Це не трапляється миттєво, що б не казали афінські мислителі. Твій образ випалюється в моїх очах, відбивається на них із насильством, на яке здатне лише щось неминуче. Моя шкіра важчає, наче камінь. Камінь, яким стала моя плоть — гарячий; він хвилею пропікає шлях усередину; ліпить, ліпить і ліпить, шар за шаром, орган за органом. Моя плоть, яка ще не стала каменем, сіпається, і сіпаючись застигає, навіки напружена; мої легені застигають на вдосі, і вдох лишається зі мною дискомфортом і чужорідністю повітря; серце застигає останнім, як звук барабану, перерваний на середині.
Ось так ти заволодіваєш мною. Не бійся, я не злий на тебе. Як і моє тіло, момент застиг у часі — чи в моїй скам’янілій голові? — і я не знаю моменту краще. Твій образ, навіки в моїх очах; усі твої змії, твої ікла й пазурі, хижі криві твоїх вуст, гострі клини твоїх вилиць. Твій жар, навіки в моїй крові, змішаний із болем, з хвилями-хвилями-хвилями болю. Піт на моїх долонях. Мій вдих, моє серцебиття, моє поклоніння.
Усе твоє.
Ти думала, я відбиватимусь? Чи злякаюсь тебе, втечу, як тікали десятки до мене? — ні, ні, я не такий, не думай, що я такий, як вони. Навпаки. Я хочу, щоби ти підійшла ближче. Хочу бути твоїм, як твої дерева на острові, як твої руїни на горі, як твої скелі над морем. Постав мене серед своїх статуй, милуйся мною в тумані ранку, підіпри мною стіну — не дай пропасти задарма, ти ж так не любиш витрачати речі.
А як захочеш — одного дня точно захочеш, бо нащо я тут, якщо ні? — то поклади пальця мені на вуста. Мій рот був відкритий, коли я кам’янів, а проміжки всередині так ними й лишилися — тобі буде вдосталь місця. Я майже відчуваю, як ти водиш по моїй нижній губі, очі стуляеш від того, як м’яка твоя шкіра зминається від тиску на камінь, як мій холод жадібно забирає твій жар. Ти сунеш пальця всередину, поскребеш по стінках, знайдеш мій язик і мої зуби, мої мигдалики — у тебе довгі пальці, я досі бачу їх, випалені на очах. До першого пальця доєднається другий, третій, четвертий, доки в роті не бракуватиме місця. У тісноті твої пальці притулятимуться одне до одного, спітніють від близькості. Мій камінь увібре твій піт — усе, усе, що ти даси мені. Великого пальця ти покладеш мені на підборіддя, прямо на ямочку, яку я так ненавидів у дитинстві. Я люблю її зараз, твій палець ідеально на ній лежить.
Ти потягнеш.
Униз, униз, сильніше, доки із сухим хрусть! не відламаєш нижню щелепу — яке полегшення принесе холодне повітря на моїй горлянці, яке диво, що ти тримаєш частинку мене в руках, язиком проводиш по моєму язику, зламуєш зубами мої зуби і дробиш їх — хрусть! хрусть! хрусть! — і ковтаєш, і мій камінь крошиться в пил, і мій пил осідає вже на твоїх стінках, на твоїх зубах, на твоїх мигдаликах! Тобі подобається мій смак? Моя текстура, моя твердість, моя крихкість? Ти хочеш більше? Бери.
Так, встроми язика в мої ніздрі — він у тебе роздвоєний, тому вміщається одночасно в обидві — злижи ранкову росу з виїмок. Відкуси шматок за маленьким шматочком, скорми своїм зміям. Пальці? Забирай пальці, відламуй один за одним, перекочуй між зубів, грай ними, як соломинками, грай. Повали мене на землю, заберися зверху, долонями пробий грудину, відкрий ребро за ребром, щоби на сонце дивилися. Нахилися — нижче, нижче, щоби змії могли обвити кожне ребро й поїдати кінчики, — розколи легені, звільни мій подих, вирви руками артерію за артерією, щоби не сковували серце — тобі подобається моє серце? Знаєш, я ненавидів його в дитинстві. Я люблю його зараз, твоя долоня ідеально його тримає.
З’їж його. Давай, з’їж. Будь ласка, будь ласка, я хочу твої ікла в ньому, його пил у тобі, мій останній момент серцебиття навіки у твоєму шлунку, будь ласка, будь ласка! Все, все забирай, не лишай навіть крихт на землі, ти ж так не любиш витрачати речі! Скорми зміям моє волосся, ласуй стегнами й литками — там було багато м’язів, той камінь має добре смакувати, правда ж? Правда? Я ненавидів їх у дитинстві, та я полюблю їх, якщо з’їж, обіцяю!
Ну що ти стоїш?! Так і стоїш, як я вперше побачив тебе, наче чекаєш, думаєш, наближатися, чи ні — підходь! Забирай, поглинай, ламай, коли! Будь ласка!
ЩО ТИ СТОЇШ?!
…так, так, пробач, пробач мені, пробач! Звісно, все коли ти вирішиш. Звісно.
Я просто… твій жар, і… і біль… І все, все…
А взагалі хто знає — може, ти й зараз мене їси, а я просто цього не відчуваю. Це теж добре. Все, як ти захочеш.
…Якщо не їси — нічого. Я почекаю. Почекаю, обіцяю, ну куди я дінусь? Я твій, як твої дерева, і руїни, і скелі. Як вони, я стоятиму, і гадатиму, чи торкаєшся ти мене зараз.
Чи хочеш торкнутися мене.
Чи пам’ятаєш.
Я стоятиму, обіцяю.
Стоятиму.
…Ти тут?
Ні, ні, стоятиму, чекатиму, обіцяю.
Стоятиму.
Стоятиму.
Стоятиму.
Я буду тут, коли повернешся.
Я буду тут.
Я так ненавидів чекати в дитинстві.
