Ятки на березі темноводної річки Почайни, у приємних теплих замулених водах якої я так любив бавитися в дитинстві, майоріли затишними, й такими знайомими, кольорами маленьких циганських таборів. Саме запашний болотяний присмак плісняви на язику, меланхолійні пісні москітів, що ними повнилася місцина, та звуки поножовщини, відлуння яких розносилося долиною, й робили це місце по-домашньому своїм. Тут можна придбати усе, що заманеться, і, навіть, більше.
— Гей, опудало! — гукнув ром. — Давненько не бачилися! Що привело цього разу?
Серед мого народу я — біла ворона, в прямому сенсі. Мене цікавили теологічні принципи буття — питання, які більшість ігнорували. Усі особисто знали Чорта, з кілька разів за своє нежиття бачили Люципера та, коли мова заходила про святих, замовкали. Можливо, через архаїчну постанову Культу про каторгу за згадку імені бога, яка на сьогодень давно вже втратила актуальність через домінування матеріалізму, атеїзму та прагматизму в культурі.
— Бабуся Кікімора, як завше, за нитками послала, — відповів я цигану, рушаючи в бік літерняка пана Безбородого, що стояв наприкінці довгої кривої стежі між гарбами та мажами, що повторювала своїми контурами вигини річки. Чому саме до нього? Бо, окрім водорослєвих ниток, цей пан мав багацько й іншого на продаж, яке могло зацікавити мене.
У цього напівцапа були свої домовленості з бабцею, тож він швидко передав мені клубок, одразу відряджаючи в зворотній путь. Та я збирався затриматися в нього ще на кілька сотень ударів людського серця.
— Кажуть, пане, що на продаж маєте ви й дещо більше, аніж просто нитки для кікімор — мовив я.
— Тебе цікавить щось конкретно, хлопче? — запитав той, та, отримавши відповідь, хитро звузив очиська. — І що ж ти готовий запропонувати навзаєм?
Ігри на болотах Либіді, крім природного задоволення від заманювання в трясовину заблуканих подорожніх, приносили й користь. От уже кілька осенів поспіль я збирав різноманітні коштовності людиськ там, біля дому, деякі з яких і запропонував торговцю. Посміхнувшись, він вихопив з моєї долоні прикраси, оглянув їх, та сховав у кишені.
— Біблії не маю, але можу запропонувати дещо інше, — і він простягнув мені невеличку книжечку в твердій палітурці, із витисненим на ній написом «Молитовник».
Опівдні наступного дня, в той час, як бабуня вже 13 сон бачила, я не спав. Полуденне сонце сліпило, на шиї висів срібний хрест, що його я зірвав із дівчинки-утоплениці торік, а перед очима лежав розкритий молитовник. Я перехрестився, й почав читати вголос...
