Дім поводив себе на диво тихо. Якби чудовисько, що прикидалось ним, могло хворіти, Сем би неодмінно запідозрила застуду, але такого з ним не траплялось ніколи. Сем здригнулась від думки про можливе лікування надприродної істоти самотужки. Ще не вистачало прибирати велетенські шмарклі з кількох поверхів.
Тиша панувала і серед мешканців – їх просто не було. Всі раптом згадали про далеких родичів, невирішені робочі справи та існування інших міст, в яких необхідно терміново побувати. Сем збирала ключі від номерів, наче податки у середньовічний кошик, і бажала всім мешканцям гарних подорожей, куди б їх не занесла доля. А потім підозріло озиралась на стіни.
Дім немов завмер в очікуванні і готувався до якоїсь капості – цього разу невідомої. Що ж, принаймні він не почав знову жерти кімнати і тих нещасних, які не встигли втекти у коридор. Витягати їх зі шлунку, який тут вважався підсобним приміщенням, було ще тим задоволенням.
Сем попрямувала уздовж вестибюлю до коридору з наміром засісти у комірчині з чашкою гарячого чаю, аж раптом побачила гостя. Невідомий чоловік сидів у кріслі, що стояло неподалік, і так спокійно читав ранкову газету, ніби мешкав тут завжди. Насправді ж йому дуже пощастило опинитись тут саме в той час, коли зі стелі не видніються ікла, а в кімнатах не здригаються стіни через невдоволене ричання.
– Як Ви сюди потрапили? – Сем зупинилась і здивовано подивилась на незнайомця.
– Крізь двері, – відповів він, не полишаючи газету.
Проте вона не чула тих характерних звуків, з якими чужинці зазвичай намагались зняти усі три висячі замки, щоб вдертись до будинку. Якщо ж їм це вдавалось, згодом лунали крики, сповнені переляку.
– Усі вхідні двері міцно зачинені.
– А я і не казав, крізь які саме.
Сьогодні вона майже весь час провела у вестибюлі. А що як він переховувався тут ще зі вчора?
“Правильне запитання - з яких саме дверей він вийшов?”
Незнайомець звів очі на неї, згорнув газету і приязно посміхнувся. Цей погляд був не з тих, що обіцяли приємне проведення часу у найближчому майбутньому, тож Сем зайняла позицію "руки в боки" і насупилась.
– Хто Ви?
– Власник Дому, – отакої… – Але ти можеш кликати мене Володарем Темряви. Гадав, що вже не дочекаюсь, поки звідси всі підуть...
– А… Зрозуміло. Слухайте-но сюди…
– Можна просто Володар, – тут в його очах блимнуло темно-зелене сяйво.
Ну добре, зі звичайних людей його можна викреслювати, але й Володарі Темряви навряд мають такий вигляд.
– Гм. Слухайте, я бачила потойбічних демонів – і вони аж ніяк не схожі на… на чорнявих молодиків у стильних костюмчиках тільки-но з офісу.
Вона ще не встигла вимовити останнє слово, аж тут незнайомець підхопився з крісла і кинувся в її бік. Трансформація була миттєвою: ось він сидів, такий охайний і приязний, і вже за мить перетворився на велетенське палаюче створіння, все вкрите жорсткою чорною шерстю. Міцні лапи мали такі довгі й гострі пазурі, що могли б з легкістю розітнути Сем навпіл.
Звісно ж, вона побігла. Затамувавши подих (його забрало від страху), вона відчайдушно помчала у напрямку господарських кімнат; відсутність будь-яких думок і інстинкти самі керували її ногами. І звісно ж, вона не встигла дістатись навіть перших дверей.
Величезна лапа без зайвих зусиль притисла її до стіни. Сем зойкнула і заплющила очі, не встигнувши навіть виставити руки для захисту. Але зіткнення відчувалось не так болюче, як вона очікувала – а Сем звикла очікувати найгірше. Ще за мить людські долоні взяли її за плечі і легенько струснули. І лише потім почувся голос – у марній спробі заспокоїти він промовив:
– Все-все, я тебе не скривджу.
Впевнившись про всяк випадок щодо надійності зачинених дверей, Сем провела гостя у кабінет, що ховався у коридорах першого поверху. Приміщення виявилось невеликим, але мало все необхідне для важливих перемовин: зручні крісла по обидва боки вкрай розкішного столу, шафу для документів, чудернацький пісочний годинник і кілька горщиків зі стресостійкими квітами. Замість цінних паперів і дорогоцінностей у шафі ховалась міні-шафа: зі склянками, пляшками різноманітних напоїв і кавоваркою. На столі, окрім канцелярського приладдя, поважно стояла попільничка у вигляді пухнастого створіння – воно посміхалось і салютувало чаркою.
Сем зробила собі каву, в яку влила добрячу порцію бренді, а потойбічному молодику запропонувала забиратись до бісових чортів і каву. Від другої пропозиції він не відмовився.
Сем затягнулась кілька разів, нарешті заспокоїлась і повернулась до розмови.
– Зазвичай я так не реагую.
– Так, звісно, – кивнув Володар Темряви.
– Кидатись на людей не обов'язково. Ще й перетворюючись на монстра з великими пазурами.
– Схибив, перепрошую, – погодився Володар, слідкуючи за тим, як фігурку пухнастого створіння припорошило попелом.
– Зненацька отак перетворюючись!
– Саманто Гіллеспі, сьогодні ти неймовірно балакуча, – він вчасно помітив вираз її обличчя і виправився. – О, вибач. Звісно ж Сем.
Якби Сем знала, що на неї чекатиме гра в здогадки, вона б не витрачала каву і одразу пила бренді, якщо не щось міцніше. Вона ніколи не розуміла, чому іншим так кортіло робити небажані розмови ще й нестерпними. Що ж, це справедливо – вона також не поцікавилась, чи не заважатиме гостю дим і запах тютюну.
– Вочевидь, ми знайомі, проте я Вас не впізнаю. Маєте ще якусь форму?
– Безліч. Можна обирати, але особисто я вважаю цю найпривабливішою, – Володар посміхнувся їй і підморгнув.
Сем затримала на ньому погляд, в який вклала стільки роздратування, що хоч складай у банки і намащуй на хліб.
– Тільки не треба оцих дурних загравань, – відповіла вона, загасила недопалок і одразу ж підпалила нову сигарету.
– Це був ганебний вчинок рівня фокусів полтергейста. Нехай я звичайна смертна людина, але я заслуговую поваги – і тим більш від Вас. Хоча б за те, що доглядаю цей Дім, не шкодуючи свого життя, поки Вас тут в очі не бачили. Це якщо Ви дійсно власник, а не…
Стіни кабінету задрижали, і з коридору почувся непевний звук, що нагадував стогін старезних труб і шурхіт від переміщення важких меблів одночасно.
– А ти не гарчи на мене, бо розберу на цеглини, – відказала Сем, звертаючись до стелі, і погрозливо тицьнула вказівним пальцем.
Володар відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Вигляд він мав задоволений і водночас зосереджений. Здавалось, ніби він прислухається до живого будинку, а можливо навіть говорить з ним – тільки Сем не чує ані слова з цієї бесіди. Це тривало лише хвилину, але звідкілясь в неї з'явилось відчуття, ніби вона тут зайва. Ще хвилина – і вона зрушить з місця, аби залишити цих створінь з пазурами наодинці, що б там між ними не відбувалось.
– Дім думає, ти не розумієш, що все якраз навпаки – і це він наглядає за тобою, – Володар розплющив очі саме вчасно, щоб зупинити Сем від втечі. Погляд був довгим і проникливим, і куточки губ ледь піднялись в усмішці. – А я впевнений, що розумієш. Як гадаєш, за чиєю вказівкою?
Гра в здогадки набирала обертів: тепер до запитання "хто?" додалось більш загадкове "нащо?"; Сем завмерла, щоб гостю було легше розгледіти у виразі її обличчя розгублене "та що тут в біса коїться, поможіть".
– Вашою? Добре, нехай так. Та я не дякуватиму Вам. В мене ледь серце не зупинилось там, у вестибюлі. Чого Вам треба?
Володар немов тільки і чекав на це запитання, тож ляснув себе по колінах і піднявся. Сем миттю підхопилась з крісла і відскочила назад. Після короткої ніякової паузи вона кивнула завмерлому Володарю: “все добре, продовжуємо”.
– Ми вирушаємо у Потойбіччя, – обережно, але невідворотно повідомив він.
– Ні, дякую, – відказала Сем.
– Я підозрюю, що мій люб'язний тон змусив тебе помилково вважати це пропозицією, – він розвів руки і знизав плечима. – І що ти ніби як маєш вибір відмовитись. Так от – ти не маєш.
Вона зрушила з місця – знов крок назад, але цього разу це не допомогло і не зупинило потойбічне створіння. Рука видовжилась, перетворившись на лапу, міцно обхопила Саманту за талію і відірвала від підлоги.
Сем приготувалась опиратись, кричати, гризти і голосно співати сумні пісні про безнадію і марність життя – усі способи могли стати у нагоді. Але раптом опинилась у цілковитій темряві, а кілька секунд потому розплющила очі і побачила довкола себе дивовижно гарну галявину. Десь поміж рясних гілок розкішних дерев цвірінькали пташки, у кущах з квітами дзижчали бджоли і тріпотіли метелики. Сонце стояло високо у небі і приємно зігрівало маківку, в той час як вітерець легенько пестив обличчя Сем
– Де це ми? – здивувалась вона.
– У Потойбіччі, це ж очевидно.
Сем скоса подивилась на нього. Він помітив недовіру в її погляді і посміхнувся.
– Нічого, ще навчишся заходити сюди через головні двері. Ходімо.
Вони полишили галявину і попрямували до лісу, у самісінькі хащі. Ухиляючись від гілок, врешті-решт вони вийшли на стежку і шлях став більш означеним. Сем йшла позаду Володаря і подумки питала себе: як її мозок, з яким у них повне порозуміння, міг спокійно погодитись на сумнівну ідею – слідувати за незнайомцем у потойбічні хащі?
“Бо ми були тут безліч разів. Бо ми знаємо, як звідси вийти. Бо ми можемо ходити крізь Двері…”
Стежка привела їх до іншої галявини – такої ж гарної і квітучої, але значно меншої за попередню. Зате тут було облаштоване кубельце для затишного відпочинку: майданчик для вогнища, дерев'яні лавки довкола і невеличкий столик поряд. Зараз на ньому стояли кошики, в одному з яких Сем побачила посуд, а з іншого стирчали клаптики ковдри.
Володар чекав, поки вона роздивиться все, а потім озирнеться на нього. Тоді він дістав із кишені коробочку, відкрив її і опустився на одне коліно.
Сем зблідла.
– Жартую, жартую… – зі сміхом він піднявся (на його одязі й досі не було жодного пилу і бруду) і наблизився. Він простягнув коробочку Сем, вона зазирнула – і звела очі на Володаря, очікуючи пояснень.
– Ти маєш надіти цей перстень.
Знов цей люб'язний тон, що натякав на відсутність вибору. Сем не поспішала сперечатись – спершу треба дізнатись, після якої умови їй дозволять повернутись у Дім.
– І все?
– І бажано вижити при цьому.
– І все?
– І все, – підтвердив Володар. Він очікував заперечень і відмов, натомість Сем з докором зауважила:
– Ми могли зробити це у будинку. Для чого було пхатись у Потойбіччя?
– Тут, у разі виникнення непередбачуваних обставин, я встигну підхопити твою душу і запхати в рештки. Там – ні.
– В рештки? – Сем застогнала від думки про те, що з нею може зробити ця прикраса – звичайнісінька на вигляд, такі можна побачити в кожній сувенірній крамниці.
– Ну, у тіло… Не чіпляйся до формулювань, то пусте.
Проте сам він персня не торкався. Навіть не вийняв з коробочки – просто тримав на долоні і чекав. Сем теж не хотіла торкатись; придивившись до персня, вона відчула зловісну ворожість, немов внутрішній голос вловив попередження: “не роби цього”.
– Я ж не вийду звідси, допоки не зроблю це, так? – вона зітхнула і взяла коробочку.
– Саме так.
Сем лише торкнулась персня пальцем, а ніби занурила його у льодяну воду. На якусь мить вона майже погодилась блукати у Потойбіччі вічно – зате живою – аби тільки не випробовувати долю. Але втомлений мозок волів пришвидшити неминуче, бо ж тоді все скінчиться у всіх можливих сенсах. І Саманта враз витягла перстень і наділа його на підмізинний палець. Якусь мить вони з Володарем дивились на її руку, наче та от-от мала вибухнути, чи розірватись на шматки, чи ще щось значно гірше.
– ХА! – з полегшенням вигукнула Сем і зайшлась знервованим сміхом, зовсім трохи істеричним. Єдине, що спіткало її – це холод, що йшов від персня, але це вона з легкістю могла витримати.
– О ні, – на відміну від Сем, задоволення Володаря швидко зникло, і він спохмурнів.
– Що? Що таке? ЩО?
– Мене прикликають. Тобі доведеться трохи почекати тут, – Володар заплющив очі, дослухаючись. В кілька рухів він накреслив пальцями у повітрі візерунок – довкола нього з'явився ледь видимий чорний туман, що поступово охоплював його ноги і підіймався вгору по тілу.
– Тебе – що… о ні, навіть не смій… – просичала Сем.
– Я швидко. Зніми перстень і прогуляйся поки. І не куштуй жодних ягід… не знаю, знайди собі нових друзів, чи що ви там, дорослі смертні, робите…
