Володимир Єшкілєв
Трилогія “Прокляті гетьмани“ (“Унія“, “Каїн“,”Малх”).
Єшкілєв, як на мене, один з дуже недооціненних українських жанрових письменників і недооціненний він саме через свою оригінальність та своєрідність. Певним чином цю його трилогію можна було б назвати історичним фентезі про Україну сімнадцятого століття. Бо тут є і магічні сили і таємні товариства і політичні інтриги. Але тексти ці, як і все що пише Єшкілєв, мають свою специфіку, що може зробити їх читання досить складним для непідготовленого читача. Вірогідно, ніколи вони не стануть бестселерами. Але для мене то справді діамант серед гною і ось чому…
Перш за все, Єшкілєв просто добре знає історичний матеріал і часто демонструє нам відомі локації та хронотопи з неочікуваної перспективи. Бо історичних романів про добу Гетьманщини ми маємо певну кількість і треба було проявити певну майстерність, щоб уникнути штампів. Автор проявив цю майстерність. Так, ми бачимо знайомих нам козаків, шляхтичів польских і руських, турків, московитів, італійців і всяких інших ранньомодерних персонажів, але всі вони досить оригінально виписані, мало з чим можна сплутати. І звісно значна їх кількість належить до різних окультних і таємних товариств, власне через призму існування яких і бачить Володимир Єшкілєв всю світову історію.
В певному сенсі ми маємо справу навіть з певним метавсесвітом, який автор методично розробляє десятиліттями і в якому були написані багато з його попередніх романів, такі як “Втеча майстра Пінзеля“ чи “Всі кути трикутника“. Дехто міг би сказати, що авторський погляд на світ небезпечно близький до того, щоб насправді скотитись до дешевої конспірології. Ось тільки ця “конспірологія“ не те, щоб дешева, зовсім навпаки, автор витрачає неабиякі зусилля на те, щоб одягнути свої ідеї у відповідні “шати“ зі стилю, історичних деталей та просто хорошої літератури. І мене, як читача він купив, його естетика цікава та переконлива, навіть якщо погляди на історію дещо екзотичні.
Діяльність героїв Єшкілєва відбувається ніби під поверхнею знайомого нам світу, паралельно з відомими всім зі шкільної парти історичними подіями, в таємних сховищах і на закритих від сторонніх очей нарадах і ці локації він описує так, ніби сам там був. Автор витримує баланс між інтригами, потойбічною хтонню і власне живою психологією персонажів.
Втім, варто пару слів сказати і про те, що мене могло бісити під час прочитання, а також розчарувати в кінці. Перш за все це акценти, які Єшкілєв робить стосовно тих чи інших політичних фігур. Так, я розумію, що народницький міф в якому козаки буквально святі і носії всіх чеснот так чи так довелось би розвінчувати, але ну здається трохи автор тут передав куті меду. І ті сили, які в романі асоційовані з козацьким рухом… ну в цілому світлими їх назвати важко. Хоча звісно окремих персонажів автор і описує там досить компліментарно. Коротше, якщо ви адепт стереотипно шароварного уявлення про те, що є Україна, то у вас буде підгорати. Певною мірою підгорало і у мене, але я вирішив продовжити читання і не пошкодував.
І звідси власне витікає друге, що бісить: автор по суті пропонує нам своєрідний ціннісний нігілізм. Глобальні сили зійшлись в двобої, жодна з них не перемогла остаточно і не переможе ніколи. І жодна з них не є в класичному сенсі носієм “морального добра“ чи “морального зла“. А долі людей, яким пощастило чи не пощастило на часину бути трісками в цьому вирі звісно залишаються печальні, як і всякі людські долі. І наскільки я захоплююсь стилем пана Єшкілєва і його здатністю закручувати сюжети, настільки іноді мене бісить його наполягання на тому, що воля окремої людини майже нічого в цьому світі не важить. Тож це звісно не просто фентезі, а фентезі напрочуд темне.
В цілому дуже раджу до прочитання.
