Уявити лишень: весь цей світ – її сховок. Байдуже, що холодний і темний – наступної миті навколо неї обертаються величні гори і глибокі океани, визирають із пустки і ховаються знов.
Повз неї пливуть незнайомі міста, цілі країни – з крихітних цяток виростають у справжнісінькі могутні імперії, підкоряючи все довкола. Байдуже, що зникають без сліду – люди в них несправжні, пусті нерухомі оболонки, вони навіть не дихають.
Бо їх не існує.
Тут. Ніхто. Не живе.
Адже тут живе Ніщо.
Майже завжди воно виглядало як хмара. Темна й напівпрозора, і дуже-дуже м'яка, немов величезна іграшка, що її Шедо мріяла тримати у кімнаті замість склянок з піском і старезних книг, з яких мішками сипався пил. Від темряви навкруги Ніщо відділяло лише ледь помітне сяйво, що мерехтіло довкола і всередині. І то був найгарніший колір, існування якого Шедо навіть уявити не могла. В цей колір хотілось пірнути, розчинитись в ньому, не залишивши від себе ні частинки.
Так і було.
Хмара тримала її і огортала, і, неначе бавлячись, танула щоразу, як дівчинка намагалась схопити її пальцями. Звісно б в неї не вийшло. Насправді Шедо також тут не було: вона перебувала у власній кімнаті і міцно спала у своєму ліжку, поки її підсвідомість зазирала у віконце того, що існувало Поза Світами. Але ніщо не відчувалось так по-справжньому, як ці сни.
До цього Ніщо вона втікала постійно: коли батьки сварили її за байдужість, коли хвороба заважала підвестись з ліжка, коли балачки з однолітками доходили до бійки.
Воно не говорило, але відчувало слова, тож Шедо навіть промовляти нічого не потрібно. Попри своє здивування в їхню першу зустріч, згодом вона виявила, що насправді це дуже зручно.
І швидко звикла до постійних нових світів навколо, що народжувались і помирали, варто лише хмарі пропливти повз. Головне – не уявляти когось справжнього, не згадувати улюблені краєвиди, бо інакше Ніщо могло б затягнути цей образ сюди. Або зазирнути в підсвідомість у відповідь.
“Я ніколи не бачила нічого, схожого на тебе” – якось зізналась Шедо подумки. А Ніщо відповіло:
“Сім?”
Шедо нікому не казала, що тепер у неї в друзях Ніщо. Адже їй заборонили це робити за першої ж спроби – брехати можна кому завгодно у чужому світі, але тільки не рідним. Тільки не отим усім порядним людям, що оберігають культ, беруть участь в усіх зустрічах і служать могутній істоті, що живе високо-високо у небі.
– Там, де й Ісус? – якось спитала Шедо у кухарки.
–Ні, люба, ще вище, – з лагідною посмішкою відповідала та.
– Маячня якась, – бурмотіла дівчинка згодом, гортаючи третій том книги заклинань, що їх мала вивчити напам'ять і скласти іспит у матері. – Як можна молитись і не вірити, що я бачила істоту на власні очі? Нащо взагалі тоді це служіння?
Мабуть, їй просто заздрять.
Врешті-решт, вона не перша, хто бачив сни – і не лише віщі, а й ті, в яких з'являлись Ті Хто Існують Поза Світами.
Були й інші – про це і в книгах писали, і бабця Шедо розповідала: прокидались якось вранці і на тобі – очі немов підмінили, і всі довкола пошепки пліткували, що от-от. Почесний знак, що істота виявила прихильність – от тепер можна виходить із тіні й панувать над усім світом.
– А виходили в труну за кілька днів, – підсумувала бабця. – Та й таке. Ти оце прожила з такими очиськами он скільки вже – так і допетрили, що не варто всі пророцтва буквально розуміть.
– А в тих інших… у них теж були такі здібності? – поцікавилась Шедо і згодувала отруйній Волохаторотиці апетитного жука. Бабця обіцяла подарувати Шедо кілька рослин зі свого саду, як тільки вона опанує всі закляття для їх захисту.
– Та хтозна. Щось наче й було, але користі з того їм не було, – бабця знизала плечима, вочевидь обраність Обраних ніколи її не вражала. Який з цього зиск, якщо згодом тебе вкладуть на кілька метрів попід землю і годуватимеш там черв'яків, така вся обрана й особлива? Отож-бо.
“А в тебе є сім'я?”
“Сссім”
У книгах написано, що Тих Хто Існує Поза Світами багацько, всі вони мають майже невимовні імена і сплять у різних куточках Всесвіту. Але книги писали люди – і, можливо, жоден з них не бачив Їх на власні очі.
Ніщо не спала – вона пересувалась по колу, довкола себе, поміж безмежних прозорих світів, які сама ж для себе і створювала. Можливо, в неї були брати і сестри, яких звали Небуття і Безвість, а може вона була єдиною дитиною, як от Шедо.
Дівчинка все чекала, що пролітаючі образи перетворяться на інших істот, але час минав, а родичі так і не з'являлись. Хтозна чи були вони взагалі, чи може їх спіткало якесь лихо.
“Мені вже час бігти. Я ще повернусь, чуєш? Не сумуй, будь ласка.”
Нічого, тепер у Ніщо є Шедо – і їй більше ніколи не буде самотньо.
Сварки б не сталось, якби не книжки. Батько завжди занотовував усі пророцтва, щоб оголошувати їх під час поважних зустрічей. Три товстезні книги, щоб не змішувати важливе і усілякі дрібниці – і всі вони зберігались у батьковій бібліотеці, бо він був хранителем.
Інколи, як от сьогодні, до бібліотеки заходили інші поважні служителі культу: після них завжди залишалось багато брудного посуду і сморід від цигарок. Так вийшло, що Шедо також опинилась у бібліотеці і тепер була змушена ховатись серед шаф на другому поверсі кімнати. Вона не збиралась підслуховувати, просто не затуляла вуха – врешті-решт, це дорослі мали простежити, щоб в кімнаті не було зайвих вух.
Поважний служитель схилився над сторінками книги і кілька хвилин передивлявся останній запис. Зрештою він підняв голову і, подивившись на хранителя, сказав:
– Це якась нісенітниця.
Матір Шедо сплеснула руками і подивилась на свого чоловіка так, ніби щойно здобула перемогу у неймовірно складному змаганні. Він не звернув на це уваги.
– Ім'я моєї доньки з'являється вже вдруге – це не нісенітниця, – заперечив батько, і від його інтонації у Шедо захолонуло геть усе всередині. Вона звикла до того, що він її сварив, але ніколи не відчувала загрози в його голосі, як-от зараз.
Поважний служитель теж її відчув. Він обдумав слова, які збирався вимовити наступними, і дійшов до думки, що для початку краще кивнути.
– Гадаю, варто забрати книгу, щоб ми могли краще дослідити останні пророцтва і порадитись зі Старійшинами.
– Так, слушна думка, – погодився батько. – І саме час згадати, якого кольору її очі тепер.
Знов вони про це.
Колись Шедо думала, що новим забарвленням треба пишатись, але ж ні – мабуть, з часом її взагалі змусять носити темні окуляри, щоб ніхто не дізнався.
Поважний служитель дійсно забрав книгу, а натомість залишив по собі суміш ароматів, не всі з яких бабця назвала б суспільно-прийнятними, що б це не означало.
Та Шедо продовжувала сидіти у бібліотеці, бо батькам закортіло посваритись у коридорі – і вона ніяк не могла прослизнути повз них непоміченою. Лунало багато слів – поганих, образливих і незрозумілих, але поганих однозначно більше. Згодом до розмови доєднався звук розбитого скла – судячи з усього, якійсь з сімейних фотографій не пощастило опинитись на материному шляху.
Розмова не вщухала, але немов віддалялась, тож згодом Шедо вже не розуміла ні слова – тільки чула хаотичне відлуння. Пізній вечір і очікування втомили її швидше, ніж з'явився шанс втекти, тож сон наздогнав її на підлозі бібліотеки.
Безмежний темний простір заколисував її. Шедо пливла на хмарі, мов на слабких хвилях, торкалась пальцями верхівок прозорих гір; зануривши долоню у води океану, направляла безжальні хвилі на беззахисні міста і ті повільно щезали. Немов той дим від цигарок служителя.
“Як гадаєш – я нісенітниця?”
“Сім?”
“ Може мені все це ввижається? І ти теж? Розумієш, погане стається завжди, а ми ж з тобою були не завжди – от і маєш. Може вони були праві”.
“Сссім…”
А от мати одразу все зрозуміла – мабуть теж вважала, що вона, Шедо, нісенітниця якась, і їй не місце у книзі пророцтв. Швидше, в лікарні. Бабця казала, що там місця вдосталь – "усім щурам невіруючим вистачить".
Цікаво, що вирішать Старійшини. А що, як їм не сподобаються пророцтва - особливо те, останнє? Що, як вона стане…
“Сім?”
“Так. Загрозою”.
Голос матері почувся здалеку, немов поступово виринав із води, і зрештою прокотився відлунням, як та хвиля, що накрила неіснуючі міста, і замкнувся навколо Шедо. Він містив десятки материних інтонацій – від ніжного побажання на ніч і до розлюченого крику, і всі вони лунали одночасно, допоки не злились в одне. Прозорі темні нитки з вкрапленням сотні кольорів, схожі на тонке павутиння, сплітались у розмитий образ.
“О ні. Ні, ні, припини!”
Шедо підхопилась на ноги, з широко розплющеними очима дивилась на образ, усіляко відганяючи від себе думки про матір. Та було вже запізно. Напівпрозорий силует жінки простягнув руку до Шедо і вона спробувала вхопитись за неї, як робила це завжди. Вони тримались так міцно, що дівчинка відчула присутність матері. А потім її поглинуло Ніщо.
“Шість”
