Що властиво моєму поколінню окрім, як вважає багато хто, самого нахабства і легковажности? Мабуть, незрима ностальгія за минулими часами, нерідко такими, в яких ми й не встигли побувати. Мимоволі ми повертаємось у простір, що нам ніколи не належав. Сумуємо за чимось утраченим, хоча насправді отого «чогось» ми й не мали та й мати не могли. Чи властиво це лише нам — не маю певности, але скажу, що ця риса проглядається саме в нас дуже явно. Що на це вплинуло? Безперечно, масова культура. Фільми, серіали, ігри, музика... Виникло поняття «інтернет-естетик» — часто пишеться і вимовляється воно саме в множині. Якщо дуже спрощено, то такими «естетиками» називають набір певних символів, маркерів та явищ, які в єдності витворюють видимість перебування у якійсь епосі. Наприклад, маркерами 90-х можуть слугувати светри «Boys» чи музика, що зародилася на основі телепрограми «Територія А». Якщо копнути глибше і до цього допасувати ще й відповідну лексику, аспекти побуту та соціального життя, то в кінцевому результаті ми отримаємо готову «естетику», яку можна застосовувати будь-де — в кіно, у себе вдома чи у своєму одязі, щоб виглядати оригінально.
Масовому зародженню «інтернет-естетик» посприяли різні зовнішні обставини, які змусили більшість молодих людей замкнутися по своїх домівках. Найвідоміша з них — це Covid-19. Я навіть десь вичитав, що для «зумерів» це така новомодна субкультура на кшталт уже призабутих «готів» чи «емо». Та що викликає цікавість у мене, то це якась дивна меланхолія, з якою все це відбувається. Молоді люди, які мали б дивитися вперед, навпаки озираються назад, шукаючи в минулому натхнення чи сенс для існування в сучасному світі. Для багатьох з нас матеріал, почерпнутий у пройдешньому, стає фундаментом самоідентифікації, таким собі стрижнем, об який можна з певністю опертися. Збрешу, якщо скажу, що почасти не помічаю цього й за собою. Можна, звісно, ствердити, що все це мода, котра, як відомо, циклічна. Що так було колись, так є зараз і обов’язково так повториться в майбутньому. І десь таки мати рацію. Я не дослідник формування поколінь, але бачу стійку тенденцію, яку слід зафіксувати. Чи це визначальний напрям у формуванні генерації «постміленіалів» або ж «зумерів»? Час покаже. Та що можна сказати точно — люди віком від 20 до 25 років неабияк романтизують своє дитинство та юнацтво. Безтурботний період, де відповідальність була мінімальною. Епоха до коронавірусу й повномасштабної війни, кілька коротких років, що з відносно недавньої часової глибини сяють тьмяним світлом ностальгії.
Якось уже я писав, що час спресовується. Відповідальність, яка мала б лягти на наші плечі дещо пізніше, нині лягає на них майже одразу після школи. Потреба заробляти гроші і виживати в цьому світі спонукає до швидшої сепарації дітей від батьків, а відтак до поєднання роботи зі здобуттям освіти. В Україні до цього додається ще й необхідність захищати Батьківщину. Звичайно, так було завжди, але чим далі, тим раніше діти стають самостійними і тим скоріше вони пізнають усі нюанси та неприємності дорослого життя. Можливо, це один із чинників, що сприяє формуванню образу навіть нещодавнього минулого як чогось теплого, добре знайомого і навіки втраченого. Така собі реакція на дорослість, на точку неповернення, де всі ми зараз перебуваємо.
Моє покоління, яке хтось називає «зумерами» (хоч як на мене, цей термін набув неабиякої токсичної конотації), шукає своє місце у світі. Світі, що ввійшов у фазу активної перебудови (або невідвоторної саморуйнації - хто зна). Усі ці новомодні тенденції із самозаглибленням, створенням «естетик», пошуком істини в тому, чого вже й начебто немає — все це маркер своєї доби, відбидок епохи на глевкому цементі майбутнього. Для істориків це цінний артефакт, адже за дрібницями наших проблем, реакціями у соцмережах, узаємними кпинами в інтернеті з найбезглуздіших приводів згодом буде писатися історія нашої генерації — історія істинна, непідробна. Без зайвини слів, патосу чи озлоби критиків майбутнього, котрі неодмінно скаржитимуться, що якусь із хвороб нашого часу ми передали їм у спадок.
Я складна людина. Мені не до вподоби багато сучасних тенденцій. Але підсвідомо я розумію, що до кожної тенденції слід ставитися з повагою (якщо вона не деструктивна). Позаяк невідомо, яким буде умовне «завтра». І який вигляд відносно цього «завтра» матимемо ми — можливо, недотеп? А, може, навпаки — сміливих інтелектуалів, що спромоглися на подвиг? Хай кожен продовжить ланцюжок запитань самостійно. А наші внуки дадуть відповідь.
17.07.2025
