Мати Океану

Через двадцять років

ви будете більше розчаровані тим,

що не зробили, ніж тим, що зробили.

Отже, відчалюйте від пристані.

Піднімайте вітрила й ловіть попутний вітер.

Досліджуйте.

© Марк Твен

Легкий туман над океаном повільно танув під ніжними поривами вітру та несміливими променями сонця, що ледве прокинулося. Вони ласкаво торкалися мого старечого, в’ялого обличчя, змушуючи заплющити очі.

Кожен ранок я зустрічаю тут, на найвіддаленішому пляжу, вдивляючись в брехню Океану, та шукаючи відповідь на одне-єдине питання. Нехай я вже старий, але всі мої думки застрягли в тому самому дні, не даючи насолодитися теперішнім і просто жити далі. Навіть коли я намагаюся відпустити все та повернутися в момент, спогади рвучко хватають мене та тягнуть назад, у глибину в’язких і липких думок. Від них неможливо позбутися: ці картинки в голові не змити сильним літнім дощем, не викреслити, не вирізати, як поганий шматок м’яса. Від них не втекти. Ні-ку-ди.

- Дідусю! – дзвінкий голос прорізав кришталеву океанську тишу.

Мені не потрібно було обертатися, аби впізнати гостя, що наближається. По берегу, хлюпаючи маленькими ніжками, біг мій єдиний онук. Ще сонна крижана вода кусала його ніжні п’яти, але він не подавав вигляду й своєю променистою усмішкою затьмарював саме сонце. Як завжди, з його появою липкі й неприємні думки, що крутяться в моїй голові, сховалися у потаємні коридори моєї свідомості, не в силах чинити опір чарам маленького Рідо.

Він підбіг до мене, гордо скидаючи догори гострий, як у мене, ніс. У перлинно-сірих очах бігали жваві іскри сміху та радості, але онук поставив запитання надто серйозним тоном, нагадуючи свого батька:

- Тобі не набридло щодня приходити сюди так рано, діду? Ти міг би спати, скільки тобі влізе. Адже тебе тато не чіпає і не змушує прокидатися в такий час і плисти в Океан!

Куточки тонких блідих губ поповзли вниз, показуючи, як Рідо засмучений цим. Він поглянув на мене з-під лоба, і був скоріше розчарований не фактом моєї втрати солодких хвилин ранкового сну, а тим що в нього це відібрали. Як і всі дитячі, але дуже важливі радощі та витівки.

– Та ти ж знаєш, я не люблю довгих лежань у ліжку вранці без діла. Адже кожна хвилина дорога.

Промовивши це, я відвів очі, намагаючись сховати сором кудись углиб свого розуму, заглушити його невгамовне дзижчання в голові. Ось дожився, почав брехати власному онукові. «Кожна хвилина дорога». Саме тому я витрачаю кожен початок дня на те, що прокручую по хвилинам своє минуле, копаючись у ньому, як у купі старих списаних сторінок, наче можу щось перекреслити так, щоб не залишився слід. Але я не можу. І ніколи не зможу.

Рідо присів біля мене, відволікшись на те, як красиво сонце розмалювало воду відблисками. Його нахмурені брови повернулися у звичайне положення, що свідчило про повернення гарного настрою. Ось що я найбільше любив у цьому хлопчику – він завжди у моменті, тут і зараз, як і треба дитині. Те, чого мені не вистачає, хоча б крихітку цього вміння.

Він почав ділитися найпотаємнішими переживаннями та тим, як йому не подобається кожен день відправлятися на нудну рибалку, вчитися керувати човном. Але в ньому жевріла надія, що за добре зроблену працю тато похвалить його та все таки дозволить Рідо сходити у сусіднє селище хоч трошечки пограти з друзями. Він також розповів мені, як хоче вийти за Океан, перетнути Межу, побачити нові поселення, пізнати Світ, який розкинувся там, немов величезна намальована мапа. Рідо казав, що колись бачив таку, лише на мить, але ця картина настільки вразила його, що тепер він просто повинен дізнатися, що насправді приховує в собі Світ.

Спочатку я слухав онука, радіючи його сміливості, готовності пізнавати все, що є навколо, та себе в цьому середовищі. Але чим більше Рідо розпалявся у своїх фантазіях, тим частіше мене відволікала думка. І тоді я усвідомив, як же онук не схожий на власного батька, а ось на дядька – дуже…

В ту ж мить хвиля болючих спогадів захлиснула мене з новою силою. Фрагменти одного жахливого дня миготіли перед моїми очима, груди стискала невидима рука минулого, настільки сильно, що я не зміг зробити повний вдих. Мені стало моторошно, немовби я знов опинився Там, але тепер подія повторювалась без жодної зупинки: доходила до пікової точки, а потім починалася знову. Я відчував, що у мене не було сил стримувати цей потік, мені ставало боляче не тільки морально, але й фізично. І тоді я дозволив собі, знову, як і сотню разів до сьогоднішнього дня, захлинутися та погрузитися у ці хвилі розпачу та страждань.

Я повернувся й по стурбованому погляду онука зрозумів, що Рідо також помітив зміну настрою на моєму обличчі. Я закрив очі, бо витримати погляд було неможливо. Найбільше за все зараз я мріяв про те, аби більше ніколи не відкривати їх та забути все, як похмурий, невеселий сон.

Рідо схвильовано схопив мою руку та прошептав так, як дорослий пропонує малюку солодощі, аби той тільки заспокоївся:

– Діду, а поплили зі мною сьогодні! Я не хочу плити з татом, він постійно мене сварить, говорить, що я неправильно все роблю, та… І взагалі, каже, що я бовдур. А з тобою я хочу, дуже-дуже хочу! Нам буде так весело разом, ти тільки-но уяви: ти розкажеш мені всі історії, які траплялися з тобою раніше, зі Скелястим Берегом, а потім ми проводим сонечко, яке втікає спати за Океан. І повернемося додому с тонною риби на вечерю. Давай, га?

На обличчі хлопчика було стільки радощів від того самого солодкого передчуття здійснення бажаного. Я розумів, що в його голові вже промайнули описані ним картини і він не заспокоїться, поки не побачить їх наяву. Але я не міг. Просто не міг. І, напевно, не зможу ще дуже довго, якщо… якщо не все життя.

– Рідо, ти знаєш, я більше не плаваю в Океан. Я працюю на березі, поселення потребує мене тут, – я намагався вкласти в цю промову всю свою строгість. Але ці слова не мали вплив на онука.

- Невже мисливці не обійдуться без тебе один день?! Тим паче, таку велику тушу зловили нещодавно, та й тільки завдяки тобі, вони нічого не вміють, зовсім нічого, а ти ще й ризикуєш життям заради них! Невже ти не можеш відпочити один день?

«Ризикую, тому що хочу, аби його забрали» – промайнуло в голові.

Я лише покачав головою, не знайшовши ніяких слів у свій захист. Онук нахмурив брови, а по виразному обличчю пройшлась хвиля злості.

Ще декілька довгих та тягучих моментів ми сиділи у цілковитій тиші, в обіймах вже палючого сонця, але все ще крижаного вітру. Крихітні каплі величної водяної гладі долітали до нас, приземляючись на щоки та залишаючи холодні уявні вм’ятини.

Першим не витримав Рідо.

– А ти тоді розкажеш мені ту саму історію? Пам’ятаєш, ти обіцяв мені повідати її, коли я виросту? Я одразу же піду, обіцяю! Будь ласочка, дідусю, будь ласка, будь ласка, будь ласка!

Ці слова викликали новий прилив лячних думок та тривоги. Ця подія не повинна була ніколи згадуватися, а тим паче, розповідатися. Адже Мати все чує, вона помститься, бо ніхто не може бути свідком Повернення. Вона знову забере, знову візьме до себе, як того бажають її дурні, жахливі закони.

Я намагався ухилитися від цього, перевести тему, аби не розповідати цю історію знову. Досить і того, що вона кожен день та кожну секунду робила мені настільки боляче, немовби моя нога застрягла у мисливському капкані. Мені не хотілося знову гірчити нею язик, обпалювати небажаними словами горло, уявою малювати смертоносні картини. Але хлопчик був налаштований рішуче та, усівшись зручніше, дивився на мене очима, готовими ловити кожне моє слово та звук… Можливо, так стане легше? А, можливо, ні. Але назад шляху вже не було.

* * *

Риболовля була настільки вдалою, що через жадібність і азарт затягнулася до самого пізнього вечора. Їм хотілося використати своє везіння по максимуму, витиснути з нього все до останньої жирної краплі, поки сама Мати благоволить. І хто тепер у селі спробує дорікнути їм, що вони нічого не вміють?

Двоє чоловіків неспішно веслували, раз у раз милуючись розсипом перших бляклих зірок. Обриси Скелястого Берега – рідної домівки – вже виднілися попереду, тож поспішати й хвилюватися не було чого. Вони знали ці води як свої п’ять пальців, а в такій близькості від суходолу й поготів.

Батько й молодий син перекидалися фразами, що не несли в собі особливого змісту, і які все ніяк не зав’язувалися в повноцінну розмову. Кожен зараз думав про своє, приємна втома дзвеніла в усьому тілі, наче тендітна посудина, що має намір розбитися, щойно тіло ступить на холодний і м’який пісок.

Небо поступово похмурішало, горошинки-зірки стали більшими і яскравішими, немов літні веснянки. У цих місцях небеса вночі були такими ж яркими, наче саме сонце, тому заблукати вони точно не могли.

– Батьку, знаєш… Нещодавно я замислився... Чому в нашому селі, та й у сусідніх теж, зовсім немає жінок? – це запитання немов саме вистрибнуло з вуст сина, не даючи йому навіть часу підготуватися до розмови.

Чоловік мимоволі посміхнувся, хоча погляд став настороженим, а глибока зморшка розкреслила високе чоло. Він почав говорити тихо, але голос був переповнений захопленням і благоговінням, як глечик після ранкового доїння.

– Тому що в нас є Мати, яка створює нас, ліпить із морської глини, немов статуї, і відправляє сюди, на береги. А сама спостерігає за своїм народом із глибин підводного таємного царства. Нам жінки ні до чого, ніхто не сміє затьмарювати її.

Батько відвернувся, вважаючи розмову завершеною, а саме запитання безглуздим, адже його взагалі виникати не повинно. Він був злегка незадоволений, що син запитує настільки очевидні речі, яких його навчали з самого раннього дитинства, щойно ті вперше йшли в Океан. Невже його син недостатньо обізнаний у таких речах? Він що, поганий батько, якщо не зміг донести до нього основоположні істини самого їхнього існування і світоустрою? Або його син зовсім не може збагнути такі речі? Це змусило його скривитися – всі можливі причини вказували на те, що або він сам поганий батько, або його син нерозумний. Що те, що те було образливим для нього та його репутації в селищі.

– Але ж я читав книжки, там описувалися сім’ї, в яких були жінки! І ще розповідалося про те, що є величезний світ поза Океаном… Там боги скрізь різні або ж їх немає зовсім.

Бірюзові очі батька вмить стали злими, немов покрилися віковічним льодом. Він неспішно видихнув, намагаючись впоратися з наростаючим гнівом – все таки, краще потім знову розказати синові елементарні речі, щоб більше ніколи не виникала подібна розмова. Заспокоїтися вийшло так собі, бо голос був різким, таким, що розриває сталевий спокій навкруги:

– Будь ласка, припини забивати собі голову цими безглуздими байками. Ми вийшли з товщі Океану, дому всемогутньої, що дала нам довге, майже нескінченне життя. Все інше лише дурна вигадка божевільних людей. Коли ми будемо вдома, ми з тобою детальніше поговоримо про це, якщо ти забув все, чого тебе навчали ці роки. А зараз не гніви Океан та мене. Давай послухаємо тишу.

Але хлопець не вгамовувався, забажавши довести до кінця цю розмову, випитати все, що так довго мучило його молоду, незаплямовану душу. Він не міг більше стримувати себе, цікавість та нерозуміння того, де правда, а де брехня, з’їдали його щоночі. Хто говорив неправду: його батько та його близькі все його життя? Чи ті, незнайомці з великої землі, книжки яких він бачив? Але навіщо їм брехати, адже книги й створені для того, щоб дізнаватися з них щось нове? Щось правдиве. То виходить…

– Але, батьку, навіщо писати у книжках неправду? Якщо сама їх суть полягає в протилежному? Тоді скажи мені, а куди зникають люди зі Скелястого Берега? Чому Мати не відшукає їх у своєму Океані, чому вона не рятує власних дітей-творінь?

– Вона їх і забирає, синку. Це називається Повернення. Непокірні сини вирушають у глибини Дому, де Мати змінює їх і повертає на Береги, тільки у вигляді інших людей, – трохи подумавши, він додав: – Але ти не хвилюйся, це все на благо.

Така відповідь вразила сина до глибини душі. Щойно почуте не вкладалося в його голові, він відмовлявся це приймати, хоч і чув багато разів до цього. Лише зараз, почувши це знову, він зрозумів, наскільки це жахливо. Буря обурення, така сильна, що могла б позмагатися з цунамі, заклокотала в ньому. Тепер настала його черга злитися.

– І ти так спокійно про це кажеш? Ти не розумієш? Вона вбиває їхню особистість, мрії, прагнення, думки! І це лише тому, що хтось насмілюється засумніватися в її силі та могутності? Кожен сам для себе повинен вирішувати свою долю. І я теж сам буду вирішувати, яким буде моє життя.

Слідом за грізно кинутими словами почалася гаряча перепалка. Кожен вважав своїм обов’язком заперечити, сказати один одному образливі слова, що переходять на особистості. І ніхто з чоловіків не бажав зрозуміти і прийняти те, що вони – просто різні і дивляться на одні й ті самі речі з інших ракурсів.

Батько несподівано схопився так, що невеликий човен сильно нахилився, але за мить прийняв колишнє положення. По воді побігли невеликі брижі, порушуючи штиль.

Незабаром крики та лайка затихли, хоча чоловіки ще шепотіли під ніс невтішні фрази на адресу один одного. Але вони зрозуміли, що не зможуть змінити погляд одне одного і єдине правильне рішення зараз – заспокоїтися і припинити розмову.

Але було пізно – від їхньої сварки прокинувся Океан. Легкі хвилі побігли до берега, поступово набираючи силу й розгін. Спокій було порушено.

– Своїми криками розбудив Матір, – обурився батько, відчуваючи легку тривогу зсередини. Він знав, що це дуже не вітається і маленький укол совісті встромив у серце.

Вони почали швидше гребти, мріючи лише про спокій, затишок рідної домівки і ліжка. Повітря навколо них немов застигло і заледеніло, стало нестерпно холодно, а Луна засвітила ще яскравіше. Рибалки боялися говорити, таким скляним здавалося все навколо. Тільки хвилі, що наростали, з деренчанням прорізали простір, як гострий ніж. Подих м’якого вітру більше не пестив їхні плечі, не цілував запалі щоки, не торкався грубих долонь.

Синові було страшно, його лякала мінлива обстановка. Всередині наростало відчуття чогось неминучого, неначе все життя до цієї миті зникло. Це відчуття вперше завітало до нього, як тільки він почав хоч щось розуміти, замислюватися про деякі речі, які жителі зазвичай сприймали як даність. Саме тоді нерідко він відчував, як дні йдуть, життя минає у звичайному руслі, але не для нього. Неначе весь шлях вів його лише для одного…

– Знаєш, батьку, мені здається, за мною прийде Мати, – він запнувся на імені, яке завжди здавалося йому чужим. – Я відчуваю цю силу, ніби щось кличе мене. Вже давно. Я пручаюся, не хочу, борюся. Але це почуття... воно сильніше за мене. Напевно, тому що я мрію про інше, я не відчуваю всього того, що ви бачите в Матері, як ви живите за її порядком та правилами. І я знаю, що зрештою можу програти, адже, якби там не було, вона сильніша за мене, за тебе, за весь Скелястий Берег, але це буде не даремно.

Тієї ж миті десь із самих темних та холодних глибин водяної товщі пролунав сильний поштовх, ніби грізний велетень тупнув величезною ступнею. Човен сильно хитнуло, маючи намір виплюнути пасажирів у небезпечні води.

– Замовкни, дурень, зараз же! Ти розгніваєш Океан!

Усмішка торкнулася обличчя молодого юнака, подарувавши йому вигляд безтурботності. Таке відчуття виникає, коли ти боявся чогось так довго, але знав, що воно неминуче. І більше немає того страху невідомості, воно вже відбувається. Воно вже почалося, то ж немає сенсу більше ховатися та жити в постійному відчутті жаху.

– Знаєш, що я прочитав в одній із книжок, які ховає дядько Радін? Що колись давно Мати поневолила всіх жінок, потягнувши за собою в Океан. Вона заздрила їм, заздрила тому, що люди створюють сім’ї, що не все відбувається завдяки її волі, її контролю. Тому іноді вона забирає чоловіків, щоб створити дітей, а потім подати це як своє благословення, як її величезний та щедрий дар для нас, жителів берегів Океану. Мабуть, їй так не вистачає любові й визнання, що вона обманює всіх нас, видаючи себе за нашу прародительку.

Він випалив це на одному диханні й не здивувався, коли поштовхи стали лютішими, наполегливішими, жорсткішими. Чоловіки трималися за човен щосили, долоні нили від болю і напруження, все тіло тряслося, як у дикому танці шамана. Стихія пручалася по волі богів, які не хотіли чути такі слова у власному царстві. Вода хотіла випхнути з себе тих, хто посмів тривожити спокій.

– Але мені цього всього не потрібно, батьку! Змагатися в кількості спійманої риби, аби тебе вважали найкращим і поважали в сусідніх поселеннях. Або ж полювати на все підряд, щоб заробити авторитет. Ти кохаєш мене, і мені вистачає цього, – юнак вже не міг зупинитися, даючи волю своїм думкам та словам, радіючи, що, хоча б зараз, він може висловити все, що накипіло. Він дав собі право говорити про все те, що так давно мучило його кожен день, кожну ніч, кожну хвилинку його буття.

– Замовкни, замовкни, дурний ти хлопчисько! Ми зараз загинемо, як ти не розумієш? Це гріх, страшний гріх навіть насмілюватися думати про таке! – голос батька був одночасно злий та благаючий.

Але син посміхався, абсолютно не слухаючи крики батька. Вони несамовито гойдалися в човні, раз у раз намокаючи під черговою холодною хвилею, яка забирала дихання.

– Після Повернення я не хочу знову потрапити на Береги. Вже краще я назавжди залишуся там, у глибині Океану, стану одним цілим з рибами. Але ніколи не стану кимось штучним, стану не самим собою.

Поштовхи стали нестерпними, складалося відчуття, що Океан ось-ось розірветься на величезні половинки і безодня між ними поглине чоловіків. Вдалині почувся дивний тихий передзвін, що давить на голову, викликає свербіж і неосяжний страх. З самого дитинства, з покоління в покоління, їх вчили боятися цього звуку, адже він може означати лише одне.

– Це Мати, це Мати, це Мати... – шепотів батько, хапаючись за голову, немов збожеволілий. Він повторював це незліченну кількість разів, ніби так він міг знецінити свій страх, розвіяти дзвін, повернути час назад.

Насилу втримуючись, син підсів ближче до батька і міцно притиснув до себе, тихо, але впевнено шепочучи на вухо:

– Кажуть, коли подивишся в очі Матері, більше не зможеш спокійно жити і завжди будеш хотіти повернутися до неї. Ти маєш жити, тату. Пливи та не обертайся. Ми одного разу зустрінемося з тобою знову, ти впізнаєш мене. Я ніколи не зраджу себе, свій характер. І ти, будь ласка, пам’ятай: головне у твоєму житті – це ти, сім’я, рідні, друзі. Вирішуй і пиши свою історію сам, а не божество за тебе.

Він голосно і по-дитячому розсміявся.

– Я люблю тебе, батьку! І брата люблю! І маму, справжню!

Син нарешті відпустив чоловіка. Той даремно спробував схопити його, зупинити, надоумити. Але секунда! – і юнак стрибнув у бурхливу стихію, залишивши самотнього чоловіка в човні.

– Пливи! Пливи, тату. – слова відлунням летіли крізь шум води та дзвін, який закладав вуха.

Батько нервово переводив погляд із сина на берег і назад. Як він міг залишити сина зараз, свою рідну кров? Він має врятувати його за будь-яку ціну, піти замість нього в царство. Але на Скелястому Березі на нього чекав другий, молодший синочок, і він не міг покинути його одного теж. Але в глибині душі чоловік розумів, що не совість говорить у ньому, а страх перед божеством перекрикував усі думки, всі почуття й емоції. Паніка всередині настійно сурмила про те, що йому потрібно гребти додому і врятуватися! Дзвін чувся вже зовсім поруч, наче величезна настирлива комаха крутилася над самим вухом.

Чоловік опустив погляд, щоб, можливо, востаннє поглянути в сірі, туманні очі сина, і мимоволі закричав. Його пронизливий крик заполонив собою все навкруги: із самої товщі вікового Океану виднілося щось величезне, силует якого віддалено нагадував людину.

Він одразу зрозумів, хто це. Усе тіло Матері було виткане з довгих темних водоростей, що нагадували сукню, а з широких рукавів стирчали величезні, гострі пальці з кігтями. Її обличчя приховували такі ж водорості, а в прорізах для очей і рота чорніла жахлива порожнеча. За нею тягнувся шлейф із крові, наповнюючи воду навколо червоним неприродним світінням. Передзвін став таким гучним, що проникав у саме серце, наповнюючи його сумішшю жаху й покори. Мати простягнула до хлопчика свою величезну долоню, порівняно з якою він був лише маленькою рибкою в безодні Океану.

– Сину! – не витримав чоловік, маючи намір стрибнути за сином, аби лише уберегти його від Матері.

Величезна істота ніжно взяла юнака в руку та підняла над товщею води, ніби милувалася ним у світлі яскравих зірок. На мить йому здалося, що в порожнечі щось спалахнуло, він відчув надію на порятунок не тільки себе, а й сина. Не може благословенна Матір забрати його через безглузді видумки та слова, кожен помиляється та оступається, а вона, їх Матір, і вона обов’язково простить своє творіння, які би помилки воно не робило. Хіба не так?...

– Тату, не бійся. Я йду додому, до справжньої матері! – з очей сина бризнули сльози, але він широко посміхався, наче тільки зараз він пізнав, що таке справжнє щастя.

– ЩО?! – крик істоти був сповнений гнівом, всепоглинаючою ненавистю, лють бриніла в ньому.

Очі Матері спалахнули кровавим вогнем, і вона, крикнувши ще раз, вправно проколола тіло юнака своїм кігтем та поплила вниз, захоплюючи в глибини сина... В ту ж мить величезна і сильна хвиля перевернула човен, розколовши його на дрібні друзки, і понесла батька до берега, а сам він миттєво втратив свідомість.

* * *

Очі Рідо палали від захоплення. Історія була неймовірно страшною, але так сподобалася йому!

– Дякую, дідусю! – він міцно обвив маленькими руками шию чоловіка. Трохи подумавши, Рідо додав: – І знаєш, той син мав рацію. Ця Мати – зла. Краще б у мене була справжня мама, добра й ласкава, як ти!

Старий з острахом подивився на онука.

– Ти ще занадто малий для таких розмов. Іди, тобі пора в Океан.

Онук встав і вичікувально подивився на дідуся.

– Може, ти передумаєш? Я так хочу поплавати з тобою, діду.

За виразом обличчя чоловіка Рідо одразу зрозумів, що можна було й не питати. Із сумним виглядом він побрів у бік хатин, залишаючи крихітні сліди на мокрому піску.

Чоловік знову поринув у свої думки та емоції, які пробудилися від переказу тієї події. Він переживав цю історію знову і знову, чув цей поклик Матері, ті звуки, які досі дзвеніли в голові, крики та голоси. Вони поверталися з новою силою, воліли назавжди залишитися хором та зводити його з розуму, якщо не зробили це вже...

Раптом хтось міцно-міцно обійняв його за шию.

– Я люблю тебе, дідусю. І ніяка Мати не забере тебе в мене, я не дозволю, – прошепотів Рідо й одразу ж побіг назад.

Старий так здивувався цьому, що не відразу зрозумів, що сталося. Слова онука так приголомшили його, він відчув, ніби всередині нього щось змістилося, клацнуло і змінилося назавжди. Ось так ось просто і кумедно відповідь на його давнє запитання тут же прийшло до нього.

Хлопчика наздогнав крик:

– Стій, Рідо! Я піду з тобою.

Той швидко зупинився та побіг назад.

– Що, правда? – усміхнувся онук, прикриваючи рукою очі від сліпучого сонця.

– Правда-правда. Потрібно подивитися страху в очі, щоб побороти його, Рідо. Жодні острахи чи принципи не замінять мені хвилини з дорогими людьми. Я сам пишу історію своєї долі й ухвалюю рішення. Дякую тобі, Рідо.

Той підійшов ближче і знову обійняв діда.

– За що, дідусю?

– Я зрозумів це завдяки тобі, синку...

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Олександра, можна Санька
Олександра, можна Санька@sanka.in.fiore

12Прочитань
3Автори
2Читачі
На Друкарні з 15 квітня

Вам також сподобається

  • Роща

    З мого дитинства залишився один єдиний яскравий спогад - останній раз, коли я бачив свого дідуся. Перший та останній раз, коли ми з ним ходили на полювання.

    Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

    Теми цього довгочиту:

    Письменництво
  • Справа “Миротворця”

    Розділ перший “Допит” В Україні -енних років трапилася загадкова подія, котра змінила хід історії. Разом з персонажами твору, ми намагатимемося розібратися в усіх деталях цієїї справи.

    Теми цього довгочиту:

    Твір

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається

  • Роща

    З мого дитинства залишився один єдиний яскравий спогад - останній раз, коли я бачив свого дідуся. Перший та останній раз, коли ми з ним ходили на полювання.

    Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

    Теми цього довгочиту:

    Письменництво
  • Справа “Миротворця”

    Розділ перший “Допит” В Україні -енних років трапилася загадкова подія, котра змінила хід історії. Разом з персонажами твору, ми намагатимемося розібратися в усіх деталях цієїї справи.

    Теми цього довгочиту:

    Твір