Гуртожиток займав площу гектарів зо два, А може, й три… Хто його там міряв… З кожним роком територія помаленьку збільшувалася, розширювалася, останніми роками крива різко пішла доверху – чи то була винувата демографічна криза, чи планета, застосовуючи катаклізми, струшувала зі свого тіла зайвий баласт.
На просторіччі простолюду гуртожитком називали місцевий цвинтар. Пора до гуртожитку, констатували літні, коли болячки починали занадто дошкуляти. Кому ж новомодний неологізм був незнайомий чи незрозумілий, згадував вишеньки.Чому саме ця порода дерев уособлювала вхід в потойбіччя, невідомо; а й справді, якось дивно було б, аби згадувалися, скажімо, черешеньки, тополики чи грабочки. Найдотепніші натякали на дерев’яний бушлат, тобто соснову чи дубову домовину. Хай там як, стара занедбана частина поступово заростала чим тільки не хочеш, а саме кладовище загалом розквітало, особливо на провесні і здебільшого завдяки вишневого цвіту.
Микола Помідор був хорошою людиною, от тільки занадто ввічливою. Особливо коли заливав за комірець. Ти мене поважаєш, бувало запитував першого стрічного, бо я тебе страшно… Людина, чоловік чи жінка, конфузилася – піди зрозумій, що вимагається, радіти чи скоріше вшиватися.
Микола таки був схожий на помідора, такий же червонощокий та круглий. Пудові кулаки звисали вздовж тулуба до самих колін, широкі вилиці й вузький лоб надавали голові грушоподібної форми.Плечі нависали над кінцівками неймовірною масою, неначе ця особа років сто займалася культуризмом, харчувалася протеїном та сиділа виключно на стероїдах. Помідор і справді мав бичачу силу, тож жертва ввічливості намагалася поспіхом виразити найбільшу повагу не тільки вербально, а й, наслідуючи японських гейш, улесливою мімікою і не менш улесливими поклонами.
Якось Микола йшов вулицею з роботи, аж запримітив стареньку, що з повними відрами переходила дорогу. Її худі, в прожилках руки вмить викликали жалісливість. Давайте, допоможу, басовито запропонував поміч. Дякую, хлопче, он вже моя домівка, відказала бабуся. Помідор завжди звик завершувати добродійство, тож перепитав:
– То ви відмовляєте?
– Та я, синку… он моя хата… не хочу…
– Хай помре той, хто не хоче! – перебивши стару видав улюблений афоризм. Взагалі-то, він його застосовував у пиятиці, перед тим, як перехилити чарчину, тож тут цей вислів був недоречний, адже трактувати його можна було не однозначно.
Бабуся явно не збиралася випивати, тож з переляку опустила місткості на землю. Помідор схопив відра і потаскав до вказаної садиби.
– Може, вам грошей дати, – чи то поцікавився, чи то запропонував.
Тут старенькій слід було б узгодити пропозицію, та вона, дурна, пішла, як кажуть, у відмову від дармового прибутку:
– Дуже дякую, але… – і тут зненацька змінила намір: – Скільки?
– А-а, то ти ще й грошей хочеш?! – гаркнув добродій.
Спантеличена й налякана жертва оригінальної ввічливості, зачепившись за відро та перекинувши його, зойкнувши, розвернулася на сто вісімдесят градусів і щодуху кинулася бігти в протилежний від рідної домівки бік.
Микола звів брови догори, дивуючись спринтерській прудкості бігуна.
Опісля платні наступний день зустрічався з острахом. За кожним разом, коли хряпала хвіртка, Валя здригалася. Не було випадку, щоб люд не стікався з усіх усюд. Одні приносили мілкі купюри – десятки, двадцятки, були й такі, хто повертав сотні. Ти ж розумієш, виправдовувалися, ми не могли не взяти. Ти ж в курсі… Валя була в курсі справи, забігала до хати й зачинала клясти чоловіка на чім світ стоїть.
– Ти навіщо, телепню, зарплатнею розкидаєшся?! – І те інше, і тому подібне.
Микола рожевів, червонів і дійсно ставав схожим на помідора.
– Хай зникне нечиста сила, залишиться один єдиний спирт! – полюбляв висловлюватися під час гучних застіль. Та це вже був не зовсім афоризм, скоріше, тост-побажання. Крім цього, напившись до сказу, любив наспівувати колись почутий куплет відомої пісеньки: “Ні в чорта, ні в бога не вірить моряк, тільки вірить в простий талісман”. При цьому насвистував, прикладаючи до очей скручені в бублики пальці обох рук. Напевне імітував морський бінокль.
Контора колгоспу виписувала, так звані, цитлики для оранки приватних городів, Микола клав до нагрудної кишені мандат, заводив трактора та їхав за адресами. Через тиждень, проминувши бухгалтерію, постукав в двері кабінету голови правління.
– Вікторе Федоровичу, – намагаючись не дихати перегаром, звернувся до начальства, – не посилайте більше мене по людях.
Голова зчудувався дивному побажанню, адже подібні наряди були нарозхват, із-за калиму.
– Пошліть когось іншого, бо я згорю від горілки.
– Ти що – не можеш взяти себе в руки та не споживати оковиту?
– Ну-у, як же її не пити, якщо вона така добресенька.
– А щоб ти сказився! – сплюнув голова, і додав сердешно: – З таким дурнями роби… Шмаляй до бригадира, нехай перенарядить. Тьху ти!..
Вигнати б цього алкаша, подумалося, однак працівник цінний, спеціаліст… Коли тверезий… Допоки нажлуктиться, купу роботи зробить. Нехай жере… Бухають майже через одного, якщо вигнати, то й колгосп розпадеться. Верхи щось там затівають – перебудова, боротьба з пиятикою, ось і рознарядка прийшла на трьох персон. Для профілактики, так би мовити, для наочності, щоб іншим не кортіло.
Дорогою до роботи Помідора зцапала міліція. Запхнули до “воронка”, і вже через день оформили в “алтепе”.
Валька повеселіла, – може, справді вилікують.
Через рік Микола повернувся до рідних пенат. Посвіжілий, з відгодованою пикою.
– Ну що, Миколо, зав’язав з цим ділом, – клацнувши себе по кадикові, цілком серйозно поцікавився колега у колі мужиків.
– Налий, та подивишся.
Але йому ніхто не збирався наливати. Він же, гад, чвертку на трьох ділить і собі стакан уділяє.
Портал до паралельних світів періодично відкривався. Втім, примусове лікування спричинило несподіваний побічний ефект – люди припинили хряпати хвірткою. Помідор перестав наспівувати та наставляти бінокль, він раптом став скупим до скупердяйства. Навіть дружині доводилося з боєм видирати кошти.
– Де гроші, де зарплатня?
– Які гроші?
– Сьогодні ж платня.
– Перший раз чую.
– Зараз ти в мене почуєш! Зараз я тобі прочищу вушні канали! – давила на перетинки Валька. І бралася за копистку.
Помідор нехотя вивертав кишені.
– Давай, давай, не мнись. Усе до копійки…
Він боявся її як вогню. Але жлобство, яке несподівано звідкись вселилося в його нутро, примушувало зволікати. Дружина заходжувалася проводити шмон. Із носків повитягувала зібгані мілкі купюри, обмацала пах, розстібнула ширінку. Витягла мішечка на довгому шнурку.
– Теж мені конспіратор! – засміялася, і тут же додала: – Проктологічний огляд потрібний?
Микола машинально прикрив дупу долонями.
– А то знаю я вашого брата… Заторпедувався? Бо ходиш, ніби матрос по палубі під час качки.
– Валю, та нема там нічого, – змолився Помідор. – Клянусь!
– Добре, вірю. – із задоволенням перерахувала банкноти, зложила і за пазуху. – Я тебе наскрізь бачу.
Теж мені рентгенолог, з’язвив подумки, обмацуючи кашкета в районі козирка.
Під осінь, коли справили обжинки, розпочалася посівна та глибока оранка на зиму. Сформували парні зміни, щоб працювати і вночі. Стажист, якого приставили до Помідора, тільки-но закінчив курси тракториста, технікою управляти толком не міг, на наставника ліг основний тягар.
Поле лежало побіля цвинтаря. Гони впиралися перпендикулярно, при розвертанні фари висвітлювали різноманітних фасонів хрести та надгробні пам’ятники. Микола Помідор смикав за важелі керування трактором, спрямовуючи праву гусінь уздовж борозни. Робота монотонна і нудна. Стажист, куняючи, часто втрачав баланс, б’ючись головою об лобове скло.
– Бачу, ти так лоба собі розіб’єш, – звернувся до колеги на черговому розвороті. – Ти ось що, Вітько, шмаляй додому, повечеряй, та прихопи й мені якийсь шмат сала.
Повечерявши, Віктор наготовив наставнику сидорець, прихопив материну спідню білу сорочку, у молодшої сестри, школярки, карнавальну маску Баби Яги. Засів на цвинтарі за кучерявим кущем бузку. В прорізь рота маски всунув запалену цигарку.
Трактор наближався. Віктор начепив маску, пихнув цигаркою, вийшов із-за кущів, тримаючи в руках жердину з білою ганчіркою на кінці.
Трактор стишив хід, зупинився. Заскреготіла гідравліка, підіймаючи плуга. Віктор, махаючи тичкою, пішов назустріч. Трактор розвернувся на місці, заревівши, заляскотів траками в протилежну сторону. Віктор біг позаду і гамселив штандартом по кабіні.
Під ранок механізатори зі своєю технікою скупчилися біля яруги на краю села. Микола Помідор сидів зверху на перевернутому набік тракторі. “Воно отам… а я.., а воно…! – мимрив собі під ніс. Мужики, поглядаючи на Валентину, розуміючи, співчутливо кивали головами. Допилося до галюників, подумки констатувала Валя, пустила сльозу.
Віктор був не радий, що затіяв цей розіграш, відмовчувався, зрідка також щось белькотів, намагався послатися на свою відсутність. Помідора витяг з кабіни не без зусиль, хутко побіг за поміччю.
Микола кинув пити, Але став докучати своїми розповідями про нечисту силу. Дружина часто просиналася посеред ночі, їй снилися кікімори та інші персонажі гробового світу. Для Помідора це було доказом існування потойбіччя. Ти мене, упиряка, зведеш з розуму, лаяла чоловіка, коли замалим не зомліла, зіткнувшись за рогом власної домівки з сусідкою.
– Ось, Валюню, забігла позичити гривнячків.
– Чого це ти із себе кікімору зробила? – засміялася Валя, і одразу згадала страшний сон. Таки снам треба довіряти, подумалося.
Валя винесла люстерко. Сусідка ахнула.
– Ох лишенько! Це ж я все переплутала, світло вимкнулося. Туш для вій на губи, а помаду на брови.
Помідор став відкладати гробові. Ти що удумав, пришелепок, гундосила Валька, тобі ще й сорока немає. Микола не звертав уваги на причитання, обмірковував, де б це його влаштувати таємний сховок.
– Хоч скажи, де ти їх там скиртуєш, бо не приведи боже…
– Ще не наступила повнота часу.
Валя почала слідкувати. Чоловік з хати – вона до вікна, чоловік до хати – вона до кастрюль. Під осінь, набираючи у вірєйку підстилку для худоби, натрапила в копиці соломи на трилітрову банку. Зняла капронову кришку, вигребла перехоплені гумкою купюри. Зполовинила. Банку поставила на місце.
Під час чергової закладки скарбів, Микола виявив нестачу.
– Настала повнота часу, – відреагувала на претензії.
Помідор, згадавши прочитану в дитинстві книгу ”Острів скарбів”, вирішив ховати в землі. Дружина якраз була на базарі, повернувшись, запримітила біля межі латку зрихленої грядки. Зняла сапкою верхній шар землі, дісталась капронової кришки. Відкупорила банку, засунула руку. Пальці натрапили на хрусткий папір, посміхнулася, витягла. На вирваному із шкільного зошита аркуші красувалася намальована фломастерами кольорова дуля.
Теща мешкала через дорогу навпроти. Стосунки з нею не можна було назвати навіть платонічними. Погляд у неї холодний, прискіпливо-пронизливий. Очі, з вицвілими зіницями, схожі на більмаки, що завжди змушувало здригатися, навіваючи спомин про кінострічку “Вій”, де Хома Брут відспівував молоду відьму. При зустрічі Помідор заклякав на місці, примружувався, ніби чинив спротив гіпнозу. Завжди хотілося прокреслити навколо себе коло.
Теща зі своєю дочкою були схожі, як дві краплі води. У дружини очі нормальні, та це не заважало остерігатися, як чорт ладану. Втім, Валя була покладливою, звісно, якщо справа не стосувалася фінансів. Вона була справжньою жінкою. Зніми оті трусняки, наказувала, вже матня випріла. Ходить як той бомж, допоки вся одіж не розпадеться. Соромно з таким хорьком на люди появлятися. Ви ж, паразити, шпетила, ні на що не здатні – ні трусів купити, ні… А грошенята любите… І дулі тикати… Помідор інстинктивно торкався кашкета, пригадував “алтепе”, де суворі наглядачі однією своєю присутністю примушували дотримуватися розпорядку та дисципліни. Не витримавши дикого контролю, здався, більше не влаштовував заначки.
Помідор почувався зазомбованим. Поступово став мало що кумекати, а навіщо?!.. Все сплановано дружиною – коли митися, коли перевдягатися. Єдина вольність, це справити потребу – коли приспічило. Втім, і такий привілей видавався тимчасовим.
Микола перестав зловживати спиртним. Взимку, у вихідні, нудився в помешканні, виходив до подвір'я і годинами тинявся з лопатою кругом хати. Валя стривожилася. Мало того, що зав'язав з пиятикою, чвалання навколо оселі викликало неабиякі підозри. Звісно, тепер можна було причепитися й до нового вихвицу, але… Хай ліпше блудить в господі, аніж по генделиках. Це ж треба мати терпіння тьопати! Зайди до хати, гукала через кватирку, бо вже в голові гупає від твоїх походеньок. Помідор не звертав уваги.
-- Може, до психіатра відвести, -- порадила мати дочці. -- Хай би вже був буйним. Ці не такі страшні, як тихо помішані.
-- Ох мамо, не знаю… Я вже мимовільно стала рахувати його кроки. І свої фіксувати. До магазина якраз триста одинадцять. --- Валя всунула голову в кватирку. -- Припини, сатана!
-- Та шльондра вже пішла? -- залетіло до кухні.
Теща сполотніла. Вибігла надвір, Очі вирячені, наче в опосума, щоки побагровіли.
-- То це я шльондра?! -- заверещала наближаючись. -- Он твоя…
І тут раптом втямила, що в злісному припадкові обмовилася. Затиснула рота обома долонями.
Помідор закляк. Перегодя закрутив головою, задер доверху, наче в небі летів літак і треба було визначити напрямок.
Заторохтіло розвішене для просушування замерзле прання. Жінки кинулися до ближнього вікна. Помідор зрізав мотузку й почав намотувати на руку. Баби поприсідали.
Помідорчиха поспіхом накинула одежину, заскочила до сусіда, здійняла ґвалт. Разом кинулися до молодого сосняку, край городів.
Микола вже звисав з гілки, спиною до стовбура, дриґав в конвульсіях ногами. Андрій полоснув лезом ножа по мотузку, тіло звалилося на землю. Послабив зашморг.
Помідор заплямкав губами, розплющив очі й закрутив більмами.
-- Ви не повірите, -- забелькотів, -- я її бачив.
-- Кого? -- перепитав сусід. -- Смерть?
-- Та ні! Оту курву, що гналася за трактором.
Андрій поглянув на сусідку і журно похитав головою, мовляв, біда-біда. Взяли гуртом попід руки самогубця, поправили до дворищ.
-- Чи ти здурів, вішатися! -- не то лайнула, не то запричитала Валя. -- Я ось піду до сільради, нехай там тобі прочуханки всиплять.
-- Я її таки там знайду, -- Помідор підняв догори вказівного пальця. -- Я знайду…
Тут вже й трепанація не допоможе, втямила Валя, махнула рукою й подалася порати господарство.
