На залізничній станції "Strawberry fields" прибуття потягу очікувала лише одна людина. Це був стрункий високий чоловік середнього віку, вбраний у чорний піджак, білу сорочку і темно-блакитні джинси. З під чорного капелюха виглядало коротке, але не підстрижене темно-русяве волосся.
Незабаром з'явився поїзд. Він наближався до станції повільно, з шумним ричанням і стогіном, і врешті-решт пригальмував.
Якби провідниця поцікавилась щодо документів, чоловік посміхнувся б і відповів: його звуть Рен – і це все, що їй потрібно знати. Але вона не вимовила ані слова; її розгублений погляд немов проходив крізь нього, і згодом вона просто відступила вбік, звільняючи прохід.
Піднявшись східцями, Рен відчинив двері вагону і зайшов усередину. Місця було вдосталь, адже окрім нього у вагоні не було майже нікого – тільки старий чолов'яга, який зручно вмостився й не виринав зі швидкоплинного сну, та молода жінка, що сиділа позаду нього і дивилась у вікно.
Рен одразу її впізнав.
Йому знадобилось шість кроків, щоб наблизитись і зайняти місце поруч. Він витягнув з кишені смартфон, натиснув на "Нотатки" і відкрив перший запис:
"Едвард Пембрі, 67 років; шість годин, двадцять три хвилини, чотирнадцять секунд"
– Отже, Шостий, тебе можна ловити на живця, – підсумувала Шедо, дивлячись у вікно.
– Шостий?
Раптове прізвисько розвеселило його. Рен дивився на неї – тепер зблизька – і на місце колишнього здивування її здібності бачити його прийшла зацікавленість. Тепер він міг роздивитись її обличчя – і навряд вона очолювала список красунь рідного містечка, але щось в її рисах здавалось Рену напрочуд приємним.
– Я гадала, ти був одним з тих злочинців. Але ж ні, звісно ні, – вона нарешті відвернулась від вікна і подивилась на нього – і на коротку мить Рен затамував подих. Її очі, сірі з відтінком аметисту, немов бачили його самісіньку сутність і зазирали в підсвідомість. Цей відтінок не успадкувати від батьків, і він не якась рідкісна мутація.
Це тавро.
– Моя прикра помилка, – додала Шедо, ледь посміхнувшись. – Не щодня зустрічаєш Ловця Душ.
– І ця нова зустріч теж не випадковість, – погодився Рен. Його погляд перемістився на старого, що спочивав на сидінні попереду. Вже дві хвилини як сконав, тихо й безболісно уві сні, хоча й не заслуговував на це. Проте Рен не суддя жодній живій (і тим паче мертвій) істоті – він лише мисливець і супроводжувач.
Питання в тому, звідки про це відомо відьмі? І як багато вона знала, і – що найважливіше – наскільки сильними були її здібності.
Потяг прямував у далечінь, таку забуту й оповиту моторошними чутками, що подорож туди вважалась майже примусовим задоволенням. Їй присвячували і жарти, і прокльони, нею лякали неслухняних дітлахів і присвячували вірші.
То було лігво нездійсненних мрій, зпустошуючого суму і нав'язливого страху.
– Там мій будиночок для відпочинку, – пояснила Шедо, вказуючи на кінцевий пункт призначення, який розташувався у кінці мапи, що була намальована на паперовій картці. Їх залишали час від часу на сидіннях, щоб пасажири могли звіритись з маршрутом без допомоги персоналу.
– Відпочинок в перервах між служінням могутній жахливій істоті? – уточнив Рен.
Шедо збиралась пожартувати, як робила це завжди і при будь-яких обставинах, аж раптом передумала. Замислилась на кілька секунд і зітхнула.
– Не все в цьому житті приносить нам задоволення, – відповіла вона. – Принаймні я матиму ще одне, наступне, буде мені компенсація. Моя черга ставити питання: що робить твій перстень?
– Подобається? – посміхнувшись, Рен підняв руку і показав прикрасу, що міцно трималась на підмізинному пальці. – Нічого особливого, але інколи стає в нагоді.
Те, яким жагучим поглядом відьма роздивлялась перстень, ще більше розвеселило Рена. Вона, мабуть, одна з небагатьох, хто міг бачити Ловця Душ, говорити з ним, але справжньою метою цієї зустрічі виявився якийсь недолугий шматок мінералу.
– То нащо ти мене чекала, відьмо? – насправді він був не проти затриматись ще на деякий час – можливо навіть до моменту, коли вони опиняться в далечіні, але робота кликала.
Буквально. Душа старого випливла із тіла, озирнулась і завмерла у повітрі навпроти пари пасажирів. Напівпрозора, вона все ж зупинила погляд на чоловікові - і то був вельми засуджуючий погляд.
– Хвилинку, Пембрі, – Рен зробив жест вказівним пальцем і повернувся до Шедо. Відьма бачити дух старого не могла, але й не здивувалась.
Бо в цей час її руки вкривались незліченною кількістю крихітних чорних символів, що складались у хвилясті візерунки і тонкі лінії павутиння. Між ними сяяли крихітні аметистові цятки, пульсували, згасаючи і знов.
– Мені потрібна послуга, Ловець Душ. Навіть декілька, – відповіла Шедо і торкнулась спочатку персня, а потім провела пальцями по його зап'ястю. Доволі неочікуваний жест, але попри те, що Рена не бачили смертні, сам він себе бачив пречудово у всіх порядних дзеркалах.
" – І там є чим милуватись".
– Вибач, люба, багато справ, які не люблять чекати, – Рен не втримав короткий сміх. – Сходимо на побачення якось іншим разом.
Він піднявся і зробив крок до старого, простягнув йому руку, яку дух одразу схопив і вже не відпускав. Напівпрозорість, зіткана з білого й сірого, тієї ж миті сповнилась ледь помітного фіолетового сяяння.
Позаду донісся ледь чутний шепіт - це відьма накладала останні закляття утримання. Рен відчув як щось невидиме обхопило його тіло, немов тенетами обплутало, так міцно, що він не міг поворухнутись. Не міг вимовити жодного слова, і навіть очі повільно заплющувались силоміць.
Він похитнувся і напевно б впав, якби Шедо своєчасно його не підхопила. Вона допомогла йому опуститись знов на сидіння – і останнє, що побачив Ловець Душ, перш ніж опинився у проваллі без відчуттів, це задоволене обличчя відьми.
– Кажу ж – "можна ловити", – наостанок почув Рен. – Почекають твої справи, от побачиш.
