Коли людина хоче оселитися десь, спершу вона шукає гарне місце, бажано біля водойми. Вода – чи не найперший критерій у підборі майбутнього місця проживання. Майже всі древні міста виникали на берегах річок або морів, то була обов’язкова умова для ведення господарства, а відтак і для виживання. Коли місце ми вже відшукали, слід подумати про будівництво міцного та надійного дому. З каменю чи цегли? Чи, може, з деревини та глини? Тут уже кожен править на свій смак. Врешті постає дім. Просторий, з великим обійстям. Біля нас також побудувались сусіди, а трохи далі – сусіди сусідів. Виникає поселення. Люди групуються та ідентифікують одне одного на племінному рівні. До цього допасовується ще й релігія. А де є релігія, там з’являються і традиції. А де традиції, там і культура. Маємо селище зі своєю невеличкою історією і щоденним побутом. Минуть роки та століття, й історія цього місця глибшатиме, лишаючи в землі безцінні свідчення про минулі епохи, а в повітрі – дух часу, що його здатні вловити митці. Кінцева ланка в цьому довгому ланцюжку – мистецький витвір, що сформувався на прадавньому ґрунті місця, в якому народився і зростав митець.
Візьмімо до прикладу Дрогобич із його темними закапелками поміж вуличок, мультикультурністю та нашаруванням епох, що повсюдно проглядається у міській забудові. Де б іще міг з’явитися на світ автор «Цинамонових крамниць» Бруно Шульц? Гуляючи Дрогобичем кілька днів тому, я мимоволі вловив художню логіку Шульца, те відчуття часопростору, з яким він підійшов до опису рідного міста. А мій старий знайомий Йозеф Рот і його (мої) рідні – і по-своєму ненависні та кохані водночас – Броди. Хіба не зберегли вони й по сьогодні всю ветхість та занедбаність прикордонного містечка в найдальшому закутку Богом забутої провінції? Хоча ні монархії, ні Рота давно вже немає. Лишилася спадкова хвороба всіх провінційних міст – брак усього й одразу: грошей, мізків, а найперше – сподвижників, які спромоглися б на зміни. Бо як глянути довкола, то нікого путнього не зустрінеш. Хіба що злодіїв, пияків і пустословів на кшталт мене. Це проблема не лише Бродів, але саме в Бродах вона аж надто каталізована та оприявнена. Відсутність перспектив – це фатум малих міст, я вже мовчу про села. Бо якщо ти молода людина, а гірше – амбітна молода людина, то як би ти не намагався самореалізуватись у звичному для себе провінційному обширі, тобі завше в ньому буде мілко. Отчий дім може стати для тебе місцем натхнення чи душевного вдоволення, затишку та спокою, проте аж ніяк не майданчиком для особистого росту.
Повертаючись до Шульца та Рота, скажу лише одну річ: істина, захована у звичних географічних обширах, пізнається не одразу. Митці ж бо формуються не лише під упливами інших митців, а й у ландшафті місць, де вони народжуються та зростають. Культурне різноманіття старої Галичини з його єврейсько-польсько-австрійсько-українським підґрунтям було благодатною основою для з’яви цілої плеяди письменників, у чиїх творах так чи інакше звучали міста і села, де формувалась їхня первинна самоідентичність. Тут можна згадати про Агнона, Целяна, Бучковського, Бордуляка…Кілька поколінь авторів, які вдавалися до спроб переосмислити минуле і збагнути, що саме з того, що оточувало їх у дитинстві, мало вирішальний уплив на їхнє становлення. А хіба тепер інакше? Наскрізна тенденція, яку я нині спостерігаю в українській літературі, свідчить про те, що молоде покоління письменників раз у раз повертається до теми своїх, нерідко провінційних, домівок. З одного боку, це спроба саморефлексії, що має на меті розкрити авторові його власну сутність, невідтворність його особистости, а з іншого – прагнення крізь призму вузького вічка свого маленького дому розгледіти наш дім великий, себто Україну, в усій її багатогранності та несхожості між собою. Позаяк де, як не в буденному та начебто банальному, криється відповідь на філософське запитання: хто ми такі? Врешті, постійне звертання до тем дому та дитинства свідчить намір сформувати світоглядну оптику, якою можна було б роздивитись нашу непросту дійсність тут і тепер.
Кожне місце має свій перелік неподібних маркерів, які, накладаючись один на одного, створюють дуже своєрідну культурно-просторову тканину. Ці маркери – вічні, вони мають здатність перетинатись між собою, перетривати скільки завгодно часу і підлаштовуватись під будь-яку епоху. Скажімо, я зараз у Бродах. Слухаю, як за вікном мамин сад скроплює холодний липневий дощ – і це чи не найперший маркер рідного для мене місця, бо ж дощить у Бродах часто. Дощ усякає в щільну зволожену землю, сягає глибоких підземних річищ родової пам’яти і пам’яти місць, протікає у ґрунтових водах і врешті опиняється десь вельми далеко від ареалу свого високого надземного зародження. У деяких місцях можна почути шелест вітру чи погуки птаха, а в містах – автомобільні колони, що шурують урізнобіч. Чи, нехай, ми стоїмо у Львові на вулиці Личаківській, дивимось на старий балкон, що от-от упаде. Бачимо, як од його основи відлущується штукатурка, як грибок проїдає його зсередини, а корозія розчиняє ковану загорожу. Або ж занурюємось лісову гущавину і відчуваємо, як ступні торкаються стиглої високої трави. І скільки б не промайнуло часу, всі ці маркери будуть перероджуватись різноманітними мотивами у людях, які здатні їх уловити, ретранслювати у щось сутнісне – щось, що має сенс. Це безкінечний механізм мистецтва. Космос уявного та незбагненного.
То, може, місця мають свою логіку? Все, що я описав вище, наштовхує мене на таку думку. Тоді виходить, що в логіці Бродів сформувався я, а в логіці, приміром, Накваші –Леопольд Бучковський. І кожен пересічний чи непересічний мешканець свого задвірку формується в логіці цього задвірку. Бо що на людину здатне вплинути сильніше, ніж ланцюжок закономірностей, які вона пізнавала з найперших днів у цьому світі? Мабуть, ніщо.
10.07.2025
