Івана розбудив далекий гудок паротяга. Відкрив очі. З вікон текла тривожна темінь, наповнювала кімнату. «Знову», – з жахом та ледь жевріючою надією подумав він.
Вже багато років, саме в такі безмісячні ночі приходила вона, його Наталка, а він, водночас зі страхом і нетерпінням чекав і боявся знову бачити жахаючі видіння. Вкотре, минуле приходило й німим питанням позбавляло сну: «Як таке могло статися?»
Прислухався й вже досить ясно почув металевий перестук коліс: «Так, це вона». Насилу змусив піднятися немічне тіло та човгаючи старечими ногами по брудній підлозі, підійшов до вікна. Там, вдалині, за полем низкою вогнів наближався пасажирський експрес. Той самий.
Стало важко дихати, кров гупала у скронях. Іван притиснув лице до шибки, й невидючими очима дивився як в темряві проявляється сіра пляма експреса. «Що вона скаже цього разу? Чи простить?» Та вже за мить протяжний гудок вдарив щемким, давнім, майже забутим криком болі й розпачу.
Він не хотів того чути. З усіх сил затиснув долонями вуха. Та гудок не вщухав, тягнув у минуле. А він так хотів все забути. І тоді, немов естафету проклятих, Іван перейняв той крик й заволав, намагаючись перекричати, розпорошити, стерти з пам’яті той жахливий поклик. Кричав аж поки не захлинувся й глухий, протяжний стогін вирвався з грудей, перейшов у звірине виття, збив з ніг, катав по підлозі.
І вже незабаром, охриплий, тихо, по-дитячому плакав, згорнувшись, як колись в утробі матері, як і його ненароджена дитина. А гудок все лунав і лунав, не відпускав, затягуючи в минуле.
Вони їхали потягом. Іван мовчав. Стривожена Наталка не розуміла, що з ним і тільки нерішуче намагалась взяти його за руку. Іван роздратовано відвертався, скрипів зубами й мовчав. А потім, враз схопившись, побіг до тамбуру.
Того дня, дізнавшись про її зраду, та залившись горілкою, немов онімів, розум покинув його і тільки звірина лють бродила, накопичуючись десь глибоко під серцем й потроху наповнювала, затьмарювала свідомість. В тамбурі духота здавила скроні й, відчинивши двері, він жадібно ковтав холодне повітря. Набігаючий вітер видавлював з очей сльози, та не приносив спокою.
Враз відчув легкий знайомий дотик. І тоді, лють , немов набряклий фурункул, вибухнула і лавиною ненависті залила свідомість: «Як вона могла?!» Схопив її за плечі, щосили трусив і кричав, кричав, кричав.
Наталка не пручалась, дивилась йому в очі й намагалась заспокоїти.
– Ваню, Ваню, давай поговоримо.
– Ти хвойда! Повія! Сука-а-а!
Мабуть він збожеволів, засліплений ревнощами, не слухав, не бачив розгубленого погляду.
Її крик розтанув у гудку потяга, загубився за відчиненими дверима, в деревах, що летіли повз.
Далі не міг згадувати, лежав на підлозі, тремтів, тихо схлипував. Перестук коліс віддалявся, танув. Й за мить знову настала тиша.
Темрява відступала, ховалась в щілинах дерев’яної підлоги. За вікном рожевіло. Чекати, сподіватись і знову чекати, аж поки Наталка пробачить й забере його з собою і вони разом відійдуть у вічність...
***
Тихо стукотять, вколисують колеса. Наталка поклала голову на плече Івана. За вікном вогні пристанційного перону змінюють зорі, великі, наповнені затишком рідної оселі. Іван усміхався, обіймав Наталку й відчував биття двох дорогих для нього сердець.
