000
Mortal peace pushing through a needle
Observing your every move
A thousand lies to avoid the question why
'Cause the more you know, the more they hold you back
(Kamelot, “Amnesiac”)
001
Головні двері старого замку розлючено скрипнули приймаючи на себе вагу людського тіла, що вперлося в них, отримавши потужний удар в обличчя.
-Мандрівник! - гаркнув старий упир. - Вейш!
Покоївка зиркнула на нього. В її долонях вже танцювали декілька срібних монет, готових перетворитися на смертельну зброю. Ніхто ніколи ще не бачив її такою - кам’яне застигле обличчя та очі, що палали люттю.
-Годі вже! Припиніть!
-Але пане Кріґере, цей… - Вейш не закінчила речення.
-...Це непорозуміння роду людського, - закінчив за неї Мандрівник, струшуючи рукою, яка тільки що познайомилася із щелепою непорозуміння людського роду. - Він ще має нахабство сюди з’являтися!
-А до кого ще мені податися! - заволало непорозуміння, яке насправді було магом на ім’я Артур Ді. - До кого іще мені звернутися по допомогу!?
-Ти вже звернувся-був… - Мандрівник знову стиснув кулак. - А воно он як пішло…
-Я не винен! Я ж не знав!
-Та невже? - Кріґер задумливо примружив один глаз. - І саме тому ти…
-Рупрехт єдиний, хто пам’ятав… - Артур не договорив, бо в міліметрі від його вуха у деревину дверей впилася срібна монета.
-Облиш ці казочки, маже, - Мандрівник дивився Артурові просто в очі. - Навіщо все це взагалі?
-А як ще… Як змусити вас допомогти нам, людям, у бою з…
-Новим Вавілоном? - закінчив за мага Кріґер.
-То ви… знаєте? - Артур не вірив власним вухам.
-А ти думав, ми тут просто так сидимо й смачно обідаємо? - усміхнувся Мандрівник. - Знаєш, у чому ваша проблема, маже? Ви, люди, вигадали мову, але постійно відмовляєтесь нею користуватися. От що завгодно, аби не словами через рота…
-...
-Іще коли та жінка вирішила кинути мені кістку, та обмовилася про “магів, що керують спогадами”, вже тоді я зрозумів, що щось нечисто. І з того часу я, - всі мої “я”, - над цим працювали.
-Але звідки я…
-Можна було запитати. - Кріґер потис плечима. - Ввічливо. І не наражати моїх підлеглих на небезпеку, і вберегти власну щелепу від кулака.
-Можна я його ще раз? - Мандрівник підняв кулак. - Для профілактики?
-Не варто, - сказав упир із хижою посмішкою. - Краще я його просто з’їм.
-Не треба мене їсти! - взмолився маг. - Я скажу вам де вони тримають Рупрехта!
-Ніби ми не знаємо… - Мандрівник потис плечима.
-Я був би поганим керівником, якби не знав завжди, де перебувають мої підлеглі, - сказав Кріґер.
-Але ж там обереги! Поле забуття! Багатошаровий захист! - здивовано зойкнув Артур.
-Маже, я вампір. Старий вампір. - Кріґер зробив кілька кроків уперед, відсунувши в бік Мандрівника і тепер стояв із Артуром обличчя в обличчя. - Все, що ви, люди, можете видумати, вся ваша наймагічніша магія… для мене просто іграшки, які дитина розкидала по підлозі. Зрозумів, маже?
-Так… пане. - Артур перелякано відвернувся від хижого погляду голодних вампірських очей.
-От і молодець. - Кріґер зробив крок назад, дозволяючи магу дихати. - Тепер пішов вон звідти. І щоб ноги твоїй у цьому замку більше не було.
002
Молода жінка бігла нічною вулицею, минаючи один за одним провулки та перетинаючі спустілі перехрестя не звертаючи уваги на сигнали світлофорів. За її спіною в далині горів спалахами неону центр міста - те місце, яке ніколи не спить, сповнене людей о будь-якій годині.
Жінка бігла, намагаючись якнайшвидше залишити ті яскраво освітлені, повні людей і машин вулиці за собою.
Вперед. У темряву. Туди, де лише де-не-де світиться за огорожею віконце якогось дивака хворого на безсоння.
Вона дихала рівно, не дивлячись на швидкий темп бігу. Її сріблясто-біле волосся відбивало зоряне світло. З-під короткої джинсової куртки на її боках можна було помітити кольорове татуювання - ніби луска бігла від плечей униз, зникаючи під поясом джинсів.
Жінка бігла від світла великого міста, від гучної музики ночних клубів, від людського натовпу - і від трійки озброєних чоловіків у військовій формі, які гналися за нею. Втім, вони хвилювали її найменше за все.
Дивлячись на неї, хтось міг би назвати її добре тренованою, атлетичною чи спортивною. Хтось - небезпечно гарною чи відчайдушно привабливою.
Але ніхто, жодна душа, не сказала би, що ця жінка зараз була наляканою.
Назустріч їй з-за рогу вивернув на швикості пікап, один з тих, які так люблять військові майже всіх країн та армій. В кузові його сиділи кілька вояків, таких самих, як ті, що намагалися наздогнати жінку.
Вона не зупинилася, не спробувала ухилитися - вона кинула всю вагу свого тіла проти заліза, з якого було зроблено корпус автомобіля. Ефект був такий, ніби маленький пікап врізався у величезну вантажівку, чи-то навіть у танк. Машину зім’яло разом із тими, хто сидів усередині. Ті, хто був у кузові, вилетіли з нього та важко шльопнулися об землю. Жінка вхопила одного з них за комір та легко швирнула під ноги тим, хто її переслідував.
Потім побігла далі.
003
-Ну що ж, - Кріґер стомлено креготнув, сідаючи у своє улюблене крісло біля каміна. - Нахабного мага ми позбулися, але питання, що нам робити далі, залишається відкритим.
-Рятувати Рупрехта, - сказала Вейш тоном, який не залишав простору суперечкам.
-Добре, - погодився вампір. - Я не брехав, коли казав, що знаю де він. Але в тому і проблема - це невеличкий острівець, майже скеля в морі… він напевно дуже добре охороняється і в нас немає часу на повноцінну розвідку й підготовку.
-Ну вибачте, - хитнув головою Мандрівник. - Я зосередився на пошуку їх головної штаб-квартири. Хто ж знав, що маги викинуть такий фортель та змусять нас атакувати другорядну ціль…
-Другорядну? - показово-недовірливо проговорила Вейш.
-Дослідницький комплекс… Другорядна ціль, поки в середині не опинився хтось із наших. - пояснив Мандрівник.
-Все одно… - Кріґер уважно дивився на підлеглих. - Припустимо, я можу організувати нам транспорт, ми можемо використати здібності Мандрівника для повноцінного штурму, але…
-Але я не можу залишати замок, - схилила голову Вейш. - І ви, пане Кріґере, теж.
-Я мушу, - відповів вампір розгублено. - Доведеться вдавати з себе вампірів з класичних кінострічок: вантажити на корабель землю й труну, і вирушати у путь.
-Але ж ви ризикуєте!... - стурбовано сказала покоївка.
-Я мушу, Вейш. Все буде добре, ми ж ненадовго. - Кріґер піднявся з крісла й обережно взяв покоївку за туманні плечі. - Все буде добре. Я навіть у бійку не лізтиму, посиджу-почекаю, поки Мандрівник там все підірве… А ти тут тримай оборону, поки нас не буде, добре?
-Стосовно “все підірвати”, - Мандрівник прокашлявся. - Я тут подумав… якщо ми ідемо туди без нормальної розвідки та будь-якого плану… чому б не притягти якоїсь абсолютної зброї?
-Абсолютної зброї?
-Ну, щось таке, чого вони сто відсотків не очікують? Щось, чому вони гарантовано не зможуть протистояти?
-...
-Як-то кажуть: “якщо бажаєш перемогти у стрілецькому бою, завжди бери з собою дракона.” - Мандрівник усміхнувся. - І Рупрехт якось мені розповідав, що принаймні один дракон у вас у боргу…
004
Жінка відчула потилицею гостру голку небезпечної уваги та кинулася вбік, заскочивши у вузький провулок за мить до того, як куля зі снайперської гвинтівкі висікла іскри з тротуару. Якби не її надприродна реакція та передчуття, куля влучила б їй просто в голову.
Жінка відволіклася на мить, струшуючи з себе огидне почуття тривоги - і цієї миті вистачило її невідомим переслідувачам. Кілька з них забігли до провулку, озброєні рушницями, які вистрілювали сітки, призначені для того аби впіймати нечисть.
Така сітка з магічними печатками могла б зупинити меньшу нечисть, але не її, не уособлення самих стихій - дракона.
Її ця сітка лише сповільнила.
Чого вистачило, щоби пропустити удар прикладом від одного з нападників. І ще один. І ще.
Наступний удар бросив її з ніг на землю. Вона зібралася, готова розпрямитися, вскочити й звести на голови цих нахабних людинок гнів небесної води…
Але зупинила себе.
Зупинилась, почувши приглушений звук пострілу. Один, другий, третій. З кожним із пострілів один з нападників падав на землю, ніби мішок із старими лахами. Тільки з цих мішків текла й швидко розливалася тепла червона кров.
Коли упав останній, вона нарешті побачила того, хто стріляв: чоловік у потертому піксельному камуфляжі притискав до плеча автомат з глушником на стволі. Його погляд хутко пробіжався по тілах на землі, переконався, що ті не рухаються та зупинився на ній.
-Пані Срібна? - запитав він, опускаючи зброю. - Ми минулого разу трохи розминулися. Можете звати мене Мандрівником. Я з Фундації Кріґера і в нас є до вас справа.
005
Вони вийшли з провулка і Мандрівник махнув рукою у той бік, куди нещодавно бігла Срібна. Четверо фігур у військовій формі вийшли з тіней та побігли вперед, аби переконатися, що вулиця перед ними безпечна.
-Там… - жінка підняла очі на ту будову, звідки відчула-була постріл, і звідки все ще відчувала небезпеку.
-Був снайпер. Один із. - Мандрівник кивнув. - Не переймайтеся, там тепер наші сидять.
-Наші?
-Мої.
-Хто ви взагалі? І що за люди мене переслідували? - кажучі це, Срібна рушила вперед. Мандрівник ішов поруч із нею.
-Ми… я вже сказав, для кого ми працюємо.
-Пан Кріґер, так. Тільки не знала, що старий вампір наважився зібрати цілу армію. Він-бо завжди наполягав, що треба бути акуратним, не привертати зайвої уваги…
-Часи змінюються, пані. Що раніше привертало увагу, тепер стає звичайним. Ви новини давно дивилися? Там же плюнути нема куди - всюди в ПВК влучиш.
-Приватні компанії? - запитала Срібна зацікавлено. - То за мною гналися чиїсь найманці?
-Так, - ствердно відповів Мандрівник. - Новий Вавілон. Чули про таку організацію?
-Чутки й уривки, не більше.
-Тоді ми вам все пояснимо, коли дійдемо до причалу й піднімемось на борт.
-Добре, - погодилась Срібна й пришвидшила ходу. - Тоді не гаємо часу.
006
-Новий Вавілон, - Кріґер склав руки за спиною, уважно дивлячись на Срібну. - Світова організація, що взяла за мету контроль над людською памяттю.
-І що нам з того? - Срібна потисла плечима. Коли Мандрівник сказав “піднімемось на борт”, вона очікувала, що він має на увазі її корабель - старий іржавий танкер, який дракониця багато років звала домом. Замість цього вони зайшли по трапу на розкішну яхту, де їх гостинно зустрів сам старий упир.
-Ну, по-перше, із назвою “Новий Вавілон” менше ніж на світове господство можна не зазіхати, - хмикнув Мандрівник.
-Людські проблеми, - махнула рукою Срібна. - Хай б’ються між собою досхочу, хай обирають собі вождів та монархів яких хочуть, аби на нас уваги не звертали.
-У тому й проблема, - сказав Кріґер. - Новий Вавілон вирішив приділити надто багато уваги нам, нечисті.
-І нам дуже хочеться довести їм, що це було помилкою, - додав Мандрівник.
-Для них нечисть - і перепона, і ресурс. - продовжив вампір. - З одного боку наше існування заважає їх планам, з іншого - вони використовують нас, як… пристрої зовнішньої пам’яті, правильно? Ці нові слова… Будь-яка нечисть - це зліпок реальності, це фотографічний відбиток часу, який вона існує. Ми не забуваємо, ми зберегаємо все в собі. Новий Вавілон навчився ці спогади… витягувати і використовувати в своїх маніпуляціях.
-Звідки вам стільки відомо? - недовірливо запитала Срібна. - Як на таємну організацію, вони виглядають якось дуже прозоро…
-Ви вже знаєте хто я. - сказав Мандрівник, дочекався поки дракониця ствердно кивнула й продовжив. - Як-то кажуть “відомий шпигун - поганий шпигун”. То ж повірте, в мені є найкращі шпигуни, розвідники й фахівці із здобуття інформації. Кращі, кого може запропонувати час та історія.
-Ну добре, припустимо, - погодилася Срібна. - Що ви плануєте робити?
-В цілому - перемагати. - голос Кріґера дзвинів залізом. - В деталях - спочатку нам треба визволити одного полоненого із дослідницького центру Вавілону… і тут нам потрібна ваша допомога. Ми сподівалися позичити ненадовго ваш корабель із його можливістю подорожувати непоміченим у будь-яке море світу…
-Ні. - Срібна хитнула головою. - Забудьте про мій корабель. З тих пір, як ви віддали нам те яйце, Старший піклується про нього і ні про що більше. Він ніколи не дозволить наразити останнє драконяче яйце на небезпеку.
-Шкода… - Кріґер схилив голову.
-Це ваша яхта? - запитала його Срібна.
-Ну як, скажімо, що я взяв її на прокат.
-А де той дослідницький комплекс?
-Ось тут, - Мандрівник показав на мапу, розкладену на столі. На ній червоним колом було позначено місце у відкритому морі десь біля Британських Островів.
-Тоді останнє питання: хто вам сказав, що здібність подорожувати темними морями прив’язана до мого корабля? Рушаємо, якщо ви нікого більше не чекаєте… - Срібна зняла з шиї прикрасу у вигляді золотого трикутника й приклала до штурвалу яхти. - Летючий Голландець, Бермудський Трикутник - море повне таємничого та незвіданного. Всі на борт!
007
Ніч була місячна і навкруги було видно майже як удень. Для Кріґера - навіть краще ніж удень, бо ж відсутність сонячного світла гарантувала, що вампір зможе щось побачити, а не спалахне як смолоскип.
Яхта підійшла до скали із бетонною будовою дослідницького центра так близько як могла. Ще ближче, і в тих, хто був всередині того бетонного бункеру, почали б з’являтися питання.
-Далекувато… - Мандрівник прикинув оком відстань від борту яхти до острівця. - Командире, в нас тут човник якийсь є переправитися?
Кріґер скривився від того, що його знову назвали командиром, і хотів щось сказати, але Срібна його перебила.
-Навіщо тобі човен, солдате? - жінка сперлася руками на перила, ніби збиралася через них перескочити у море. - Пішли по дну!
-По-перше, це дуже повільно. - насупився Мандрівник. - По-друге, ми ж втопимось!
-Ой, тільки не кажи мені, що ти ще настільки людина, що тобі треба дихати!
-Я… - Мандрівник запнувся, потім повернувся до Кріґера. - Пане командире, як побачите сигнальну ракету, підведіть яхту якомога ближче до острова, добре? А якщо не побачите… десь через годину - то уходьте звідси.
-Ніяких “через годину,” - Кріґер насупився. - Через півгодини, сорок хвилин щонайбільше, щоб подав мені сигнал. Не затягуйте там і не церемоньтеся. Це війна, кінець-кінцем.
Мандрівник кивнув. Не встиг він повернутися, як Срібна обійняла його сзаду під пахви і потягнула через борт - разом вони шубовсьнули у воду.
008
Срібна трохи прибрехала: вони не йшли по дну. Вони летіли у воді, залишаючи за собою пінний слід, ніби торпеда.
Коли Мандрівнику здалося, що ось-ось вони вилетять прямо на гострі ікла каменів біля скали, вода несподівано вдарила вгору фонтаном, піднесла їх із Срібною та викинула на острів прямо перед стіною дослідницького центру.
Срібна підхопилась на ноги, струсила мокре волосся й голосно засміялася.
Мандрівник приземлився, перекатився уперед та завмер на одному коліні. В його руках невідомо звідки з’явилася зброя.
-Двері в них, мабуть, зачинені… - проговорила Срібна, дивлячись на бетонну стіну.
-Вхід з даху, там де площадка для гелікоптерів, - відповів їй Мандрівник. - Але це ми зараз виправимо.
За його спиною з’явилися кілька фігур вояків із ручними гранатометами й дали залп прямо у стіну, пробивши в ній неабияку діру.
-Тепер вони точно знають, що ми тут, - Срібна не переставала сміятися.
-От і добре, - Мандрівник махнув рукою групі солдат, що з’явилися з повітря навколо нього. - Вперед!
009
Всередині будови вила сирена, горіли червоні тривожні лампи та сильно пахло порохом. Кімната за кімнатою люди, що були Мандрівником, знищували все живе, не залишаючи по собі нікого. Найманці Нового Вавілону намагалися чинити опір, але вони були усього лише людьми і вони були в меншості. Скільки б їх не було у цій будові, у Мандрівника завжди був запас із десятків, сотен, тисяч невідомих солдат, забутих учасників безлічі воєн, що точилися й точаться в історії людства.
Захисники дослідницького центру не мали жодних шансів не те, щоб перемогти, а й просто залишитися живими.
-Може варто було б допитати його? - запитала Срібна, коли Мандрівник застрелив чоловіка у білому халаті, який намагався сховатися від них у шафі.
-Навіщо?
-Ну, може він знав щось корисне…
-Ми знаємо все, що нам потрібно знати, - Мандрівник зняв з тіла ідентифікаційну картку та підніс її до замка ліфта. Замок пікнув, загорілася зелена лампочка і двері відкрилися.
-А ти жорстокий. - спокійно сказала Срібна, заходячи слідом за Мандрівником у ліфт.
Солдат посміхнувся у відповідь, як посміхаються лише голодні боги й тигри, та натиснув кнопку мінус першого поверху.
010
-Якось небагато… - Срібна дивилася на капсули із скла та пластика, всередині яких дослідники Вавілону тримали полонену нечисть. Всього у примішенні таких капсул було два ряди по десять.
-Занадто багато. - Мандрівник пройшовся вперед-назад, заглядаючи у кожну з капсул та пересвідчився, що в одній із них замкнуто знайомого йому кремезного здорованя на ім’я Рупрехт. - Та й ти ж розумієш, що це не єдина така установа у світі.
-Тоді яку з них ми атакуємо наступною?
-Ніяку.
-...?
-Я й сюди не хотів з’являтися, якби не Рупрехт… - сказав Мандрівник тихо, так, ніби не хотів, щоб його почула нечисть у капсулах. - Ми збиралися вирішити проблему швидко. Відсікти змії голову, та й по всьому.
-А з ними будь що буде? - Срібна взала рукою на полонених.
-А про них подбаємо потім. Подбали б. Пан Кріґер в цьому розбирається… - Мандрівник зітхнув. - Сподіваюся, після цієї нашої авантюри вони не встигнуть зрозуміти, що відбувається, та позбутися піддослідних.
-Але якщо ризики такі великі, навіщо було…
-Рупрехт один з нас. І ми, як би пафосно це не звучало, своїх не кидаємо.
-Ну добре. - погодилася Срібна. - Тоді роби, що хотів, а потім я займуся цим місцем.
-Ну що ж… - Мандрівник потер лоба долонею, потім підкотив до ліктів рукава своєї уніформи.
-Сподіваюся, чомусь я від тієї жінки навчився. - сказав він, дивлячись на ряди капсул із полоненою нечистю, з якої Новий Вавілон висмоктував спогади. - Я обрав свій бік. Я на боці тих, хто я. Нечисть. Я - те, що ви забули. І це забуте я повертаю вам!
Десь далеко завив чорний собака.
011
Кріґер та Мандрівник стояли на палубі яхти. Всі колишні полонені Нового Вавілону, серед них і Рупрехт, були евакуйовані - більшість із них ще почувалася слабкою, тож розійшлася по каютах.
Перед вампіром і солдатом стирчала з води скала, на якій сходили димом залишки будови, що була колись дослідницьким центром.
Над ними в небі звивався синій дракон.
Дракон відкрив пащу й видохнув хмару розжареної пари.
Море здійнялося вгору - спочатку потужними пінними колоннами, прикрашеними вгорі важкими шапками білої пари. Потім - міцною стіною, якою вгору котилися хвилі, котилися й розбивалися об небо бризками.
Небо впало униз. Пінний водоспад, що падав угору, вдарив об нього - і небо не витримало, зламалося. Назустріч водоспаду із хвиль, піни й пари, покотився небоспад із вітру, хмар і дощу.
Море і небо зустрілися посередині, зіштовхнулися, змішалися, посварилися, помирилися, обнялися та розійшлися.
Скали, де був колись дослідницький центр Нового Вавілону, більше не існувало.
Між морем і небом залишився лише дракон, чия синя луска відблискувала у місячному сяйві.
012
…Десь далеко, у місці, що розташовано там, де закінчується небокрай, щось ворухнулося. Це щось не було чимось. Це щось було нічим.
І ніщо - це було те, що це щось робило.
Уся нечисть, що живе у світі людей, знає: надприродні здібності - це прокляття. Не буває сили без обмежень. І чим більша сила - тим сильніші обмеження.
І головне з них полягає у тому, що в кожної нечисті є власна природа, те завдання, заради виконання якого вона з’являється у цей світ.
А за тими, хто намагатиметься ідти проти власної природи, приходить ніщо.
Порожнеча. Великий обмежувач. Запобіжник Судного дня.
У Ніщо багато імен, але лише одна суть: поглинати тих, хто порушив головне правило існування і все навколо них. Викреслювати зайве невідоме, яке дозволяє собі надто багато, з рівняння світу.
І зараз Ніщо відчуло порушення неабиякої величини. Нечисть, що мала втілювати забуття, натомість повертала спогади.
Ніщо прокинулося, та почало придивлятися до світу у пошуках того порушника…
