Ерік підвів на брата змарнілий, але неймовірно впертий погляд, що горів викликом.
— Ти справді хочеш все зруйнувати й правити руїнами? — його голос був слабким, проте щирим і наповненим болем, а кожне слово, здавалося, віддавалося від стін луною відчаю.
Еребус на мить завмер, ніби ці слова торкнулись чогось глибоко захованого в ньому, чогось, що він старанно приховував навіть від самого себе. Його брови ледь помітно зсунулися, а в синіх очах промайнула тінь. Але вже за мить його обличчя знову стало кам'яним і холодним, наче ніколи й не було вагання, а тінь на мить зникла, мов її й не було. Я сиділа на кам'яній підлозі, затамувавши подих, і спостерігала за перепалкою братів, не сміючи поворухнутись. Кожне їхнє слово пронизувало мене, як ніж, посилюючи відчуття власної безпорадності.
— Мені не потрібні уламки. Я створю новий порядок — на попелищі старого, — холодно відповів Еребус, його голос був сповнений рішучості, що межувала з манією.
— Але перш ніж це станеться, ти, братику, побачиш, як я знищу те, що робить тебе щасливим та вашу дорогоцінну надію. Я вирву це з тебе з коренем!
Він різко обернувся до мене, підійшов і безжально схопив за горло, підіймаючи над землею, наче ляльку. Дихати стало нестерпно важко, легені палали, а перед очима попливли темні плями, що загрожували повністю поглинути свідомість. Через зав'язані за спиною руки я не могла чинити опору, лише відчайдушно била його ногами, хоч це й не мало жодного ефекту, окрім розгойдування мого тіла у повітрі.
— Я бачив, як ти, мій маленький братику, прив'язався до цього людиська. Закохався. Яка слабкість... яке… огидно, — прошипів він мені в обличчя, і його погляд палав зневагою та відразою, мов полум'я, що обпікає.
Ерік рвонувся вперед, але кремезні охоронці втримали його, міцно стиснувши його руки. Його голос зірвався на крик, сповнений відчаю та безсилля:
— Відпусти її! Вона ні в чому не винна! Це не вона твій ворог, Еребусе! Не вона!
Еребус лише посміхнувся — хижа, спокійна посмішка того, хто вважає себе абсолютним переможцем і насолоджується муками інших. Я зібрала в собі останні сили, попри пекучий біль у грудях і гострий брак повітря, та хрипко промовила, майже видихнула:
— Ти такий злий, Еребусе, бо ніколи не розумів, що таке кохання. Ти його не відчував — не по-справжньому. Ти лише боїшся його. Але ще не пізно. Зупинись... Ми можемо все змінити. Ми можемо знайти інший шлях.
В його очах спалахнула лють, що затьмарила синій колір, перетворивши їх на чорні діри. Його усмішка зникла, наче її ніколи й не було. Обличчя спотворилося від гніву.
— Як ти смієш говорити зі мною таким тоном?! Невже смертна наважується вчити бога?! — і наступної миті його рука відштовхнула мене, мов зламану ляльку, об кам'яні сходи.
Я з глухим стогоном впала, відчувши, як по спині прокотилась хвиля нестерпного, обпалюючого болю. Голова знову загуділа, а зірки затанцювали перед очима.
— Олексо, мовчи, інакше він тебе вб… — почав було Ерік, його голос був сповнений жаху, але не встиг договорити.
— Так я її вб'ю! — закричав Еребус, перехопивши слова брата, його голос гримів по залі, наче розряд блискавки. — За зухвалість! За те, що насмілилась зневажити волю бога! Я покажу тобі, що таке справжня влада, смертна!
Кров підступала до горла, я кашляла, але не мовчала. Біль надавав мені дивної, майже безумної рішучості.
— Ти... ти лише здаєшся сильним, — проказала я, ледве переводячи подих, мій голос був хрипким, але твердим. — Але ти самотній. Тобі підкоряються не з поваги — а зі страху. Це не влада. Це — порожнеча. Порожнеча, яку ти ніколи не заповниш, не навчившись любити.
Очі Еребуса налились темрявою, що поглинала світло, а його обличчя спотворилося від неконтрольованої люті. Він підбіг і завдав кількох ударів ногами — коротко, жорстоко, безжально, цілячись у тіло. Кожен удар віддавався тупим болем.
— Ти або дурепа, або самогубець, якщо дозволяєш собі таке казати! — вивергнув Еребус, його голос розлетівся луною по залі, заглушаючи всі інші звуки.
Ерік рвонувся вперед, його очі горіли відчаєм, але охоронці міцно тримали його, як у кліщах. Він був виснажений, побитий, і кожен рух давався з болем, його тіло тремтіло від напруги.
— Еребусе... прошу, зупинись... — його голос тремтів, але не від страху, а від глибокого відчаю.
— О, диви, мій непохитний братик почав благати! — скривився Еребус, у його голосі бриніла зловтіха. — Значить, усе ж кохаєш цю смертну. Яке жалюгідне падіння. Яка слабкість!
— Наша мати теж була смертною, — холодно кинув Ерік, його слова прозвучали як постріл у напруженій тиші.
Ці слова пронизали тишу, як стріла, влучивши в Еребуса. Він на мить спохмурнів, його обличчя на якусь частку секунди опустилося, та потім його обличчя знову налилося злістю, подвоївшись.
— Так, і саме тому батько зробив найбільшу помилку у своєму житті. І тепер ти йдеш тим самим ганебним шляхом! Ти повторюєш його помилки! Він наблизився до брата й вдарив його в обличчя. Ерік впав на підлогу, але, навіть лежачи, не опустив очей, дивлячись на брата з невимовним болем.
— Не смій! — закричала я, піднімаючись на тремтячі ноги, відчуваючи, як пульсує біль у спині та голові. — Ти сильний лише тоді, коли перед тобою зв'язаний і побитий ворог? Це не сила, це страх. Страх втратити контроль. Ти боїшся всього, що не можеш підкорити!
Я зробила крок вперед, незважаючи на біль, що пронизував тіло. Поглядом обвела залу, зустрічаючись з невидимими поглядами тих, хто стояв у тіні.
— І ви... ви всі мовчите? Ви дозволяєте йому це робити? Поклоняєтесь не богу — страху. Вам це до вподоби? Невже вам не огидно?
Еребус, здавалося, оскаженів. Його очі горіли справжнім, неконтрольованим безумством. Він вихопив меч з піхов, що висів на його поясі, і з диким риком кинувся до мене, лезо блиснуло в тьмяному світлі, а потім холодне залізо вперлося в шию. Я відступала, але було пізно — по шкірі вже струменіла тепла кров, залишаючи гарячий слід.
— Ти перейшла межу! Ти за це поплатишся! — гаркнув він, його голос тремтів від люті.
— Еребусе, прошу... — хрипко вигукнув Ерік, його голос був сповнений благання. — Зупинись, поки ще не пізно... Не роби цього!
Тиша розірвала простір. Здавалося, світ затамував подих — у цьому погляді, у цій краплі крові, що повільно стікала по шиї, у цьому слові, яке могло змінити все, і визначити долю не лише трьох людей, а й цілого світу.
І саме в цей момент, коли напруга досягла свого апогею, з темряви, що клубочилася між колонами, виступили вони. Це були не ті дрібні тіні, що лякали мене в лісі. Ці монстри були значно більшими, схожими на величезних, спотворених псів, але їхні тіла були вкриті не шерстю, а чимось схожим на грубу, лускату шкіру кольору обвугленого дерева. Їхні голови були непропорційно великими, з витягнутими мордами, з яких стирчали довгі, гострі, як кинджали, ікла, що блищали в тьмяному світлі. Очі, що палали тьмяним червоним світлом, були порожніми, без жодної іскри розуму, лише хижацька жага. На лапах, що закінчувалися величезними, вигнутими пазурами, вони безшумно ступали по кам'яній підлозі, оточуючи мене з усіх боків. Їхні низькі, горлові гарчання, що ледь чутно розносилися по залі, змушували повітря вібрувати. Вони зупинилися за кілька кроків, їхні тіла були напружені, готові кинутися за першим же наказом. Їхні погляди були прикуті до мене, і я відчула, як холодний жах стискає серце.
Еребус, не відводячи меча від моєї шиї, лише кинув погляд на своїх поплічників, і цього було достатньо. Монстри, мов за командою, опустилися на передні лапи, їхні тіла напружилися ще більше, готові до стрибка. Вони чекали. Чекали його слова.
— Бачиш, смертна? — прошепотів Еребус, його голос був спокійним, але сповненим такої холодної, абсолютної влади, що змушувала тремтіти. — Моя влада не порожня. Вона тримається не лише на страху, а й на силі, яку ти ніколи не зрозумієш. І ці мої вірні слуги готові розірвати тебе на шматки за одне моє слово.
Я відчула, як лезо меча легенько врізається в шкіру, і струмочок крові побіг по шиї. Повітря стало ще важчим, насиченим запахом металу та звіриної люті. Мої очі зустрілися з палаючими очима одного з монстрів, і в них я побачила лише голод.
