Ерік підвів на брата змарнілий, але впертий погляд.
- Ти справді хочеш все зруйнувати й правити руїнами? - його голос був слабким, пероте щирим і наповненим болем.
Еребус на мить завмер, ніби ці слова торкнулись чогось глибоко захованого в ньому. Але вже за мить його обличчя знову стало кам'яним і холодним, наче ніколи й не було вагання.
Я сиділа на кам'яній підлозі, затамувавши подих, і спостерігала за перепалкою братів, не сміючи поворухнутись.
- Мені не потрібні уламки. Я створю новий порядок - на попелищі старого, - холодно відповів Еребус. - Але перш ніж це станеться, ти, братику, побачиш, як я знищу те, що робить тебе щасливим та вашу дорогоцінну надію.
Він різко обернувся до мене, підійшов і безжально схопив за горло, підіймаючи над землею. Дихати стало важко, легені палали, а перед очима попливли темні плями. Через зав'язані за спиною руки я не могла чинити опору, лише відчайдушно била його ногами, хоч це й не мало жодного ефекту.
- Я бачив, я ти, мій маленький братику, прив'язався до цього людиська. Закохався. Як це... огидно, - прошипів він мені в обличчя, і його погляд палав зневагою та відразою.
Ерік рвонувся вперед, але охоронці втримали його. Його голос зірвався на крик:
- Відпусти її! Цене вона твій ворог, Еребусе! Не вона!
Еребус лише посміхнувся - хижа, спокійна посмішка того, хто вважає себе переможцем. Я зібрала в собі останні сили, попри біль у грудях і брак повітря, та хрипко промовила:
- Ти такий злий, Еребусе, бо ніколи не розумів, що таке кохання. Ти його не відчував - не по-справжньому. Але ще не пізно. Зупинись... Ми можемо все змінити.
В його очах спалахнула лють. Його усмішка зникла.
- Як ти смієш говорити зі мною таким тоно?! - і наступної миті його рука відштовхнула мене, мов ляльку, об кам'яні сходи.
Я з глухим стогоном впала, відчувши, як по спині прокотилась хвиля болю.
- Олексо мовчи інакше він тебе вб... - почав було Ерік, але не встиг договорити.
- Так я її вб'ю! - закричав Еребус, перехопивши слова брата. - За зухвалість! За те, що насмілилась зневажити волю бога!
Кров підступала до горла, я кашляла, але не мовчала.
- Ти... ти лише здаєшся сильним, - проказала я, ледве переводячи подих. - Але ти самотній. Тобі підкоряються не з поваги - а зі страху. Це не влада. Це - порожнеча.
Очі Еребуса налились темрявою. Він підбіг і завдав кількох ударів ногами - коротко, жорстоко, безжально.
- Ти або дурень, або самогубець, якщо дозволяєш собі таке казати! - вивергнув Еребус, його голос розлетівся луною по залі.
Ерік рвонувся вперед, але охоронці міцно тримали його. Він був виснажений, побитий і кожен рух давався з болем.
- Еребусе... прошу, зупинись... - його голос тремтів, але не від страху, а від відчаю.
- О, диви, мій непохитний братик почав благати! - скривився Еребус. - Значить, усе ж кохаєш цю смертну. Яке жалюгідне падіння.
- Наша мати теж була смертною, - холодно кинув Ерік.
Ці слова пронизали тишу, як стріла. Еребус на мить спохмурнів, та потім його обличчя знову налилося злістю.
- Так, і саме тому батько зробив найбільшу помилку у своєму житті. І тепер ти йдеш тим самим ганебним шляхом!
Він наблизився до брата й вдарив його. Ерік впав на підлогу, але, навіть лежачи, не опустив очей.
- Не смій! - закричала я, піднімаючись на тремтячі ноги. - Ти сильний лише тоді, коли перед тобою зв'язаний і побитий ворог? Це не сила, це страх. Страх втратити контроль.
Я зробила крок вперед, незважаючи на біль. Поглядом обвела залу.
- І ви... ви всі мовчите? Поклоняєтесь не богу - страху. Вам це до вподоби?
Еребус, здавалося, оскаженів. Він вихопив меч і з риком кинувся до мене, лезо вперлося в шию. Я відступала, але було пізно - по шкірі вже струменіла тепла кров.
- Ти перейшла межу! - гаркнув він, очі горіли ненавистю.
- Еребусе, прошу... - хрипко вигукнув Ерік. - Зупинись, поки ще не пізно...
Тиша розірвала простір. Здавалося, світ затамував подих - у цьому погляді, у цій краплі крові, у цьому слові, яке могло змінити все.
