Ніч. Маленький, загублений в лісі хутір давно заснув і тільки я, зморений теплом печі, намагаюсь боротися з дрімотою. Сьогодні першим снігом прийшла зима.
Настав час, і я, тихенько, щоб не розбудити сплячих, одягаю старенький кожушок, а босі ноги в биті валянки й навшпиньках крадусь до вхідних дверей. Ледве чутний скрип петель, і я вже на вулиці.
Тиша. Темні віконця хат відсвічують блиском снігу, а над селом усипане зірками морозне небо. Відразу на згадку приходить дитинство.
Мені напевне років п'ять. Батьки збирають Новорічний стіл, а ми, з молодшим братиком Вовчиком вийшли на двір. Морозно. Тихо. Навкруги все вкрите товстим білим покривом. А десь там, за полем, зоряне небо опирається на землю. Чарівний світ казок, про який нам читав батько вечорами.
– Стась, чуєш, Стась, а як дійти до крайнеба то зможемо дістати зірку?
– Та, хто зна, он скільки снігу намело, а йти ж далеко, мо й три дні.
Та Вовчик вже захоплено прокладав нам шлях. Сніг пухкий, ще не набрався вологи й від кожного копняка братика підіймався грайливими хмарками. Його настрій передався й мені.
– Ми йдемо до зірок! – радісно закричав я й пішов слідом.
– Йдемо, йдемо! – вторив за мною братик.
Ми йшли в білому мареві, кричали, сміялися. То була наша, казкова Новорічна ніч.
Потім я подорослішав, переїхав жити до міста, а зима полишилась десь там, в дитинстві.
Обережно беру хапку снігу й заворожено спостерігаю як сніжинки, мов прожиті мною роки вислизають крізь пальці й губляться в білому мареві. На весні вони розтануть, і напоять собою яблуні в саду, щоб влітку відродитися солодкими плодами. То буде їх шлях. А чи знаю я свій?
Дивлюся в небо й відчуваю велич буття, що починається в дитячому поході до зірок, а закінчується десь там, за зорями в неосяжній далечині.
Навкруги магія зимової ночі, і я, осяяний світлом зірок, раптом відчуваю свою нерозривність з всесвітом й того величного шляху перетворення, що проходжу я разом зі сніжинками. Ми будуємо всесвіт.
