, як охоронець досі не відчув їхню присутність. Чи то Він поговорив із ним, чи то просто везіння. Але добре мати друга, бабуся якого працює в театрі костюмером. І до якої “нерівно” дихає охоронець того ж театру.
-Про що задумалась, Принцесо?
-Хм? Ой, та так, про своє.
-Напевно хочеш щось заспівати? Чи ми даремно сюди прийшли?
-Але якщо нас почують? - з неприхованим страхом запитала дівчина.
-Ну то й що? Не з’їдять же нас. Та і ноги у нас є, то втечемо. Класно ж, адреналін і таке інше.
-Добре, мабуть, не мати інстинкту самозбереження...
-Ага, просто суперово. Не будь такою нудною. Ми прийшли розважатися, чи як? Тим більше, я звик робити дурниці.
-Схоже, це заразно. Я знаю тебе лише добу, а вже порушую закон.
-Колись треба починати. Ти хотіла грати? То грай!- легким порухом руки Він вказав на інструмент.
Тремтячи кожною клітиною тіла Вона дослухалась до поради. Та тремтіла вона не лише від страху: нарешті здійсниться її мрія - вона заграє на роялі в театрі. Нехай на маленькій сцені та лише для одного слухача, зараз це не важливо. Вона хотіла поринути в музику, втекти від проблем, забутись, як алкоголіки чи наркомани, коли отримують чергову дозу свого власного наркотику. Лише звуки фортепіано і спів могли допомогти забути весь біль її душі та відкритися світу.
Одна нота, друга, третя... Дисонансні акорди, сумна мелодія. І все це в одну мить надто голосно, а зовсім в іншу - тихо настільки, що навіть у порожній залі, у повній тиші ледь відчувалися звуки, що спліталися у похмуру картину дійсності. Вона грала, не розуміючи, що саме. Її руки літали над інструментом, наче лебеді: то зустрічаючись, то знову розходячись в різні боки. Замість Неї плакало все довкола. Це була справжнісінька істерика, ридання і разом з тим обряд очищення. Коли буря стишилась, мелодія стала спокійнішою, більш плавною, і Вона заспівала. Кришталево чистий голос заполонив увесь простір і полинув далі, на вулицю, просочуючись у кожну шпаринку, бажаючи вирватись на таку омріяну волю.
А Він стояв і дивився на тендітну фігурку, яка похитувалась в такт, танцюючи. Спочатку, зустрівши її на вулиці, Він подумав, що це звичайна сіра мишка і заговорив із нею лише задля експерименту. Тепер хлопець зрозумів, що Вона приховує в собі цілий всесвіт, доступ до якого відкритий лише музиці. Поки що. Вони провели разом цілий день, а Він зовсім не хотів розлучатися і не міг відвести від неї погляду. Ця атмосфера дивно на нього діяла. Мерлін раптом вирішив, що зробить усе, аби зробити її щасливою і побачити хоча б частинку того всесвіту. Вона гратиме лише для нього, так само як зараз, але вже в їхньому спільному домі. Це була перша дівчина в його житті, яка змусила його задуматися, від якої він хотів не втіхи на один день, чи місяць, а дітей. І її на все життя. Однак, поки це були лише мрії...
Пролунав останній акорд, і Вона ледь встала зі стільця. Повільно опустилась на підлогу і заплакала.
-Що сталося, Принцесо?- з турботою запитав хлопець, піднявся на сцену і присів біля знесиленої дівчини.
-Нічого, Мерліне. Рік тому я ледь не загинула. І з того часу жодного разу не сідала за інструмент. Не могла навіть дивитися на нього. Я гадала це все, музика зникла з мого життя назавжди. Але сьогодні це минулося. І все, що було поганого на душі покинуло мене разом із цією піснею.
Поки Вона говорила, Мерлін підсунувся ближче і обійняв її.
-Ти так чудово співаєш іграєш. Чому б тобі не виступати?
-Це складно пояснити. Я завжди вважала, що це надто особисте, аби комусь показувати. Страшно, що мене не зрозуміють.
На декілька секунд запанувала тиша. Вони зустрілися поглядами і застигли. Вони бачили один в одному глибину, яку не помічали в інших. Повільно їхні обличчя зближувалися, і коли між ними залишалось всього кілька сантиметрів, почулися тупіт ніг і крик: "Хто тут?"
Пара зірвалася з місця і побігла до виходу, тримаючись за руки. Кожен думав про своє, їхні серця билися з надзвичайною швидкістю від бігу і закоханості, та вони знали напевне: незважаючи ні на що, будуть разом. Вони втікали від погоні і, водночас, бігли до нового майбутнього, до чистої сторінки життя, яке вони проведуть удвох та розказуватимуть дітям, що їх поєднала музика...
