«Абонент не може відповісти на ваш дзвінок. Залиште голосове повідомлення після звукового сигналу».
— Візьми слухавку. Візьми слухавку, будь ласка!
Після чергової спроби додзвонитися, раптово вийшло. Знайомий глухий голос дещо апатично вимовив: «Алло?»
Намагаючись вмістити якнайбільше інформації в короткий проміжок між прийняттям дзвінка й відключенням виклику, квапливо затараторила.
— Тільки не скидай. Мені погано. Я помираю.
— Зрозуміло, — віддалений голос пролунав розчаровано. — Нічого нового.
— Ні, — заблагала вона. — Вислухай!
— Тобі завжди погано, — по той бік помітно роздратувалися. — Ти через день помираєш!
— Зараз усе інакше. Тепер — по-справжньому. Були аналізи. У мене на руках висновок. Діагноз...
— Я знаю діагноз, — обірвав співрозмовник. — Ти — формена ідіотка.
І повісив слухавку.
— Наволоч!
У гримерку вбігла веснянкувата дівчина:
— Тобі на сцену. Аню, чуєш мене?! Пора виходити на сцену! Всі чекають.
— Він кинув слухавку, — проридала вона.
— Зберися! Зараз не час розкисати.
— Коли йому хочеться, він тут як тут. А коли щось потрібно мені...
— Не зациклюйся. Пізніше все вирішите. Помиритеся.
— Тобі легко говорити!
— Ой, та скільки разів уже було. Все налагодиться.
— Ти не розумієш. Я помираю. А він навіть не хоче зі мною розмовляти!
— Заспокойся. Ти не вмираєш. У тебе не та стадія, — дівчина взяла її за плечі та наполегливо потрусила. — Це лікується, розумієш, лікується!
Двері відчинив захеканий адміністратор:
— Дівчата! Що тут у вас за посиденьки?! На сцену, швидше, на сцену!
Хтось сунув у руки гітару. Хтось легенько виштовхнув з-за лаштунків. Опинившись на очах безлічі людей, відчула раптовий приплив умиротворення.
Ні хвилювання, ні думок. Нічого.
Долоня лівої руки обхопила гриф, подушечки звично лягли на правильні позиції, беручи потрібний акорд. Пальці правої руки стиснули медіатор, який взявся невідомо звідки.
Люто вдарила ним по струнах.
Сльози висохли. Очі застигли, дивлячись в далеку невидиму точку. Обличчя витягнулося, набуваючи страждального виразу.
Почала викрикувати у мікрофон слова тексту, миттєво розгойдуючи зал вібраціями, що виривалися з перенапружених нервів.
Абсолютно при цьому не розуміючи, що власне співає. Можливо одну зі своїх пісень, можливо кавер на чиюсь чужу.
Не важливо насправді що звучало з вуст — публіка одразу забилася в істериці. Воно й не дивно — сила її голосу звично приводила аудиторію в стан екстазу.
Пісні йшли одна за одною, без перепочинку. Сет дуже короткий — їй необхідно впихнути якомога більше композицій у виділений на фестивалі півгодинний проміжок.
Коли вона, осяяна місячним софітовим променем, раптом замовкла, застигнувши в ефектній позі з гітарою навпереваги та піднятою до стелі долонею, залишковий дзвін струн, перш ніж вщухнути остаточно, ще кілька секунд плив над залою.
Коротка мить абсолютної тиші різко змінилася гуркотом овацій. Присутні немов одночасно збожеволіли. Щось нестримно кричали, свистіли, тупали ногами.
Помалу відходячи від виступу, вона дещо розгублено спостерігала за скаженою реакцією натовпу.
Зазвичай ця мить концерту найрадісніша, але не тепер.
Адміністратор за лаштунками наполегливо намагався привернути її увагу до себе.
Час, схоже, вже вийшов, проте Ані раптом захотілося трохи побешкетувати. На обличчі з'явилася блукаюча напівпосмішка.
— Хочете ще?! — викрикнула щодуху.
— Так! — єдиним хором голосів відповіла публіка.
— Тільки подивися, цим усе подобається, — пробурмотіла вона, немов звертаючись до невидимого співрозмовника. — А тобі чого вічно не вистачає?
Проігнорувавши докірливий погляд конферансьє, впритул наблизила губи до мікрофона:
— Що ж, — вимовила трохи зловтішно, одночасно поправляючи заплічну шлейку гітари. — Буде вам ще!
Надовго розгулятися, втім, не дозволили. Перечекавши дві пісні, відключили «апарат», примушуючи піти зі сцени.
Поки поверталася до маленької гримерки вузьким коридорчиком, її переслідували чужі шанобливі погляди й приємні, підбадьорливі, нашептані вслід слова.
Раптом якийсь симпатичний юнак виник просто перед носом.
— Вітаю! — випалив він, мимоволі перегороджуючи дорогу. - Це було... ви чудові! Що за виступ!
«Шанувальники... такі всі однакові, — стомлено подумала вона. — От чого ти ніяковієш? Сміливіше, друже!»
— Просто немає слів!
Слухати далі бажання не виникло. Запитала прямо:
— Хочеш мене?
— Що? — хлопець від несподіванки сторопів.
Ткнула йому пальцем у груди.
— Ти. Хочеш мене?!
Юнак здивовано подивився на всі боки. Сконцентрувався на її обличчі. Видихнув приголомшено, схвильовано-радісно:
— Так.
— А от фіг тобі! — скрикнула вона й розреготавшись наче ненормальна, зникла в підсобці.
Вже за мить, веснянкувата дівчина знову намагалася її хоч трохи заспокоїти:
— Аню, ну ти чого? Навіщо знову ридаєш? Подивися, який успіх!
— От тільки на біса він мені здався, той успіх? — патетично схлипувала вона. — Без нього!..
— О, боже. Ну, що за дурниці? Завтра хтось зі спільних знайомих пояснить йому, що в тебе дійсно недуга. І він одразу прискаче. Ось побачиш!
— Не прискаче.
— Чому?
— Йому по-фі-гу!
— Залиш. Він тебе любить, я ж знаю...
На самоті залишаючи концертний зал, з гітарою в заплічному чохлі, раз по раз натрапляла на старих знайомих. Як на зло.
— Ганнуся! — вигукували зустрічні. — Ти сьогодні видала! Бомба! Ось так виступ! Наші всі в шоці. Господи, ну й талантище!
«Змовилися, чи що? Навіщо мені все це?.. — нав'язливо розмірковувала вона, купуючи в магазині дешеву випивку, неквапливо крокуючи додому, спустошуючи дорогою пляшку, що здавалася бездонною. — Якщо йому не потрібна?»
— Я йому не потрібна! — вигукнула, замість привітання, нічному світу, опинившись раптом посеред порожнього мосту.
Відповіді не прозвучало. Лише знята з плечей і приставлена до огорожі гітара, застебнута в чорний чохол, безмовно їй апелювала.
— Не-по-тріб-на! — вигукнула тихіше, уважно вслухаючись у вимовлене слово; ретельно розсмакуючи його звучання на язику.
Зірки мерехтіли так само байдуже. Серпастий місяць затягнуло напівпрозорою хмарою, від чого той здавався трохи зловіснішим, ніж зазвичай.
Самотній мотоцикліст стрімко перетнув міст, на клаптики розірвавши та розвіявши за вітром застиглу надрічкову тишу. Остаточно заглушивши слабкий звук її голосу.
Тиша, втім, незабаром згустилася знову.
Шуму стромовини чутно так і зовсім не було. Тільки мерехтливий, чимось заворожуючий блиск швидкоплинної тягучої маси та бурхливе кружляння вирів нагадували про те, що річка на місці.
Гранично ясно стало одне. Кричи в ніч, або не кричи — жодної відповіді все одно не дочекаєшся. Прикре розуміння, яке змусило міцніше вхопитися за вертикальні стійки поручнів.
— Коли помреш, — процідила крізь зуби, ковтаючи п'яні сльози й ставлячи каблук на нижній горизонтальний поручень. — Усе, що сталося, одразу почне для оточуючих щось означати. А доти — ні хріна.
«Те, що зазвичай відбувається — просто убоге, препаскудне життя. А потім... після нього... — розмірковувала вона, розкидаючи для рівноваги руки в боки та потихеньку встаючи в повний зріст на поручнях мосту, — ось тоді воно вже перейде в розряд легендарного».
Річка, в місці падіння тіла, ледь помітно сколихнулася, а слабкі хвилі майже невловимо розбіглися в протилежні боки. Так, ніби диявол, нітрохи тим не красуючись, лише злегка розправив свої чудові чорні крила.
І нічого більше в навколишньому світі не змінилося.
