Я знаю, чим пахнутиме моє пекло.
Останнім часом я навіть можу ненадовго потрапити в нього. Вмочити пальці, полоскотати нерви. Пройтися пеклом стільки, скільки зможу. І повернутися додому, знаючи, що колись дороги назад для мене просто не буде.
Простір мого особистого потойбіччя простий і навіть на перший погляд нудний: це Біле місто в усій його формалістичній вроді та потворності. Вилискують у світлі сонця білі колони, розсічені квадратами, немов невидимий дизайнер забув зняти з них графічну сітку. Розбігаються від велетенських площ навсебіч сходи, аркади і портики, дивляться вгору порожніми соплами бублики псевдофонтанів. Усередині в них — нічого. Підлога, намощений рівний білий кахель, як і скрізь тут.
Рослин тут немає. Тварин, живих істот узагалі, крім мене — теж. Джерела освітлення не видно, але світла багато настільки, що тут майже відсутні тіні. Ти рухаєшся цим простором і заледве зрозуміло, де закінчується одна колона й починається інша, де закінчується декоративна, досконалої форми ваза й починається така ж досконала антична статуя. Ти йдеш, звук твоїх кроків то повністю ковтається цими поверхнями, а то розбивається на кілька відлунь. Таке воно, це місце.
А ще все Біле місто від краю до краю охоплює невимовний сморід людських нечистот. І так само, як джерело світла, джерело смороду знайти неможливо. Він просто стає дедалі сильнішим, поки ти йдеш, куди не йди і як не ховайся.
Тому рано чи пізно доводиться повертатись.
“Доводиться”. Наче мені так хочеться бути тут.
В Білого міста є ще одна бридка особливість. Воно ніколи не бреше. Йому можна поставити будь-яке питання — воно відповість. І якщо ти вже знатимеш відповідь, вона неодмінно збігатиметься з реальністю в найбільш химерний спосіб із можливих. Відповіді й самі химерні, більш схожі на прокляття з нічних жахіть, ніж на пророцтва.
Я зазвичай питаю про майбутнє чи минуле. Мене мало цікавить теперішнє, я його не зовсім відчуваю і не зовсім у ньому живу. Моя робота пов’язана не з теперішнім, і воно мені ні до чого.
Вгорі наді мною кружляє щось на кшталт простирадла чи прапора. В Білому місті нема вітру, тканина вгорі надто високо, щоби давати тінь. Це загадкове полотно просто літає й вигинається там, угорі — але воно завжди є в цьому місці, його навіть не видно з інших точок вулиці, тільки тут. І саме тут я зазвичай ставлю свої питання: вголос, щоби місто чуло. Відлуння ковтає мої слова й випльовує відповідь, складену з них.
Але сьогодні все інакше.
- Що мені робити з даром? — кричу несподівано голосно для себе.
- Ти приймеш його. — Голос такий гарний і закрадливий, як срібло, оксамит і медове вино. — Він стане тобою. — Голос лунає звідусіль і нізвідки. В мене ніколи не буде такого голосу. Він як дамаскська сталь, як золото, як абрикосові кісточки і чорнило з них. — Ти станеш ним.
Сморід хворих людських нутрощів стає нестерпним. Голос лунає зсередини мене. Полотно над головою скручується в тупий джут. Я блюю на білий кахель Білого міста.
На мить мені легшає.
За мить я розумію, що сморід іде від мене. Я не можу це більше терпіти.
Я виходжу в ніґредо.
Немов буря накриває Біле місто і рве його на тонкі намітки. Повітря швидко заповнюють шматки простору й нитки. Все, що було сталим, умить міняється, розгладжується, викривляється і мчить.
Поруч зі мною падає голова досконалої статуї. Ще трохи ближче заходить у поверхню під ногами, мов у вершки, уламок вишуканого капітелю білої колони. Треба бігти.
І я біжу кудись, радіючи, мов уперше, цьому повітрю, з якого зник запах моєї смерті — в ньому тепер тисячі, мільйони запахів. Частина з них смертельна, звісно, та все краще, ніж це.
Коли попереду з’являється напрочуд тривкий для ніґредо образ — старовинний персидський килим — я кидаюся до нього, мова до рятівного кола. Це вихід, це шлях додому.
***
Я — остання мертва галузка. З моєю смертю урветься рід картографів Туранських, і це чудова новина. У нескінченних коробках і пакетах мотлоху на дядьковій квартирі після його смерті виявилося значно більше, ніж можна було чекати. Не грошей — якби ж то. Не амулетів — їх було навіть трохи менше. Не боргів, що дивно. Родинних таємниць.
Дядько був передостаннім із Туранських. А жив так, ніби останній — це він. Ніби мене не існує. Ми ніколи не бачилися від дня мого повноліття: відтоді родина щороку меншала, аж поки нас не лишилося двоє. Я на одному краю міста, він на іншому. Вітав зі святами смсками. Подарунки якщо й присилав, то не щороку. І так само я.
Мені навіть здавалося, що ключі від його кавалерського барлогу навіки загубилися в надрах мого письмового стола — але вони знайшлися. Вони були.
Весь барліг, як дядько Семен завжди називав помешкання, був укритий, мов покривалом, шарами багаторічного пилу. Не було його лише на ліжку, просякнулому рідинами нещодавно померлого, і на килимі на стіні. Він тримав двері в ніґредо просто в барлозі — не дивно, що він жив... Так. Ті, хто живе надто близько до чудес, урешті обривають усі зв’язки з плотським світом. Він менш цікавий, більш передбачуваний і безнадійний. А у просторах є можливість дива, часом там можна зустріти безсмертні сутності й загинути від цієї сутності з почуттям власної значущості: не десь у брудному підворітті, а, скажімо, на вершині золотої гори. Раніше, коли мені було зовсім мало років, двері в ніґредо не впадали в очі: дядькові батьки прибирали в хаті ледь не щодня, тому барліг був хірургічно чистим.
Смерть усе розставила на місця.
Про дядьків барліг у мене часто були сни. І до його смерті, і після. І напередодні. Дитячі сни: я сиджу у ще чистій і прибраній вітальні на дерев’яній підлозі, у плямі сонячного світла, і граюся дядьковими кристалами й музичними шкатулками. Віщі сни: дідусь помре на сходах від серця, бабуся — у своєму ліжку у дальній спальні, дядько впаде після довгої хвороби у дверях, обдираючи їх мов поранений дикий ведмідь (ці снилися нам усім; прокляття Туранських — знати час і обставини смерті одне одного). Сни-пошуки: перш ніж мені вдавалося щось знайти в безладі, складеному з дядькової хвороби й його одержимості просторами, мені це снилося.
І ось сон стався знову. У шафі з заіржавленими шпаринами, куди майже неможливо вставити ключа. Під кристалами, які вже не працюють, під музичними шкатулками без пружин, за старими альбомами зі знимками людей без імен і облич, при задній стіні, геть унизу — лежало щось. Квадратний чорний ящичок, а всередині — ?
Навіть сам цей сон пахнув так, як пахнув барліг: погано змитими з підлоги маленькими плямами крові, кислим потом мерця, залізом, пилом.
Мені вдалося знайти ящик за добу пошуків і кількасот кілограмів розібраного мотлоху, частина з якого виявилася компонентами до фамільних зіль і замовлянь Туранських. В цю добу мені було важко відповідати на дзвінки, пам’ятати про їжу та ліки, взагалі рухатися, не дивитися на бісові картинки на червоному килимі, яскравому як найясніша мрія. О, навіщо, навіщо ви тримали в себе в хаті — це? І як ви прожили так довго з цим поруч? Простори кликали несамовито, так, як можуть кликати лише смертного, але в мене з собою була домовленість: спершу я знаходжу ту річ зі сну. Лише потім вже йду на поклик, неодмінно ненадовго, і повертаюся назад теж. А тоді вшиваюся додому.
Видіння килима огорнуло мене, мов теплий рушник після душу, і щось велике і важке, що впало за спиною, так мене й не дістало. Ніґредо було знову замкнене за дверима, разом із моїм особистим пеклом. Навколо була кавалерська діра, в якій іще років десять треба буде прибирати, щоби зробити з неї бодай щось пристойне. В руках у мене був чорний ящик, а всередині — щось. Щось, що я прийму і стану ним, а воно стане мною.
Ще кілька годин було витрачено на винос чергових куп лахміття і приведення іншого лахміття до ладу. Чарівні чорнила, ще діють! Свитка-перекидка, що живиться людським подихом — в ній можна перекинутися на будь-кого, і ходити так між людей! Тиглі для швидкого срібла і золота!
Колись Туранські були дуже заможними. І мали титул, звісно, теж. Мою прабабцю вигнали з якогось містичного товариства, ім’я якого, звісно, не збереглося. Її титул, земельні статки, договори пішли у полум’я разом із червоною упирячою чумою. Але чари лишилися. Лишилися записи. Все це можна було...
Мені довелося щипнути себе за руку, боляче, так, щоб зашипіти — бо прибирання затягувалося, стояв пізній вечір, навпроти мене на стіні тьмяно світився у темній кімнаті килим.
Взутися. Вдягти пальто. Зачинити одне вікно, інше. Перекрити воду. Забрати наплічник. Ящичок — у наплічник. Капелюх — на голову.
Бувай, барложе. Ми ще зустрінемося, та не сьогодні.
Важкі двері зачинилися за спиною з іржавим грюком.
***
То що там, у ящику? Невже — картографічний набір? Щось для створення власних дверей, щоб мені нарешті можна було не залежати від чужих входів і виходів? Чи, може, якісь дарчі? Земля, місце, де мені можна буде жити? Не в барлозі, охопленому духом чужого тліну, не на зйомній хаті, де майже нічого мого (дивіться! Так загине рід Туранських — бозна-де, серед чужих, невтаємничених і холодних!). А може, там...
Я проношуся майже бігом повз вечірні ятки та генделики, повз пластикові аптеки та квіткарні — вниз у метро, до гудіння сухих підземних вітрів, гуркоту коліщат і важкої позачасової дрімоти.
Людей о такій порі мало. Ніч, хто захоче ризикувати? Звісно, нападів у ці дні небагато, “братство крові” ледь не все скрутили холодним залізом і відправили під Конотоп пекти цеглу, але ж завжди є шанс зустрітися з божевільним, якого оминуло видюче око закону.
Стрічка ескалатора плететься вниз невимовно повільно, тому сідаю на східці. Полонений записом голос стомленої дикторки одразу нагадує, що цього робити не можна. Гірко всміхаюся: це вам не можна, а я з Туранських, нам дещо таки можна.
Спина, руки й особливо ноги страшенно гудуть. Погляд немов відчуває на дотик кожну білу дерев’яну панель над головою. Хочеться заснути просто тут, покласти голову на руки замком і...
Мені назустріч знизу платформи їде щось чи хтось. Першої миті я навіть не розумію, що не так, але зсередини піднімається хвиля холодної відрази. Хтось високий. У чорному. В капелюсі, як і я.
Тоді він бачить мене, бачить, як я скидаю голову. І посміхається, піднявши капелюх над головою. Це Шибеник, і я можу заприсягтися за його усмішкою, що він знову втрутився у справи людей. Хай тобі грець, безсмертна ти погань.
Шибеник пританцьовує на східцях ескалатора, вдягає капелюха назад, дістає з пальто пляшку, зубами відкорковує, салютує мені ще й нею і п’є.
Ми майже поруч.
- Гарного вечора вам! Ви ж з Туранських будете, так? Чудова погода сьогодні!
Ескалатор провозить Шибеника далі, я стежу за ним зі скам’янілим від ненависті обличчям. Кого і в чому він переконав на цей раз? Що змінив? Хто через нього помре, хто народиться? Чому упирів-неадекватів ловлять, а іншим бодай інколи проводять обшуки, а вічні просто живуть серед нас? Вони проводять вічність поза просторами, з іншого боку, недоступні для часу, хвороб і старості. Кожне з них вміє щось таке, для чого упиреві треба буде вчитися ціле життя, до ста двадцяти. Про картографів і не кажу: наші вміння передаються й накопичуються поколіннями, зі швидкістю напівмертвого слимака. І всі ці дари вічні використовують заради єдиної мети: для розваг.
На щастя, їх мало. Та на горе, один із них обрав наше місто своїм ігровим майданчиком. Часом він відсутній десятиліттями — але зараз йому цікаво. Історичні часи, Шибеник не може їх пропустити. Ще й, певно, друзів сюди тягає. І от учорашні герої відправляються до божевілень, а лиходії займають поважні місця. Бо Шибенику захотілося, бо так більш драматично.
Мене трохи трясе. Він зі мною привітався. Він знає моє обличчя. Він майже знає моє ім’я.
Що він змінив?..
На щастя чи на горе, в усіх вічних унікальні дари. Скульптор, скажімо, просто може перетворюватися на будь-кого — і він завжди це вмів, а моїм предкам довелося невідь-скільки вивчати трансформацію та невідь на що піти, щоби врешті створити свитку-перекидку. Панна вміє відкручувати час назад — про це кажуть, але свідків мені бачити не доводилося, як і саму Панну, на щастя.
Шибеник уміє змінювати світ словами.
Що він змінив?..
На платформі, на яку я ледь встигаю підскочити з ескалатора, підхоплюючи поли довгого пальта, майже нікого немає. Десь удалині лунає тихенький спів: мешкає тут десь неподалік одна причинна, то це, певно, вона вийшла ввечері проїхатися, коли людей менше й ніхто не заподіє їй шкоди. Співає щось чи то сербською, чи хорватською — гарно, але майже незрозуміло. Ну і добре.
Лункою печерою платформи розноситься шум моїх кроків. Іду до єдиних лавочок тут: чотири теплі дерев’яні квадрати у царстві каменю і світла, порепані від часу, мов губи якихось дивних дерев’яних риб.
Що він змінив?..
Прибуває потяг. Коли заходжу до вагона, помічаю, що причинна ввійшла в сусідні двері. Занедбаний сірий плащик, розтягнута і розстібнута кофта на голе змарніле тіло, спідниця у веселу квіточку. Сіре волосся, сірі очі, сірі губи. Крім нас у вагоні ще шестеро людей. Вона співає щось — вагон рухається, звуків не чутно — і дивиться на мене своїми величезними порожніми очима.
Читаю замовляння від юродивих: “Як мачуха не чує сліз падчерки, як своєумець не бачить власної шкоди, як легковірний не знає правди — так ти мене і не чуй, і не бач, і не знай. Слово моє — мов древня плінфа на Кирилівці, мов куля в зубах мерця, мов струм у жилах живого, і слово моє вірне!”
Причинна блимає й звертає увагу на когось іншого. Сідає поруч із молодиком у навушниках, починає гладити штучну шкіру на сидінні біля нього. Чудово.
Що він?..
Мені не хочеться повертатися додому — але там є живі люди. Там посеред лісу стоїть над пустирем і урвищем простий п’ятиповерховий барак, і в ньому є освітлені вікна, і можна зайти до сусідів із будь-якого приводу. Позичити чи віддати грошей, солі, молока, на чай, все одно. Як моя пра-прабабка Лєжбєта Туранська, я буду робити саме те, через що картографів колись мали за відьом. Я хвалитиму їхніх дітей, їхніх тварин, їхній ремонт. Я робитиму все, щоби якнайдовше не лишатися на самоті — із чим? Я не знаю.
Заспокойся. Зрештою, твій час іще не настав. Ти щаслива людина. Ти знаєш, як помреш. У тебе попереду ще років десять, певно. За цей час стільки всього можна зробити. Забудь про вічного і його витребеньки, і про людську дурість. Подумай краще, як доїдеш додому і відчиниш ящик. Що там?
Серце починає битися в іншому ритмі. Так. Там щось є. Щось важливе. Щось про мене і для мене. Біле місто не дало чітких відповідей, але сказало, що я все одно відчиню, тож так і зробимо.
Диктор оголошує Золоті ворота. Молодик у навушниках тікає, причинна, що встигла наполовину роздягтися, за ним. Сьогодні її, скоріш за все, заберуть до відділку, і в її випадку це на краще. Здається, колись вона була кимось. Можливо, навіть кимось із наших. Потім вона зустріла Шибеника.
Він зробив це з нею.
На “Золотих воротах”, серед тепла штучних свічок і кольорового каменю, до вагону заходить безліч людей. Між ними — невелика компанія у капелюхах і капелюшках, в одязі інших епох, який упізнати можуть тільки свої. Свої.
- О! — кажуть вони.
І ще:
- Які люди! Приві-іт!
Мене обіймають, цілують, тиснуть руки. Свої несуть запах гарних парфумів, кави, цигарок, міцного алкоголю, якогось їдла, чорнил.
У нашому місті багато картографів різних шкіл і родів. Але ми завжди поруч, так уже виходить. З Танею Меламед ми, скажімо, ходили до однієї школи. З Антоном Негнибідою, Тохою — разом вчилися ірландським танцям. Це коло не розірвати, і коли дуже погано — варто звертатися до своїх. Мені за весь цей день жодного разу не спало на думку, що в мене є свої. А вони є!
Таня дивиться знизу вгору просто на мене. Всередину мене. В неї величезні очі кольору старого гречаного меду, і довгі пухнасті вії, і ластовиння.
- Ану зізнавайся, кіт! — жартома буцає мене у бік. — Що маєш на думці? Чого обличчя таке кисле, га?
Поглядом нишпорю вагоном. Вони всі їдуть — куди, на концерт якийсь? То, може, і мені з ними на концерт?
- Я поїду з вами, якщо можна.
І щось у моєму голосі — його тон, можливо, чи вираз мого обличчя — каже своїм, що мені зле.
А мені зле.
- Треба було піти з тобою на той клятий похорон.
Треба. Але тоді мені не хотілося нікого бачити.
Тоха силоміць вливає в мене щось — здається, це навіть не просто алкоголь, це якийсь еліксир, і нехай собі буде, мені гірше вже не стане. Імена інших своїх мені дуже погано згадуються, тільки друзі, тільки їхні обличчя зараз мають значення. Хтось каже: “Ви, Туранські, звісно, завжди дивні були”, але я навіть не впізнаю, хто.
- Мене Шибеник перестрів, — кажу.
В потязі чутно, як ми летимо крізь тунель і як стукотять колеса. Більше не чутно нічого.
- А ще мене, здається, взяло й не відпускає щось у просторах. Мені потрібна допомога. Я поїду з вами, якщо можна. Якщо туди можна й мені теж. Байдуже, куди.
Слова даються дуже важко, але їх треба сказати. В теплому вагоні, в пальто мені страшенно холодно. Найстрашніше чомусь — у голові. Про що не подумаю, все страшно. Порожня зйомна квартира. Килим у барлозі. Ескалатор, де їхав Шибеник. Божевільна в метро. Ящик у моєму наплічнику. Я трохи суну рукою, щоб перевірити, чи він на місці. Кілька пар очей своїх відмічає цей рух.
- Звісно, що ти поїдеш. Хто тебе в такому стані куди пустить! — каже Тоха.
- Я можу поїхати з тобою потім, — каже Таня. — Мені додому не треба, я з бабусею посварилася. — Її пальто на неї завелике. Волосся, забране в гульку, лежить неохайно, а все одно гарно.
І потім ми просто виходимо десь, кудись переходимо, потім іще їдемо, йдемо довгим напівтемним переходом, і я намагаюся рахувати кількість пар взуття та порівнювати з кількістю голів. Наче збігається.
- Що в наплічнику? — питає Таня.
- Артефакт, — кажу чесно. — Можливо, з прокляттям. Можливо, з дуже нехорошим.
- Але ти все одно хочеш його відчинити?
- Аякже.
Потім ми йдемо вулицею, ліхтарі бліді, слабкі й дуже довгі, людей трошки більше, ніж було, а ще багато цигаркового диму і музики. Скляні вітрини. Черга. Кількість ніг неможливо порахувати. Коридори, сірі і гумові. Килими — червоні, але зовсім не чарівні. Сходи, софіти, крісла зі штучного неприємного оксамиту. Темрява. Промені. Грім музики.
Я виходжу в фойє, і там так порожньо, ніби людей взагалі не існує, а на сцені за подвійними дверима зараз грає самотня звукова система. Колони — мов у Білому місті, але сірі та колючі на дотик. Килими з якихось нафтових волокон. Пахне сумішшю парфумів.
Таня обіймає мене ззаду. Заплющую очі. Колись ми курили з нею кальян “паровозиком” на старому Гаванському мості, якого вже нема — він є у просторах, напівзруйнований, на чверть складений з уламків пляшкового скла та іржавого металу. Ми курили й цілувалися. Нам було добре і ніяк. З нами були інші люди, в нас були інші пари, нам було все одно.
В Тані ніжні пружні губи і прохолодні щоки. Вона чекала на цей поцілунок.
- Може, за тебе заміж вийти? — питає з усміхом. Це така гра в нас. Вона знає, що рід Туранських має закінчитися на мені. Я це й відповідаю їй, тільки мовчки, самим виразом обличчя. Всім моїм пращурам снилася моя смерть. Бабусям і дідусям. Батькам. Дядькові. Мені. Можливо, моя смерть — у цьому ящику. Можливо, я відчиню його лише через десять років, наважуся. І тоді він перенесе мене до моєї загибелі. А звідти мені дорога в Біле місто.
- Я... не можу.
Вона розвертає мене до дзеркала. Тут так багато дзеркал. Невідомо, навіщо, бо ж люди сидітимуть у темряві, дивитимуться на інших людей і не бачитимуть одне одного.
Я бачу себе — ні, я бачу когось іншого. Когось дуже схожого. Таке ж довге біляве волосся, вперте підборіддя, стомлені жовтаві очі, одяг немов із позаминулого століття, руки білі-білі та худі. Це фамільні риси Туранських, і на комірі в мене з двох боків — геральдичні літери “Т”. Але це не я.
Я — це хтось інший. Щось інше. Я не знаю, хто я.
- Якщо останній Туранський має померти, — каже Таня, — то хай помре. Я можу допомогти, якщо схочеш.
І першої миті на обличчі двійника у дзеркалі відбивається — страх, зневіра, відраза.
Але так, це не моє обличчя. Тому я киваю:
- Допоможи.
- Що в наплічнику? Це має бути воно.
За мить бічними сходами спускаємося у внутрішній двір будівлі. Тут курять музиканти, тут завантажують і вивантажують великі декорації, але зараз тут порожньо. Самотня лампочка над дверима. Ніхто не заважає нам.
- То що там?
Я дістаю ящик. Він на дотик картонний, всередині щось калатає, як серце.
- Відчиняй!
Добре, що Таня зі мною, мені було б важко на самоті.
Кришка відчиняється неохоче. Сама форма ящика ніби пливе, зминається і знов повертає собі сталість. Із білого атласу подушки всередині на мою долоню падає ключ-ніж.
Я дивним чином знаю, що це. Про це колись розповідали мені ті родичі, чиї імена ще не витерла смерть, що часто буває з картографами. Розповідав дядько: ключ-ніж можна використати лише одного разу. Ключ-ніж створено, щоби звільнити долю того, до кого його застосовують — чи звільнити його від долі. Ключ-ніж маловідомий навіть картографам, а більш могутнім чародіям він невідомий зовсім, бо інакше став би страшною силою в їхніх руках. Уявити собі цей ключ у руках вічного — та годі, звичайного упиря?.. Страшно.
- Що це?
- Подарунок від дядька. Наостанок. Сувенір.
- І тільки?..
- На згадку про давно минулі часи. Нічого надзвичайного, як бачиш.
Я знаю, що треба зробити і знаю, що свідки мені не потрібні. Зробити це — і килим у барлозі перестане говорити до мене. Про мене забуде Шибеник. Друзі, можливо, забудуть теж, але це не так страшно.
- Ходімо назад.
- Добре, — вона, здається, розчарована, але це на краще.
- Мені вже краще, справді. Треба було пройтись. Іще до вбиральні зайду, і все. А ти йди слухай.
- Ти ж не накоїш дурниць?
- Звісно, що ні.
Таня мені не вірить, хоче допомогти ще якось, не хоче лишати на самоті. Але тон у мене рішучий, а ключ-ніж зроблений так, що його значення розуміє лише той, в кого він у руках.
- Іди. Я за тобою.
Будівлю струшує від гучних звуків: баси, перкусія, крики, оплески. І вона йде.
І йду позаду. Невисока струнка фігурка в оливковій вечірній сукні вислизає у двері в фойє.
Тут багато дзеркал, але я таки йду до вбиральні. Вона вся складена з дзеркал, тут мене оточують шість нескінченних повторів мого обличчя і статури.
Ключ доволі великий, але лезо на ньому незручно коротке, або ще сорочку розстібати не довелось. Згадую сьогоднішню причинну, пересмикує. Оце вже ні. Треба зберігати пристойності. Може, комусь це ще знадобиться.
Я знаю, те, що їло дядька й інших до нього, після його смерті стало на мій слід. Він хотів застосувати ключа і не встиг — а я встигну.
Ну то й годі розвозити.
Не боляче, навіть зовсім. Так і має бути. Спокійно, тепло. Востаннє дивлюся собі в очі у відображенні. В мене гарні очі.
Прощавай.
За мить холодна біла рука тримає мене, а моє сталеве тіло тепліше за шкіру долоні. Інша рука дістає заплічника, відчиняє ящика — я більш знаю це, ніж бачу, бо в ключів нема очей. Я знаю, що гарне обличчя, яке мені більше не належить, знову дивиться в дзеркало, але я зовсім не можу передбачити хід його думок: як тобі, картографе з безіменного поки нового роду? Тобі страшно? Цікаво? Чи хочеться тобі повернутися до барлогу в пошуках нових артефактів? Спалити клятий килим? Поїхати з цього міста? Трахнути Таню просто тут, у вбиральні концертного дому?
- Лихо, та тут все у крові, — більш знаю, ніж чую я — глухо, зсередини ящика, що лежить у заплічнику. — Ти...
- Все гаразд. Тепер уже. Мені треба було зняти прокляття. Може, навіть два, але це не точно.
- Ви, Туранські, таки дивні. Дай поможу витерти... Ти точно?..
- Не треба. Я зніму сорочку і застібнуся, ніхто не помітить, повір. Зараз тільки руки змию. Все добре. Я більше не “Туранські”, до речі.
Вона завмирає, не встигнувши доторкнутися руками до рук:
- Он як. То в тебе вийшло. І хто ти тоді?
- Не знаю. Хтось. Далебі майже нічого не змінилося, але мені точно стало легше. Можливо, треба буде змінити прізвище офіційно, бо воно вже не моє — але то дрібниці і суєта. Ну от, дивись, нічого не помітно!
- У тебе під одягом дірка в грудях.
- Та вона геть маленька. На що не підеш заради доброї алхімії.
Вони виходять, і я разом із ними. Мій двійник, людина, яка тепер житиме окремо від мене — долі, родової пам’яті і родових проклять — іде якось інакше, не так, як я. В цієї людини трохи інакший голос. Більш розслаблений? Якось інакше зосереджений?
- То що скажеш, якщо я поїду до тебе в гості?
- Я скажу: їдьмо. В мене є дуже гарні трав’яні настої.
- В тобі щось змінилося.
- Це правда. Але навіть гори міняються, то й людям це дуже притаманно.
Ця людина, що житиме замість мене, вміє і любить багато говорити. Вона сподобається моїм друзям і, гадаю, зрештою їй вдасться ошукати смерть і прожити подовше. Хоча разом зі мною вона втрачає точну дату своєї загибелі — та може, це й не головне.
Можливо, ти будеш у чомусь краще за мене. А може, гірше. Однак ти житимеш. Я — житиму. Хоча це буду вже не я.
Я перестаю бачити довкілля: мого ясновидіння вже бракує на це. Скоро я перестану відчувати рух, а потім — чути. Я не знаю, що буде далі з безіменним картографом, але знаю, що буде зі мною. Зрештою, це саме те, що мені снилося: почуття відмовляють одне за одним, поки не лишається одне.
Відчуття запаху.
***
І тоді моє пекло нарешті знаходить мене. Мені повертається зір, і я бачу навколо себе Біле місто, але мені вже нема куди тікати. Я — крихітний предмет на білій підлозі наскінченного міста, де нема нічого, крім безлічі білих досконалих форм, світла без джерела і запаху пекла, який посилюється щомиті.
Будь ласка, думаю я, поки ще можу.
Будь ласка, проживи хороше життя. Хай воно не буде моїм, але хай воно — буде.
Наді мною з’являється клаптик полотна, ніби рушник, він зависає десь угорі, і я нарешті розумію, що це і до чого.
- От бачиш, — каже голос звідусіль і нізвідки.
І я справді бачу — крізь сморід мертвих тіл усіх моїх предків в усіх поколіннях до сампочатку.
Десь дуже, дуже далеко, по той бік просторів, людина без імені і дівчина на ім’я Таня несамовито цілуються в темній вітальні.
