Чотири стіни. Тиша, що ріже вуха, виїдає мозок і просто вбиває. Тобі звідси не вибратись, і ти це знаєш...
М'який матрац, подушка, покривало. Голі м'які стіни, щоб не можна було поранитись узагалі. Білий колір сліпить своєю яскравістю. Його занадто багато. Настільки, що вже не залишилося нічого, окрім нудного білого кольору. Навіть шкіра дівчини здавалася білосніжною. Поблякли навіть веснянки та вогняно-руде волосся.
Кожен звук здавався спасінням, тому спочатку Вона стукала по всьому, мугикала, кричала і танцювала. Їй дали заспокійливе. Тепер Вона не могла навіть поворухнутись. Ледь відчувала матрац під собою і, здавалося, провалювалась в сон. Але ні, жахи в її голові не давали ні хвилини спокою, а сон - це спокій. Кожна наступна хвилина не віщувала нічого хорошого, а час був мукою.
Що з нею не так? Вона була звичайною дівчиною. Згадалася мама, яка розчесувала маленькій донечці волосся, а та усміхалася в дзеркалі. Гарна зачіска порадувала обох, а дівчинка заспівала. Її тоненький дзвінкий голосок лився легко і невимушено. Шкода, Вона вже забула слова цієї пісні, лише мелодія повторювалась знову і знову в її голові.
Вона повернулася в реальність. Обдивилася стелю, наскільки могла побачити. Знову нічого нового. Почула якісь звуки, певно знову принесли їжу. Ах, шкода що Вона зовсім не могла рухатись. Дівчина намагалась хоч трішки повернути голову, але невидимі руки тримали її. Аж тут вона побачила чорну цятку на стелі, прямо перед собою. Цятка все збільшувалась, ось вона вже не одна, їх багато. Купа чорних крапок заполонили весь простір. Вона нарешті змогла їх роздивитись. Це були маленькі павучки, які щосекунди збільшувались в розмірі. Усі комахи лізли на дівчину. Вона хотіла закричати, втекти, але не змогла. Просто спостерігала, як її оточує чорна хмара павуків, відчувала кожну лапку, що залізла на її тіло. Їх ставало все більше. Тепер усе її тіло було вкрите павуками. Від слизу і запаху її нудило, а ці падлюки полізли і на голову. Дівчина хотіла закрити очі, щоб хоч трохи відсторонитися від цього, та не могла. Тепер Вона побачила цих тварюк зблизька. Кілька найсміливіших залізло їй на очі, темрява повністю охопила її. Але тепер дівчина її не боялась. Ця темрява приносила їй радість. Нарешті зникла ця білизна, що так їй надокучила. Захотілось обійняти всіх цих павучків, хоч досі вони наганяли жах.
Вона розсміялась і марево зникло. Знову білизна, знову сама в кімнаті. Ці тварини були якою-не-якою, та компанією. Стало сумно. Зате вона могла рухатись. Танцювати не можна, вколять укол. Шуміти також. Тому вона просто сіла на матрасі і почала згадувати.
Перший клас, купа квітів, щасливі діти, які біжать в школу.Усмішка першої вчительки. Потім перший виступ, тремтіння в колінах, переживання, захват глядачів, незабутні оплески та усмішки на обличчях. День, коли Вона з батьками знайшла кота і забрала його додому. Перший поцілунок, перші відносини. Випускний. А потім темрява, пустота. Все, що було після випускного випало з пам'яті. Далі лише безкінечні білі стіни і тиша.
Встати. Дивно, але тіло не забарилось і виконало команду. “Права рука до лівої руки партнера, ліву покласти йому на плече. Раз, два, три… Раз, два, три... Правою ногою ступити назад, повернутись. Лівою - вперед, повернутись. Раз, два, три… Раз, два, три…” Ритм вальсу заповнив кімнату, вона танцювала з уявним партнером, згадуючи останні моменти, які пам’ятає. “Рука до руки, відвести їх, знову звести, відвести… Не забувай дивитись на руку… Раз,два, три… Пе-е-е-рекрутитись. Раз, два, три… Раз, два, три… Швидше темп, чіткіші рухи. Не забудь тримати спину. Раз, два, три… Раз, два, три…”,- ще раз перекрутившись, Вона заплуталась у власних ногах і впала.
“Ну, нічого, нічого. Не розкисай. Потрібно сісти. Та, сісти. Точно. Потрібно більше фарб, забагато білого.” -Вона сіла на матрац і похитувалась в ритм вальсу.
Раз, два, три… Раз, два, три…
Руки потягнулись до голови. Кожен дотик запам’ятовувала, наче слова незнайомої мови. Почулися кроки. Здоровенний чоловік повільно наближався до неї. “Ні! Тільки не він! Заберіть його від мене!”- кричала дівчина подумки і не могла промовити ні слова від жаху. Ще ближче, іще. Залишилось декілька метрів. Крок. Крок. Крок. Звуки душили її. “Ні!”- закричала і згризеними нігтями кинулась на нападника. Три хвилини шкребла стіну, доки не зрозуміла, що він зник.
Кров. Вона роздерла пальці. Зраділа, що тепер у неї з’явився червоний. Намалювала квіточку на стіні. Кров згорнулась. Прикро. Ще б хоч трохи прикрасити свою кімнату… Кров з малюнка почала розтікатись, заполонила одну стіну, іншу, потекла по підлозі, на матрац, вже наздогнала дівчину, яка поволі відступала назад. Зупинилась. Затих хлюпіт. Якийсь рух на стіні. Там щось є.. Чи хтось? Крок ближче, вдивилась в багряно-червону стіну. Щось вилетіло звідти і напало на дівчину. Відштовхнути, вибратись.. Вона борсалась, втікала від мерзенних рук, які намагались її схопити. Впала. Продовжувала боротись. Закрила очі, заплакала. “Допоможіть! Благаю!”- без звуку закричала і далі билась об підлогу.
Все зупинилось. Зникло. Як? “Більше не хочу! Заберіть мене додому! Додому… додому… додому… Раз, два, три.. Раз, два, три…”- сидячи, хиталась і промовляла вона. Гладила волосся, потім схопила пасмо і вирвала. Гарно. Зробила фігурку. Гарно. Вирвала ще. Склала картинку. Тільки що це? Не розумію…
Вбігли санітари. В цей момент вирвала ще одне пасмо, рука застигла з ним біля голови.
- Віддай нам, все буде добре. Не треба виривати волосся.
- Але ж гарно…
Укол. Забуття...
