Колись я стану тобою; я вже стаю тобою; я - тепер ти.
Я вип’ю твою несмачну каву з молоком, яку тобі ніколи не вдавалось приготувати. Весело пощебечу по телефону, десь пожартую, десь засміюсь, сидячи за кухонним столом і байдуже вдивляючись в грудку пилу коло стіни з відклеєними шпалерами. Послухаю нескінченний потік слів твого знайомого, що знову непокоїться через щось. Я чую його стурбований голос, щось відповідаю, зрідка мовлю завчені фрази та вигуки, зовсім не розуміючи ні його емоцій ні переживань. Точно так само як і ти. Такий ти - ніколи нічого не розумієш, якщо справа сягає далі за твої власні переживання. Турботи інших для твого запліснявілого нутра не були і не є чимось більшим, ніж способом заполонити тишу, але не увагу. Колись ти сприймав проблеми інших через логічне розділення «добра» і «зла» і просто говорив те, що від тебе очікували. Так, як було правильно. Але що для тебе було цим «правильно» насправді? Ти не знав і більше не зможеш дізнатись.
Приземленість смертного життя вертає у матеріальний світ лиш моментами, які склеюються порожністю власної свідомості. Не так давно для тебе ці повернення скидались на спалахи феєрверків, що за лічені секунди встигали розлетітись фантасмагоричними вогнями, що зникали швидше ніж опускались на землю. А липкі думки, відчуваючи нахабне мерехтіння спокійного життя, ще сильніше починали займатись їдкими кольорами, шалено звиватись серпантином і вдаряти по твоєму самовідчуттю. Тоді жадання нічим не спаплюженої буденності невблаганно стикалось із відчуттям власної втраченості і кожного разу серпантин їдких думок хапав тебе за шию і стрімко ніс за обрій. Задихаючись, там ти кожного разу вдивлявся в темряву і кожен раз не бачив нічого. Таке часте сліпе заглядання кудись затягнуло тебе, воно виявилось сильнішим за омріяне «бездумне тут-і-зараз».
Тепер ти розбитий, спиш і плинеш у самому собі вслід за струменями нудотно яскравих знецінювань, вдихаєш отруйні різнокольорові блискітки сумнівів. Крізь хворий сон ти сам несчувся, як на власній шиї затягуєш сам собі зашморг, зітканий з серпантину моторошних помислів. Наразі ти нічого не розумієш, наближаючись до того обрію, за яким – нічого. Можливо, ще встигне настати той день коли ти прийдеш до тями і виженеш мене зі свого тіла. А доти замість тебе буде твоє останнє породження – я, те, що лишилось від тебе у видимому світі. Те, що буде паразитувати на тобі довго. Але яка різниця, коли ти майже не існуєш?
Телефонні розмови мені не подобаються, надто вже ця. Я чую слова знаної мною мови, але їх не розумію. Відповідаю як не повтореннями, так перефразуванням повторення. Не питаю нічого – боюсь, що можу простим питанням, на яке ти точно мав знати відповідь, але не я, видати свою присутність. Ніхто не має помітити підміни тебе на мене. Це неначе гра в хованки, особливість яких в тому, що ми ховаємось у всіх на видноті. І як на мене то це весело, куди веселіше ніж кляті розмови по телефону.
Я думаю про тебе із насолодою, бажаючи зараз бачити твоє миле лице із кольоровою петлею із цупкого серпантину на шиї. Думаю і мовчу, облизуючи сухі потріскані губи. Як ти страждаєш! Тихий уривчастий голос перетворюється на білий шум, він замовкає і поновлюється, замовкає і знов поновлюється… Краще б його взагалі не було. Він тисне мені на голову свинцевим вінцем. Я мовчу і розмова сходить нанівець. Через хвилину знову поновлюється для того щоб вкинути наостанок поспішні прощання і сходить нанівець. Бувай.
Перші секунди поновленої тиші можна назвати приємними. Я поклав телефон біля чашки і сиджу насолоджуюсь самотністю. Відчуття ніби час довкола зупинився; ніби все це просто сон. Всюди в’язкий рожевий спокій, від якого на плечі ледь помітними пилинками спускалась вічна втома. А зліва за вікном чувся шум весіннього вітру, що палко бився об бетон будівель, співи енергійних пташок та звуки живої вулиці, куди йти мені хочеться менше, ніж вести телефонні бесіди. Але мені прийдеться піти заради тебе. Це і була суть дзвінка – зустріч друзів під кінець тижня. Маю зібратись і піти…
Але так і лишаюсь нерухомо сидіти, ловлячи тембри тиші. Її не хочеться зрушувати навіть слабким порухом пальця, але я роблю це, беручи знову до рук телефон. Ненароком помічаю в екрані погляд тьмяних очей. Цікаво, де ти є в цьому байдужому погляді? І яку ж глибоку каламуть в цих очах я унаслідував від тебе! Вмикаю екран, дивлюсь на годинник. До зборів лишилось небагато часу, можна вже навіть починати. А навіщо це мені?...
Мені це треба тому, що я єдиний твій справжній друг, я маю тобі допомагати. Так і роблю, бо розумію що це – правильно. Ти це також розумієш. Із цього виходить і моя впевненість, що про твою отруйну вечірку в самому собі не має знати ніхто. Але нема за що турбуватись, просто будь в собі, а я все зроблю. Плинь же, живи же і помирай, цілком таємно. А поки подивлюсь на світ твоїми очима, доторкнусь до нього твоїми холодними пальцями, обійду його втомленим тілом, що знемагає від бажання спати й у снах не відчувати тяжкості внутрішнього дикого маскараду. Але разом із тим ти волів ніколи взагалі не змикати очей. Пробудження тільки сильніше знесилювало, а удари об реальність несила терпіти так само, як і гниючу рану від іржавого ножа. Яскраві сни, сповнені свободою від самого себе, замінювались сірістю справжнього світу, в якому тобі нічого не видавалось цікавим. Єдине, що вважалось тобі таким (іронізую), то це нескінченні думки і час, протягом якого вони розщеплять тебе, разом із твоєю маскою Людини, що крила твою порожність. Тепер це моя робота – дбайливо берегти твою маску, яку ти не втримав. Ніхто не помітить підміни. Обіцяю. Яскраві кольори твого самовбивчого маскараду ніколи не зблякнуть! Ха-ха…
Чи розумієш ти, що поза маскарадом і веселими декораціями тільки бруд? Ти лиш його витіснив в поле простого неприйняття, але не значить що його немає. Ми з тобою воліємо те не споглядати. Але цей бруд і є твоїм палачем, який тобі вдалось по необережності створити і від якого ти ховаєшся за непроглядним кулісами думок. Ти його створив, а я створився з нього, я також бруд. Просто мені поталанило бути витягнутим тобою на цю сторону і отримати від тебе важливу роль, яка полягає в розтягуванні твоєї стражденної гонитви від чогось в кудись. Але цей факт нікому насправді не треба. Нам із тобою теж. Адже брудом ніхто не цікавиться, чи не так?
Година часу до зустрічі. Година часу до нашого чергового виступу.
Я вдягнусь мало не як на свято, ретельно підберу «твій» образ. Я буду гарним, ніхто не зчитає по мені, ніби щось не так. Я буду гарним ззовні і ніхто не запідозрить твою внутрішню різнокольорову виродкуватість. Але твоє скривлене лице додає мені праці. Сподіваюсь моїх здібностей хватить аби його вираз замінити на щось веселіше. Вже час іти.
До зазначеного часу півгодини. Повільно зачиняю двері, спиною відчуваючи сирість під’їзду, вдихаючи розсіяний сморід недопалків і сечі. До горла підкотила нудота. І не зрозуміло що може бути її причиною: гидлива сірість і загиженість місця, в якому я нині стою, чи твоя небачена слабкість, через яку я і стою тут? Можливо, я не помилюсь, коли скажу, що трохи заздрю тобі зараз. Що краще: карамельний запах барвистого вигаданого світу, в якому ти як в’язень, чи сморід сірої дійсності в якому ти неначе вільний? Я це тому питаю, бо ти обрав перше, тому я можу це питати. Але знаєш що? Байдуже мені на тебе, це був твій вибір який ти обирав самостійно. Мені до того нема ніякого діла, я не рятую тебе. Моя робота волочити твою тюрму, поки тебе в ній мучать гротескні роздуми, доводячи до безумства.
Крізь твої очі березневе небо проглядається білим покривалом. Сонця ніде не видно. Відчуття, ніби все довкола освітлюється не великою зіркою, а блідим туманним сяйвом зверху. Багатоповерхівки, переливаючись кольорами сіро-коричневої палітри, височіли по усі боки, по вузьким дорогам інколи котилось дрібне сміття, гнане вітром. Ми могли б лишитись вдома, лягти і спати цілу вічність. Але я відірвав від серця цю ідею, надав перевагу твоєму благополуччю, щоб ніхто сторонній не вліз до твого «рожевого будиночка», де ти благополучно себе хорониш. Тому ми підемо на звичайну вечірку, до людей, яких кличеш друзями, а вони другом кличуть тебе. Хоча, як на мене, зустріч ця марна трата часу.
В тишу б. Готовий заплакати від того, як же хочеться в тишу! Але я йду, до зустрічі лишається 10 хвилин. Йду, і вітер знущально підганяє в спину. Всюди сновигають люди, куди не глянь, щось між собою обговорюючи; машини роз’їжджають нескінченним потоком. Я ніби тримаю голову у вулику.
Наближаючись до місця зустрічі, я помітив трьох людей. Вони, завбачив мене, пішли мені назустріч. Одна з них підняла руку у привітальному жесті, а навіщо? Я і так їх не бачу. Усі їхні лиця змазані, перетворені з людських обличь на жахку сіро-бежеву ліпнину, де очі, ніс, губи – лиш слабкі розмазані нариси. І я посміхаюсь їм так щиро як тільки можу, усім серцем бажаючи втекти.
Ми зустрілись, обмовились кількома фразами і у гарному настрої вирішили піти у кафе, в якому ви мали звичку зазвичай зустрічатись. По дорозі щось обговорюємо, я в тому навіть беру активну участь, майстерно криючи власну незацікавленість та гарно обходячи можливі пастки, що можуть мене викрити. Це нелегко, бо я не ти, але про це знає лиш одна людина і я, що нею не є (я лиш подоба окремої особи, зроблена тобою). Тому ми будемо сміятись гучніше за всіх і жартувати більше за всіх. Сміюсь і жартую – так я збережу нашу з тобою таємницю. В ній ми будемо самі серед безликого натовпу. І ніхто не має права нас тривожити.
Години спливають, я зливаюсь із усіма, іноді в дзеркальних поверхнях спостерігаючи власне щось, що мало б слугувати лицем. Щось надто кольорове і таке від цього гидке. Грім клоуна на сільській сатанинській вечірці – ось як це виглядає. Ти ж знаєш, що самотою ховатись якнайглибше - це не рішення твоїх проблем? Все самообман. І можна скільки завгодно знаходитись серед людей, але це лиш на недовгий час заткне тебе в твоїй голові. Слабка терапія, радше паразитизм. Кінець кінцем, цим знущання над собою не припиниш. Все потім повернеться, буття наодинці із собою вистругає в тобі монолітне бажання кричати, сміятись і плакати над власною нікчемністю. Бажання стало б таким сильним, що виконай його фізично – і горло б розірвалось. Тому, разом із спостеріганням вбивчої кольоровості своїх дум, що загнивають у тобі, ти ще чуєш, як вони розносять твій крик кудись далеко, куди вони зазвичай сягають – за обрії, у темряву.
Гадаю, сьогодні я впорався зі своїм завданням, час іти геть. Вже пізно і мені здається, що навіть нещасні 5 хвилин серед безликих тіл мене знищать. В голові оновилось відчуття відчуженості. Цю вечірку я не збираюсь підтримувати.
«Гарно посиділи, та щось вже пізно», - кажу я, краєм ока помічаючи в склі склянки, як заворушилась моя маска.
«І справді засиділись», - на моє щастя, з цим погодились усі і підвелись разом зі мною. Разом ми вийшли, коло входу попрощались. Я вже відчував на своїх плечах холодну гливку масу жаданої самотності. Можемо йти до себе, по дорозі заглядаючи у фіолетове сутінкове небо, шукати перші зорі і не слухати нікого. Піти на зустріч аби відчути після неї мимолітний дух розслаблення і радості (чи від самої зустрічі, чи від того, що вона нарешті скінчилась) – це так швидкоплинно, в порівнянні з відчаєм, що чигає опісля. Ми не даємо цьому словесне підтвердження (рівносильно «не визнаєм»), проте добре відчуваємо. І йдем в темну квартиру, топлячи тебе у цьому липкому відчаї.
«Зачекай!» - почулось за плечем і я не хотів розуміти, що то звернення до мене, хоч знав, чий це голос. Я обернувся скоріш автоматично, ніж за бажанням. На зубах щось неприємно захрустіло. Не пам’ятаю, щоб у кафе замовляв жменю піску. Чому просто не можна лишити нас із тобою в спокої?
До мене наближалась людина, одна з тих, з якими я тільки-но розпрощався. Що треба? Мені ще довго треба веселити вас, виродків?!
«Ось, я забув повернути, дякую». Це була та людина, з якою я розмовляв по телефону. Вона простягла мені диск з грою. Точно, ти ж любиш відеоігри. Я взяв її, подякував і поклав за пазуху. Більше я нічого не хочу говорити, навпаки, мене пробирає злість за те, що хтось урвав мій монолог до тебе. Я розвернувся і пішов, недбало махнув рукою на прощання. Все що я хотів – повернутись до тебе. До всього іншого мені діла вже не було.
За собою я почув поспішні кроки, на жаль, не від себе, а до себе. Людина йшла поруч. Мене дратувала навіть думка глянути на неї, щось казати до неї, тому я просто йду, не зважаючи ні на що. Якщо їй в ту сторону, що і мені, можна швидше було піти. Заважає.
«Може трапилось що?»
Так, звісно, цього і варто було очікувати. Мабуть, варто було вичавити із себе залишки люб’язності, бо ось до чого призводить халатність. Люди не дурні, вони помічають усе. Хіба тільки не усвідомлюють, що саме вони помітили. І з цього висновок такий, що не дивлячись на чуте питання, якого я боюсь найбільше, людина не усвідомлювала, куди це питання може привести. А я не дам і шансу їй дізнатись. Ніхто і ніколи не помітить підміни мене на тебе. Маскарад твій буде тривати вічно. А я єдиний кому дозволено за нього знати.
«Якщо що, то можеш розказати, я ж не чужа людина».
Ти мені ні. Але я тобі безсумнівно. Тому навіть якби хотів – не розказав би. Я знаю, що в цьому нема сенсу. Ти нічого не вдієш, і справжнього хазяїна цього тіла від нього ж самого не врятуєш. Марна справа, якою ти не зволиш зайнятись, а тобі насправді і нема нащо.
«Я мабуть сьогодні чи недоспав чи переспав, то відчуваю себе вареним, та й усе. Все добре, нема чого так хвилюватись».
Не треба нікому нічого знати. Ми не вправі розказувати те, чому самі є виною. Ці знання, випущені в повітря, тільки потривожать, а нічого суттєвого не станеться. Мовчання – запорука спокою, мого, твого і усіх.
Людині було по дорозі. Ми розійшлись трохи раніше, ніж я підійшов до нашого під’їзду. Поновлене відчуття самотності оповивало голову, притупляючи відчуття неприємного запаху, що йшов від темних коридорів. Я зупинився перед ним дещо осторонь, дихаючи весінньою сирістю. Думав… нічого не зміниться, якщо розповісти. Не зміниться. Ці слова дрібними блискітками розсипались в голові, стаючи такими зрозумілими і легкими до збагнення. Серце сповнила дивовижна радість. Воно закололо.
Хотів би я ще раз побачити, як ти борешся.
