– Тату, тату, вони зів'яли!
– Хто зів'яв, Марічко, про що ти?
– Так маки, тату, маки. Ось поглянь!
– Не може такого бути, ми їх тільки вчора зірвали. Це ж польові квіти, повинні стояти довго. Пам'ятаєш ромашки в прошлому році на твій День народження?
Тоді була середина літа, час цвітіння польових ромашок.
Вона так зраділа тому букету.
Вранці, як тільки ввійшли до її кімнати з великим оберемком квітів, все навкруги наповнилося пряними ароматами лугових трав. Яскраво-білі в обрамленні пастельно-зелених стеблин, вони, здавалося наповнили кімнату світлом яскравого літа. Дочка прокинулася, розплющила очі і охнула, задихнулася захватом, потягнулась руками до букету. А потім, щоранку з її кімнати долинав тихий гомін – то вона про щось шепотіла з квітами.
- Так то ромашки, тату, вони довго не в'януть, вони стоять цілий місяць. А маки, вони інші, тендітні, вони як метелики. Подивись: їхні крила поникнули, згорнулися. Мені їх шкода, тату. Не треба їх рвати. На мій день народження відвези мене на те місце, де ви з мамою їх зірвали. Я хочу побути з ними, з живими.
Дочка з дружиною залишилися на дачі, а я поїхав до міста і по дорозі зупинився на тому самому місці.
Іншими очима дивився на поле, що розкинулось між двома масивами лісу, і мені здавалося, що переді мною колихається трав'яне море, а над ним літають тисячі яскраво-червоних метеликів. На душі стало так тепло, і щемливий смуток наповнив мене.
Так, квіти, вони живі, а це поле – їх дім. Незабаром день народження Марійки, тож ми, звичайно, привезем її сюди, до маків, які вона так любить.
Вітер м'яко заколисував трави, хвилею піднімаючи і опускаючи яскраво-червоні квіти, і мені здалося, що в цих хвилях з дзвінким сміхом бігає моя донька, граючи з метеликами-квітами й забулася її хвороба, нескінченні ліки та боязкі надії на одужання.
Так, ми привезем її сюди, і тут, далеко від галасливого міста, квіти-метелики, що кружляють над травою, дадуть їй віру в себе, віру в життя.
