Випадковий перехожий після важкого робочого дня зупиняється біля вивіски «Кава» та відчиняє двері, заходячи в приміщення з не дуже новим (навіть старим) ремонтом. Затишне місце, в яке майже завжди ходять одні й ті ж самі відвідувачі. В стінах цього закладу сталося багато: знайомства, сварки, пропозиції, втрати.
Христина керує кав'ярнею в маленькому містечку вже три роки, проте знає та ненавидить це місце все своє життя. Дівчина не хотіла продовжувати справу батьків, які й самі продовжували справу своїх батьків. Їй завжди здавалося, що ця кав'ярня не сімейний бізнес, а сімейне прокляття. Щось в цьому місці здавалось їй містичним та моторошним. Усі власники кафе помирали прямо в ньому – несподівана зупинка серця, нещасний випадок з люстрою, самогубство у вбиральні й так далі. Христина не вірила у випадковості та боялась цього місця понад усе на світі, дарма що проводила в ньому більшість свого часу. Вона, як і батьки, з певних причин не змогла вступити в коледж та почати нове життя і була твердо переконана, що це через прокляття. Ця кав'ярня – єдина доля кожного з її родини. Саме тому вона не планувала створювати власну сім'ю – сподівалась покласти край «нещасним випадкам».
Кафе було достатньо прибутковим, щоб триматись на плаву, але недостатньо, щоб мати змогу найняти персонал, тож Христина поралась сама. Намагалась зробити усі справи до того, як піде останній клієнт – не могла собі дозволити затриматись на самоті в цьому місці.
З кожним днем дівчина відчувала все більший дискомфорт, все більшу ненависть до своєї долі. Час від часу їй снились жахіття, через які вона не просто прокидалась, а ледь не вистрибувала з ліжка посеред ночі. Вона звикла жити в страху і не вже не намагалась нічого змінити. Просто плила за течією одноманітного життя, намагаючись менше скаржитись і сильно ні з ким не зближатись. Не так давно загинули її тітка з дядьком – останні живі родичі. Тож ця дівчина знала, що таке біль втрати й не хотіла дарувати іншим це відчуття.
Чергова зміна текла повільно, у кафе сиділи вже знайомі їй люди. Саме завдяки цим постійним клієнтам Христина мала змогу себе забезпечувати та не залишалась сама, тож вона не могла не виявляти симпатії до них.
Попри безсонну ніч з кошмарами, власниця кафе була в бойовій готовності. Алгоритм незмінний: рахує гроші в касі, поки останній клієнт п'є свій напій (навіть якщо це не останній клієнт, вона має бути готова), як тільки людина виходить за двері, Христина з неймовірною швидкістю закриває касу, вимикає електрику, закриває кафе та біжить настільки далеко від цього місця, наскільки дозволяє її фізична підготовка. А прибрати можна зранку, головне не залишатись тут уночі.
Однак сьогодні на дівчину чекають неприємні новини. Зранку постачальник не приїхав. Зазвичай, коли він не з'являвся у зазначену дату, завозив продукти на наступний день, тож Христина намагалась не перейматись. Проте, дивне відчуття не давало їй спокою. Мабуть, звичний песимізм дівчини змушував очікувати неприємностей.
Телефон у задній кишені завібрував, дівчина витягнула його та, побачивши напис «Коля кава/чай» прийняла виклик.
- Привіт! – у її голосі відчувалось певне хвилювання.
- Привіт, Христю. Вибач, що не заїхав зранку, були певні проблеми. Я завезу продукти через 3 години, добре? – у голосі Миколи зчитувалось почуття провини, але він навіть не уявляв, наскільки страшною ця новина була для неї.
У Христини в середині все похололо. «Через три години» означає, що доведеться чекати дві години після закриття. Дівчина залишалась у кафе ввечері на самоті максимум на пів години. Від хвилювання почала паморочитись, Христина хапала ротом повітря і намагалась знову заговорити.
- Слухай, та забий. Може завтра завезеш? – вона вичавила з себе максимально байдужий голос, на який лише була спроможна.
- Не можу, начальник голову відкрутить. Слухай, він дізнався про мої «затримки», тож тепер я просто не маю права на помилку. Саме тому я не приїхав вранці, був зайнятий тим, що мені давали стусанів. Морально, звісно, не фізично.
- А раніше не можеш? В мене справи є.
- Спробую швидше, але нічого не обіцяю, вибач. Не хвилюйся так, як завезу все, підвезу тебе куди треба. – Христина почула гудки, Микола поклав слухавку.
В середині дівчини запалала лють: він не приїхав вчасно і через це їй доведеться пережити дві години пекла. Лють змінювалась розпачем. Розпач рішучістю. Христина дуже нервувала, але вибудовувала в голові стратегію: запропонувала клієнтам посидіти довше і сказала, що сьогодні закриватись буде пізно. Спочатку це здавалось чудовим рішенням. Однак довго це не працювало та останній клієнт пішов через пів години після закриття. Тобто чекати ще півтори години.
Залишившись наодинці із кав'ярнею, вона навіть не знала як діяти: зачинити двері чи ні. Страшно буде в будь-якому випадку. А що як всередину зайде злочинець? А раптом небезпека вже всередині й втекти буде важче? Ірраціональні думки переслідували її голову. Кожна хвилина відчувалась як вічність. Усі випуски телешоу про потойбічні світи виринули в пам'яті.
Христина чула голоси, бачила, як блимає світло і нервувала, як ніколи. Межа між її хворою уявою та реальністю безжально стиралась з кожною миттю. Вона б могла нарешті відчинити двері на вулицю, але від цього стане тільки гірше – вуличка практично безлюдна, ще й темна.
- Я ненавиджу таке життя. Я ненавиджу перебувати тут. – після цих слів у Христини в голові склався план. Їй здалось, що, позбувшись цього місця, вона зможе позбутись і прокляття, почати нове життя. Вона сама не була впевнена, чи здоровий глузд ще не покинув її, але це був той рідкісний випадок, коли страх не сковує, а навпаки – змушує діяти рішуче. Христина дістала свою улюблену запальничку: рожеву, зі своїм ім'ям на корпусі. В очі першими кинулись серветки, дівчина взяла їх до рук та підійшла до штор. Христина уважно дивилась на запальничку, після кількох секунд вагань м'яке клацання розірвало тишу. Маленьке й невинне полум'я, що вона піднесла до серветок, жадібно облизало папір, поки не поглинуло його цілком. Поклавши серветки на підлогу, дівчина чекала, доки вогонь перейде на штори, щоб переконатись в успішності плану. За кілька секунд полум'я, наче хижак, охопило штори. Христина зробила крок назад. Неконтрольований вогонь перекинувся на дерев'яні меблі, усвідомлення ситуації вдарило їй в голову.
Намагаючись не панікувати, Христина попрямувала в сторону виходу, але вогонь вже її випередив. Дівчина не очікувала, що він настільки швидкий, дарма що тривожна людина мала б знати: недооцінити ворога означає привести себе до смерті. Вогонь обпікав обличчя, очі пекли від диму, а легені ледве виконували свою основну функцію. Христина оглянула приміщення і миттю пошкодувала, що обрала саме штори в цьому залі: до вікна вона потрапити не зможе, а в службовому приміщенні стоять решітки. Дівчина прикрила ніс рукавом та почала шукати телефон, але паніка не давала зосередитись. Страх, що пристрій вже давно у вогні сковував її із шаленою швидкістю. Стало зрозуміло, що живою вона звідси не вийде.
Нічого кращого, ніж заховатись від вогню у службовому приміщенні, Христині на думку не спало. Зачинивши за собою двері, вона побігла відчиняти вікно. Ламати залізні ґрати не було сенсу, тож дівчина просто сіла під вікном, підібгавши ноги та обхопивши їх руками. Паніка сходила нанівець і лише зараз вона зрозуміла наскільки виснажена. Дим поступово проникав у приміщення, зменшуючи видимість. Вікно було недостатньо великим для нормального провітрювання. Подумавши про це, Христина усвідомила, що не змогла б пролізти у нього навіть за відсутності решітки. Темрява поглинала її, витісняючи всі залишки свідомості. Розуміючи безвихідь ситуації дівчина просто піддалась.
Очі Христини засвітило світлом, знадобився час, щоб звикнути. Дівчина оглянула кімнату: білі стіни, де-не-де з тріщинами, закрите вікно з решіткою, тумбочка та більше нічого. Нічого, окрім ліжка, на якому вона лежала. Христина спробувала встати, але спроба виявилась невдалою. Як і декілька наступних, аж поки до неї не дійшло – ремені тримають тіло прикутим до ліжка.
Двері зі скрипом відчинились. У кімнату зайшла приязна жінка в білому. Її волосся було світлим, а шкіра чистою, як в ангела. З такої відстані Христина не могла роздивитись колір очей, але була переконана, що вони блакитні.
- Ви прокинулись? Як почуваєтесь – її голос звучав ніжно, навіть якось по-материнськи.
- Де я? – з цими словами дівчина відчула як важко їй розмовляти. Горло ніби напхали розпеченим вугіллям. Тоді вона зрозуміла, що це точно не рай, а приємна жінка не ангел.
- Ви знаходитесь у безпечному місці. Все буде добре, я тут, щоб допомогти вам.
Христині думки ще не проясніли, та зі слів жінки-ангела дещо вона таки зрозуміла.
- Це психіатрична лікарня, так?
- Так.
- Чому?
- Ви наразили себе на небезпеку. Ми проведемо оцінку вашого стану та зробимо все, щоб допомогти вам.
У Христини в голові спалахнули спогади. Запальничка. Штори. Вони знають, що це невипадковість.
Дівчина відвернула голову від лікарки, щоб подивитись у вікно. Всі епізоди життя промайнули короткими спалахами у пам'яті. Дитинство, проведене з батьками у кафе. Те, як тітка з дядьком без зайвих пояснень зібрали її речі й забрали до себе. Дзвінок з лікарні. Похорон. Кав'ярня у спадок. Нездійснені мрії. Декілька хвилин в кімнаті було тихо, поки на обличчі Христини не з'явилась слабка усмішка.
- Я не закінчила так, як вони.
�
