Я відчиняю старі, оббиті дерматином двері. У під'їзді я зустрічаю молоду сусідку, вона щось тихо кип'ятить у дірявій ложці. Біля під'їзду недорозвинені діти розбивали один одному голови, виборюючи труп облізлої кішки.
А на зупинці, як завжди, по вівторках, на землі лежить задушене щеня у рваній торбинці. Поруч лежить безхатько, можливо не дихає, але міцно обіймає обісцяну м'яту пачку насіння у калюжі крові. Поруч стоїть знак "Потри сторінку, аромат оживе під твоєю рукою", я втираю.
Завжди проходжу заморожене будівництво, спостерігаю, як діти крадуть цеглу, кидають один одному в голови. І на все це похмуро дивиться обшарпаний недобуд. А віддалік іржавий старий будівельний кран хитається на вітрі, з нього вчора знову зірвався зацєпєр. А двірник, тихо матюкаючись, знову відмиває кишки від асфальту.
Тут праворуч, за перехрестям ліворуч до школи. А там діти з молодших класів на перерві нюхають клей за рогом, поряд лежить тіло з пакетом на голові, кажуть — це Мишко з сусідньої панельки, спочатку сидів на ацетоні, але потім підвівся і полетів. Мабуть, не довго літав, довелося впасти, а впав там, де все й почалося.
Чую, товарняк гулко торохтить у далечіні, підходжу ближче, а на залізничному переїзді лежить обезголовлений труп, в обіймах була пляшка з чимось прозорим, а поряд лежала голова. І знову звичайний індивід втратив голову у боротьбі із сірою повсякденністю.
Сумно усвідомлювати, як соціум прогинає скрєпи наших душ, ось невдаха б'є дружину на кухні, прямо на очах ікон. А діти тихо слухають, запам'ятовують, їм потім все повторити доведеться, а на помилки часу немає, репетиція з ляльками, іграшками: у дівчаток драма на кожному кроці, а у хлопчиків—що не конфлікт, так ядерна війна.
Гарно сипле за вікном попіл, температура падає, падають люди, вішаються на ліхтарних стовпах, лайнова інсталяція, скажу вам. Ось, наприклад, мій сусід Костян, йому голову знесло у дворах гойдалками метадоновими. І ось я йду за торішнім хлібом і обезголовлений труп крокує в аптеку за зєльонкой, нам з ним по дорозі. Він повертається і просить закурити. Запитую його "Як там, Костян?" він клянче сотку в борг і відповідає "Даю голову на відсікання, завтра поверну!". Я дивлюся на нього, як на хлюща і мовчки тицяю півтинник. Костян так невдоволено хрюкнув, насупився, міцніше стиснув голову в руках і додав крок.
Заходжу в аптеку, фармацевт тихо виявляє потребу, прошу найдешевші кондоми та аскорбінку, а він, посміхаючись тицяє Лапірамід та Амітріптилін. Забираю з прилавка кондоми, жую аскорбінку та розумію, що гума мені вже й не потрібна, мрії проникли в голову.
Як завжди, по вівторках, проходжу повз жінку: цікавий персонаж, скажу прямо. Вибиває із сусідської кішки все лайно, за хвіст тримає, об землю хлищить, а лайно по всьому району розлітається. Бачу, мужику на плече трохи потрапило, а він усміхається і під ніс, гугняво так, каже: "Та це на щастя, на удачу, не заржавєєт!" І цікаво так, лайно робить людину щасливою, особливо коли воно не ззовні, а всередині черепної коробки. Ось Костян, наприклад, докторську на цю тему захистив, їм лайно рухає по буденності 23/7, а годину він приділяє мастурбації.
Костян, собаки з'їдять твою блювотину, а час стоїть твої вчинки. Пам'ятай про це, обсикаючи ліфт.
Щось не втуди мене понесло, а поки цей бруд писав — і додому дійшов.
Вчора я приготував свої амбіції на вечерю, вони були чудові на смак, а соус саможаління чудово його доповнював.
Я зачиняю двері, оббиті дерматином, лягаю в труну і думаю: "Ну і нахуй я взагалі вставав?!".
